романтичний блюз

 

романтизм, це коли в 1996 тебе намагаються пограбувати пара лівійських авантюристів-безхатченків, а за двадцять п’ять років ти про це згадуєш мало як не про кохання…

 

Лейла

цієї найдовшої зимової ночі,

коли я танцював один в темряві,

я нарешті згадав твої темно-оливкові пальці,

що ти їх ховала в кишенях мого пальта

від глевкого римського туману,

і срібну рибку кривого ножа твого брата,

що виблиснув на мості Ангелів,

як він обійняв мене, коли ти втекла, сміючись,

і ми пішли до кантіни –

пити солодке вино забуття…

той, хто не зміг вбити

 

...зараз йому здавалося, що він не зміг би достеменно відповісти на питання, чому і навіщо він опинився в цьому підвалі на околицях охопленої безладами Урмії, поруч із тілами двох агентів спецслужб.

Важкий автоматичний Браунінг 911 іранського виробництва лежав поруч з ним, а в куті кімнати валялася гвинтівка Хайбар, з якої, очевидно, і було розстріляно агентів.

На вулиці панував безлад: у вузькі підвальні віконця доносилися вигуки протестувальників, вибухи пострілів, запах диму та заклики поліції.

Кілька, судячи з голосів – ймовірно до чотирьох – проурядових парамілітаріїв обшукували будинок. І саме це приводило його в стан, близький до паніки. Він бачив цих агентів в дії – вони не шкодували нікого і не дотримувалися жодних законів. Якщо б вони знайшли його в цьому підвалі поруч із трупами спецагентів – його долі могли б позаздрити шибеники.

Він подивився на пістолет. Вибору в нього, власне, не було: або він – або його. Він – чужинець, що випадково опинився у вирі незнайомих подій, щоб передати документи незнайомій людині і зникнути назавжди, але раптом потрапив у непередбачувану ситуацію, яка вимагає фатального вибору. Вони – хижаки, що не впускають своєї здобичі, ким би вона не була.

«Вони – хижаки» - подумав він, і ще раз уважно подивився на пістолет, прислуховуючись до того, як агенти повільно наближаються до підвалу. До його підвалу, в якому він ховався.

Раптом його тіло почало трансформуватися: він відчув, як він став величезним, як його руки і ноги почали зростати, як його голова набула монструозних розмірів, як пальці стали метровими, а серце почало працювати як двигун пекельної машини. Шкіра стоншилася і стала чутливішою, суглоби запульсували болем, очі налилися кров’ю і заплющилися, чутливість до запахів та смаків неймовірно підвищилася, слух загострився, рот пересохнув, світ завмер в ритмі його гарячкового пульсу…

Він спробував вдихнути, але це було фізично боляче. Нарешті, коли це вдалося, світ повернувся до своїх звичних масштабів. Він знову подивився на пістолет, і його руки знову заклякли. Агенти наближалися до дверей підвалу. «Ти знаєш, що зараз буде. Або вони, або ти. Ти знаєш, що робити. Просто зроби, що маєш». Він просто сидів і дивився на двері, не ворушячись – «буде, як буде, - схоже, я не зможу цього зробити» - він розслабив руку, яка лежала на пістолеті і відкинувся назад, заплющивши очі...

…Агенти просто пройшли повз двері підвалу, в якому він ховався, і піднялися наверх, не помітивши його. Він просидів ще з півгодини і виліз через вікно, пройшов вулицею і розчинився в навколишньому безладі. Назавтра він вже був далеко, сидів в кафе в столиці далекої мирної столиці, їв найсмачнішу в світі смажену рибу , пив каву з чашок з синіми візерунками, і згадував лише музику шаленого вуличного протесту на вулицях провінційного іранського містечка, на околиці якого, в закинутому домі, в темному, прикрашеному спалахами вуличних безладів підвалі, колись, в іншому житті - він такі виявився неспроможним на вбивство…

Фаріба Шадлу, переклади

 

…на питання про те, як виглядають любовні переживання сучасної людини в суспільстві, де публічні прояви почуттів є забороненими і офіційно караються, нам відповідає іранська поетеса Фаріба Шадлу (Fariba Shadloo) з міста Мешхед за допомогою контекстних маркерів і специфічних культурних символів:

 

Я сиджу на пристані

так близько від тебе

ти притиснув моє тіло до свого плеча

а блискуча поверхня твого взуття

відбиває сонячне небо

о, п’янка свобода!

поцілуй мене знову під цим сонцем

 

حالا من اینجا نشسته ام در ساحل

تو کنارم نشسته ای

دست در گردنم انداخته ای

و کفشهای واکس خورده ات

آسمان را نشان می دهند

آه ، آزادی!

مرا زیر همین آفتاب داغ ببوس

 

 

Незнайомцю

в коричневій куртці,

ви курите Marlboro,

проходячи повз мене.

ви не знаєте мого імені,

і я не можу вам його назвати

не тому, що це секрет

просто багато трави проросло над моїм надгробком…

 

غریبه ای یه

که داری از اینجا رد می شی

با کت قهوه ای و

سیگار مالبرو

اسممو نمی دونی

منم نمی تونم اسممو بت بگم

نه اینکه یه راز باشه نه!

آخه علفای زیادی سنگ قبرمو پوشوندن…

 

 

Коли я схиляю голову на твоє плече,

Я ніде і я всюди, я в мирі зі світом

Тоді радіо грає найкращі пісні

А погода назовні стає ідеальною

А той несподіваний гуркіт у двері -

то не є податковий інспектор

 

سرم را که روی انه ات می ارم

با هیچکس اختلافی ندارم

رادیو ترانه ای خوب پخش

می ند

ای وب ند وا

وب استاتا

 

 

Коли ти найменше на це чекаєш

воно накриває тебе

в парку,

в книгарні,

чи прямо тут, де я зараз завмерла

раптом кохання легко обгортає вас

ніби ніжний легкий одяг

ніби теплий вовняний шарф

що проганяє сувору зиму

 

درست وقتی انتظارش را نداری

به سراغت می آید

در پارک

در کتابفروشی

یا همین جا که حالا من ایستاده ام

عشق به همین راحتی

از پیراهنت بالا می آید

و همچون شال گردنی

زمستان را کوتاه می کند.

 

 

Світ - ніщо

Але шоу триває

Леви прослизають крізь вогняні кільця

Гарячі голови потрапляють у мотузкові петлі

А мій палець вислизає з кільця, що його ти мені приніс

В той день, коли я була простішою

 

دنیا چیزی نیست

جز نمایشی

رها از حلقه های آتش عبور می کنند

بعضی سرها از حلقه ی ناب

و انگشت حل ی ناب و انگشت حلقه ناب و انگشت مسا حل ادو رتب

ادو ادو رتب ادو

 

Байка. Про яблука

 

«…як би тобі не подобалася моя конячка, але далі ми на ній не поїдемо», - Азіз звернув з дороги і зупинив свою Мазду на імпровізованій парковці біля кав’ярні в сотні метрів від прикордонного КПП, - «пішли каву пити, поки за тобою з того боку приїдуть».

Троє турецьких прикордонників неквапливо пили каву під металевим навісом, поки двоє їхніх колег з показною байдужістю спостерігали за жвавим потоком людей, тварин, машин, мопедів та візків через цей, занедбаний у глушині КПП. При цьому з іранської сторони чомусь ніхто нічого не контролював, тільки два якісь молодики в темному однострої стояли неподалік, дивлячись в бік кордону.

«Щось тут якісь занадто жвавий трафік, як на такий заслабкий контроль, нє?» - «та ну, зазвичай тут ходять лише мешканці навколишніх сіл, тож контролювати, за великим рахунком, нема кого, - всі один одного знають, звикли. Але ж зараз там», - Азіз хитнув головою в інший бік кордону, - «тривають заворушення, тож бачиш, яке нечуване пожвавлення».

Ми увійшли в тісне приміщення кав’ярні, ретельно перероблене з вантажних контейнерів, щільно заставлене різноманітним крамом: «Вітаємо, Вазгене! Хай тобі бог допомагає! Як справи, як йде бізнес?», - «Вітаю, хлопці. Нема на шо скаржитися, хай бог милує. Радий вас бачити, заходьте, чекав на вас. Ось, навіть тістечка вітальні приготував – солодкі, як поцілунок, скоштуй!», - «хай тебе бог береже, Вазгене, добра ти людина, але скажи мені, чому на них написано «вітаємо ювіляра»?», - «слухай, ну не будь таким прискіпливим, просто не їж ті літери, що тобі не подобаються!».

Азіз примурижив очі, сьорбаючи каву і дивлячись на дорогу, де в зимовій куряві йшли люди, їхали машини і брички: «мені тутешня кава більше подобається за нашу домашню. Але не переказуй цього моїм братам, бо вони мене живцем зжеруть, позаяк вони дуже пишаються саудівськими кавовими традиціями».

Вантажівка, до краю заповнена килимами, зупинилася біля прикордонника. Водій простягнув прикордонникові якісь папери. Той довго роздивлявся, потім повернувся до колеги, що сидів на узбіччі. Той відкинув недопалка: «що там?» - «каже - яблука везе» - «смачні?» - «красиві» - «яблука – це добре». Прикордонник повернув папери, махнув рукою, вантажівка з килимами здригнулася і попрямувала на захід.

Я повернувся до Азіза, той лише похитав головою: «навіть не запитуй, це складні місцеві стосунки, нам цього не збагнути».

До кордону під’їхав автобус, з якого вивантажилося з два десятки осіб з рюкзаками і лахмітними торбами. Вони по-дружньому попрощалися з водієм і попрямували на турецький бік кордону. Водій викинув недопалок, подивився їм у слід, заскочив в автобус, хвацько розвернув його на вузькій дорозі і зник за поворотом.

Прикордонники вдвох стали перед юрбою і красномовно перекинули свої автомати на груди, демонструючи войовничість і серйозність намірів. Втім, це нікого чомусь не налякало: люди оточили прикордонників, почали тицяти їм в обличчя якісь папери, голосно щось доводити і динамічно жестикулювати.

«Афганські біженці», - пояснив Азіз, - «скоріш за все, з іранських таборів. Тепер, коли ситуація в країні стає нестабільною, вони вирішили шукати кращої долі десь в Європі». Попри натиск прикордонники не знітилися, загнали всіх біженців під навіс на іншому узбіччі, роздали якісь бланки і примусили їх заповнювати.

Тим часом до кордону стрімко наближався мотоцикліст. Він хвацьке промайнув кордон і зупинився біля офіцера: «дуже прошу, скажи чесно, тут повз тебе яблука не провозили? В мене з саду три тони яблук вкрали. І якби ж щось гарне було, а то геть непотріб, я його запланував перечавити на сік, зсипав під стіною, але, бач, знайшовся якісь злодій, негідник, що не погребував. Думаю, не наш… вибач, не хотів образити… так шо, провозили яблука, скажи». Прикордонник мляво похитав головою: «ні, вибач, сьогодні ще яблук не було. Шукай десь в іншому місці».

Мотоцикліст в розпачі розвернувся і зник у звивах дороги.

Тепер кордон перетинала кавалькада бусів, автівок та автобусів, заповнених різноманітним хатнім приладдям та людьми. Прикордонник перекинувся парою слів з водієм першої машини, махнув рукою і колонна попрямувала далі. «Що це за балаган?», - «це Лорі-кочівники, давній народ, що мігрує цими шляхами кілька тисяч років. Колись тут не було жодних держав чи кордонів, а Лорі вже мандрували тутешніми стежками на своїх віслюках. Хто їх зупинить?».

«Я чого не розумію - чому б біженцям не приєднатися до кочівників, принаймні для перетину кордону?», - «Гарне запитання, але дурне, вибач друже. По-перше, Лорі не дуже схвально приймають до себе чужинців, хоча і трапляється. А по-друге, немає сенсу: хоча кочівники вічно в дорозі, вони насправді нікуди не йдуть, на відміну від біженців, у яких є мета. Розумієш, про що я?».

Дорожня курява повільно розчинялася в холодному зимовому повітрі…

Віршована війна: Поезії талібів, 2020

 

 

Окабі Джанан

 

Господь послав нам милість, дарувавши білий меч,

Той вищий за всіх, хто з білим мечем.

 

Битви при Бадрі та Ухуді зміцнили бойовий характер володаря меча,

Білий меч навернув Умму в іслам.

 

Станьте мусульманином і будьте відповідальними та готовими до боротьби,

Проповідування - це наш обов’язок і традиція, дарована білим мечем

 

Всі наші рани і удари обчислені в чертогах Пророка,

Молитва володаря білого меча також є великою чеснотою.

 

Набі аль-Саїф і Малахім - титули святого пророка,

Аллах послав його з білим мечем.

 

Попутниками його були також завойовники та леви релігії,

Що були навчений володінню білим мечем

 

Існує прекрасний і законний спосіб застосування шаріату -

Ми повинні встановити Халіфат за допомогою білого меча.

 

І коли я називаю Расула Окабі Джанан,

Я описую його характер, як володаря білого меча.

 

 

عُقابي جانان

 

رب رالېږلی دی رحمت د سپينې تورې سره

شان يې له هر چا دی اوچت د سپينې تورې سره

 

بدر، احد يې د اخلاقو او سيرت برخه ده

مسلمان کړی يې امت د سپينې تورې سره

 

يا مسلمان شئ يا ذميان او يا قتال ته تيار

تبليغ دی فرَض او سنت د سپينې تورې سره

 

تورو، نيزو اعداد يې کړی په نبوي مسجد کې

مونځ هم لري ډېر فضيلت د سپينې تورې سره

 

نبِيُّ السَّيف او مَلاحِم د پاک رسول القاب دي

اللهﷻ يې کړی دی بِعثت د سپينې تورې سره

 

اصحابان هم واړه غازيان وو او د دين زمريان وو

شوی يې ښکلی تربيت د سپينې تورې سره

 

د شريعت د نفاذ ښکلي او شرعي لاره ده

بايد قائم کړو خلافت د سپينې تورې سره

 

زه ” عُقابي جانان ” چې کله د رسول صفت کړم

بيانوم به يې سيرت د سپينې تورې سره

 

 

 

 

Масрур Дармал «Не займай мій непоказний будинок»

 

Білі мечі були зігнулися кільцями -

Тож, тримайтеся чиїсь жили!

Ми здобудемо свободу червоною кров’ю,

Вічний мир народжується війною.

Чорні піски лежали в пилу, здійнятому птахами,

Тепер це не нагадує звуки миру і любові!

Я завжди бачу на землі відблиск цього потворного світу,

А що віддзеркалюється у ваших очах?

Мученик, що постав сьогодні в крові, вчора був таким самим,

Сьогодні я запам'ятаю його як могутній чинар.

Моє кохання квітне в моєму серці,

Муджахід серед дерев, як колосся пшениці,

Яке прагне побачити зголоднілий.

Ніби повітряний змій влітає в полум’я

Є той, хто приходить в Афганістан з наміром вторгнення.

Чому цьому світові бракує гармонії?

Таліб Джан, я втомився від сільських "ліків"!

Не руйнуй мій непоказний будинок.

 

 

مسرور درمل

 

سپينې تورې یې کږې شولې له زنګه

چې د چا له رګو ووتلې ننګه!

آزادۍ مونږه په سرو وينو ګټلې

سپينه سوله زېږېدلې ده له جنګه

تورې څڼې دې سپېرو خاورو کې کېښوې

اوس دې نه راځي د مینې غږ ملنګه!

چې همېش پرې دا بدرنګه نړۍ وينم

ستا ديدن به په دې سترګو کوم څنګه؟

اخ شهيده چې ولاړ ورته پرون وې

نن را ياد شوې د هغه چنار له څنګه

په زړګي کې مې دِ تا مينه را شنه ده

مجـ‌اهد په ونه دنګه غنمـــــرنګه!

چې ديدن ته د محبوب پکې رسېږې

په هغو لمبو پرواز وکړه پتنګه!

چې افغان ته د یرغل په نيت را درومي

دا نړۍ ولې جوړ سر وهي له سنگه؟

د «درمل» د کلي ستړی طالب جانه!

دا کږه وږه پګړۍ دې مه شه ړنګه

 

 

 

 

Анас Хаккані «Голод на чоловіків»

 

Її чоловік не є ні паном, ні пані,

Бо в них голод на чоловіків.

Хто хоче боротися з природою,

Той нерозумно впаде,

Бо богохульство є блюзнірством.

Коли віє західний вітер,

Здається, що світ знає все краще.

Любий мій Афганістан ще молодий, сер,

Тому не звинувачуйте нас у легкій покірності Заходу.

Бо кожен, хто приймає західні звички, обманюється,

Слава богу, ми – мусульмани,

І афганські традиції - ще більш священні.

 

 

انس حقاني

 

نر یې نه ښاغلی، نه اغلی دی

دوی کې د سړیو قحط راغلی دی

غواړي له فطرت سره جګړه وکړي

دا څومره احمق څومره لویدلی دی

څومره بر ملا د دین توهین کوي

څوک چې د لویدیځ بادو وهلی دی

پوه دې شي نړۍ په دې خبره ښه

ګران افغانستان ځوان دی، ښاغلی دی

مه تپئ په مونږه د غرب سپک فطرت

هرچا چې منلی غولیدلی دی

شکر ای انسه مسلمان یو مونږ

دود د افغانیت مو لا سپیڅلی دی

 

 

 

 

Масрур Дармал «Листя»

 

Листя – це листя, вони як рани,

Крізь них я бачу, як моя мила квітка лежить у пилу,

Її життя я не викуплю всією чистою кров’ю мучеників.

Скільки коштує викуп за цю наречену?

Її мати не відчує весільної радості в своєму серці.

Мученик - цей мій брат-мученик.

Нехай свобода полюбить і тебе.

Вуличні музики сьогодні на диво делікатні,

Бо в смерті нема вікової несправедливості.

Ця країна – заповіт вчителя мулли Омара,

Нехай наше намисто буде з квітів,

А всі ліки - це троянда або шафран.

 

 

مسرور درمل

 

پاڼې پاڼې دی، زخمي پرهر پرهر دی

په سپېرو خاورو کې پروت مې ګل دلبر دی

چې د يار له پاکو وينو پوره نه شو

کبرجنې سولې څومره دې ولور دی؟

بوره مور دې خوښۍ نه لري په زړه کې

شهيد شوی دې شهيده برادر دی

آزادۍ د تا به هم زړه پرې خوږیږي

درنه ځار نن داسې ګل نازک بشر دی

عمري عدل به بيا پرې حاکميږي

دا هېواد مې د ملنګ ملا عـ‌مـ‌ر دی

ستا د غاړې هار جوړيږي له ګلونو

ټولوم درمل، ګلاب دی که صدبر دی

 

 

 

 

Хафіз Мохаммад Касім Загіб «Шлях»

 

Це спосіб зрозуміти і спілкуватися з нашим ворогом,

Це наш шлях меча і наш спосіб вистояти в боротьбі.

 

Ми йдемо шляхом миру та війни,

Це шлях великого провідника і великого імама цієї умми.

 

Цього разу мулли переконали талібів

Не приймати рабства і не йти шляхом рабства.

 

Робить все чесно і ясно,

Не йдіть невідомим шляхом двозначності.

 

Бо наш народ втомився від республіканської демократії,

Афганці хочуть чистої ісламської системи.

 

Ми зробили все, що в наших силах, щоб захистити свою батьківщину,

Ми побудували мости і дороги.

 

Кожного разу, коли ми повертаємо стомленого в молитві лоба до цього білого сонця,

В сутінках зникають всі інші, залишені Богом.

 

 

حافظ محمد قاسم زهیب

 

دا مو ده غلیمه د تفهیم او د افهام لاره

بله مو د توري د ټوپک او د قیام لاره

 

مونږه هم د صلحي هم د جنګ پر دواړو لارو ځو

دا د دې امت د ستر لارښود او ستر امام لاره

 

دا ځل ملنګانو طالبانو را ګیر کړی یې

نه مني فطرت یې غلامي او د غلام لاره

 

ښه یې کړه روښانه او خبره تکه سپینه کړه

نه منو په هیڅ صورت مجهوله د ابهام لاره

 

ستړی دی ولس له جمهوري ډيموکراسي نظام

غواړي افغانان د اسلامي سوچه نظام لاره

 

موږ د دین وطن دفاع کي هرڅه په ځان وړي دي

پل مو کړه په نره د څرخي پله او باګرام لاره

 

هر وخت به زهیبه دغه سپین لمر ته دعا کوو

نور یې ورکه کړې ان شاءالله له تور ماښام لاره

 

 

 

 

Сабержан «Зруйновані стіни»

 

Стіни сповнені сліз,

Квіти сповнені гіркоти, скорбота руйнує красу.

 

Життя в темряві чатує на когось,

Місяць чекає у небі, поки світло зможе збудувати стіну.

 

Коли зірки відриваються від Місяця,

Вони руйнують чимало стін віри.

 

У селі немає вихідних,

Якщо стражі осліпнуть – межі буде зруйновано.

 

Щастя перекочувало з наших сердець на інший бік,

Стіни нашого задоволення зруйнувалися під ворожою навалою.

 

Але терпіння! Благодать Господня зберігає зруйновані стіни миру в серцях тих, хто має надію.

Земля вагітна на велику благодать Господню.

 

 

ړنګ ديوالونه صابرجان

 

را تاو له زندګۍ دي د ژړا ړنګ ديوالونه

ګلونه مرور دي د ښکلا ړنګ ديـــــوالونه

 

تيارو کي زندګي ده د يو چا په تمه تمه

سپوږمۍ اسمان کي نشته د رڼا ړنګ ديوالونه

 

د ستورو له محفله چي سپوږمۍ ده کډه کړې

جفا شوه څومره ډيره د وفا ړنګ ديوالونه

 

د کلي هاغه مست مازديګری کلي کي نشته

چنار ګودر  زخمي دى د کلا ړنګ ديوالونه

 

خوښيو مو له زړونو هجرت کړى بلي خواته

د هجر په بمبار کي د خندا ړنګ ديوالونه

 

صابره! اميدوار اوسه د رب و لوى کرم ته

عقبى په زړه کي ساته د دنيا ړنګ ديوالونه محصل

 

را تاو له زندګۍ دي د ژړا ړنګ ديوالونه

ګلونه مرور دي د ښکلا ړنګ ديـــــوالونه

 

تيارو کي زندګي ده د يو چا په تمه تمه

سپوږمۍ اسمان کي نشته د رڼا ړنګ ديوالونه

 

د ستورو له محفله چي سپوږمۍ ده کډه کړې

جفا شوه څومره ډيره د وفا ړنګ ديوالونه

 

د کلي هاغه مست مازديګری کلي کي نشته

چنار ګودر  زخمي دى د کلا ړنګ ديوالونه

 

خوښيو مو له زړونو هجرت کړى بلي خواته

د هجر په بمبار کي د خندا ړنګ ديوالونه

 

صابره! اميدوار اوسه د رب و لوى کرم ته

عقبى په زړه کي ساته د دنيا ړنګ ديوالونه

 

 

Аббуд аль-Джабірі, «Повернення»

 

Повернення

 

Щось всередині клякне,

Коли я намагаюся зняти твій портрет зі стіни.

Чи я боюся потрапити рукою в простір

Фотографії і розбудити картинку?

Чи мені знадобиться ніж, щоб зішкрябати залишки твого обличчя?

А твоя сорочка?

А склянка, з якої ти зробила останній ковток?

А якщо я захочу допити твоє останнє питво з надбитої чашки?

Чи зваблюся запахом твоєї сорочки,

Чи ароматом твоїх парфумів, що залишився на стіні над ліжком?

А що, як портрет посміхнеться,

Коли мої пальці наблизяться до твого обличчя?

Чи я цілуватиму стіну,

Знімаючи твого портрета?

Чому я не можу бути так само мудрим,

Як простий вуличний фотограф,

І покласти цю фотографію під скло та поставити в рамку?

Чому я маю витратити ціле життя

И щодня стирати до крові пальці,

Щоб оживити картину,

Яку я не можу прибрати

Зі стіни…?

 

غــفــــران

 

ثمة مايظل ملتصقا

حين أخلع الصورة عن الجدار

ماذا لو أنني أحكمت

ادخال اصابعي

في الهواء النائم تحت ورق الصورة ...؟

أكنت ساحتاج الى شفرة

لأحكّ بقايا وجهها

وبعض تفاصيل قميصها

وشظايا من الكأس

التي كانت تحاول أن تشرب منها .....؟

وماذا

لو اشتهيت أن أشرب

قليلا مما تركت في الكأس....؟

وأغوتني بقايا القميص

لأشم ما تبقى من عطرها على الجدار ...؟

وماذا لو ابتسمت

حين تقترب اصابعي

من شفتيها ....؟

هل كانتا تقبلان الجدار

ساعة فكرت بأن أخلع صورتها....

ولماذا

لم التقط الحكمة

من صمت الرسّام

وأضع صورتها في اطار ....؟

اكنت سأحتاج

الى كلّ هذا العمر

اجرح كل يوم اصابعي

وأرمم بدمي

بقايا صورة

لم أحسن خلعها

... وجدار ...........؟

Переклади сучасних іранських поезій: Реза Мохамаді і Шакіла Азіззада

 

Reza Mohammadi

Альбом 

Рука, що жваво з кучерями грає,

І локони, що грають на обличчі,

І відблиск чарівних очей-смарагдів,

З якими грати прагне моє серце.

На цій картині ми сиділи поруч –

Мов діти, злякані присмерковою тінню.

І наші пальці злякано стискались,

І наші руки іноді торкались.

На цій картині ваші очі кажуть:

«Це був випадок, ми не мали грати разом».

А я відповідаю: «провидіння

Зіграло долею руками бога».

А тут – два птахи у своїх клітках

З насінням жваво грають ніби діти,

Що грають в хованки,

Або дорослі - в «будиночок», тікаючи від шлюбу.

А на наступній – я тебе втрачаю,

Життя вмирає, метушливій грі кінець…

А зараз знову ти зі мною поруч,

І річки хочуть грати у долинах,

І аромати грають із квітками,

І погляд мій стрибає за тобою.

І знову пальці з кучерями грають,

І локони пустують на обличчі.

بازی

 دستان تو می کنند با مو بازی

موهای تو می کنند بر رو بازی

در رخسارت دو جام جادو و دلم

خواهد با آن دو جام جادو بازی

عکس بعدی ترا نشانده با من

دو بچه می کنند لولو بازی

گاهی دستان ما به هم می چسپد

گاهی ما می کنیم بازو بازی

عکس بعدی  تو با خودت می گویی

شاید قسمت نبوده با او بازی

من می گویم به ما چی ؟این کار خداست

دارد همواره با ترازو بازی

عکس بعدی  دو تا پرنده دو قفس

با دونها می کنند آن تو  بازی

مردم یا بچه های قایم بشکند

یا مشغولند در زن و شو بازی

بعدی

وقتی  ترا بگیرند از من

می میرد زندگی هیاهو بازی

بعدی وقتی تو با منی

می خواهند دریا با دره  رنگ با بو بازی

حالا مژگانم  آهوانی شده اند

دنبال تو می کنند هر سو بازی

 

عکس بعدی تو دست هایت بر مو

موهای تو می کنند بر رو بازی

Shakila Azizzada

Перо

Коли тихенько, м’якими кроками,

Ти заходиш в мою свідомість,

Моє марення вібрує

В ритмі твоїх нечутних кроків.

Твої слова, ніби грайливі кошенята,

Прослизають під мої вії,

І п’ють молоко моїх мрій,

Мою душу,

Сповнену снами і надіями.

І я відчуваю швидкий

Подих сну,

Дотик надії.

І тоді – в напівсонні, в напівмаренні,

У спустошені виснажливими видіннями –

Я сповнююся життям…

پَر

برای سپيده

 آرام، آرام می آيی

بر نوک پاها

درست وقتی رويا

صدای پايت را می شنود 

چشم هايت خمار منند

وقتی گربه وار

زير لحافم می خزی

خواب و بيدار

حرير خوابم را می بوسی

در فاصله ی رساندن دست هايت

به دور گردنم

روی بالش من به خواب می روی

ميان خواب و بيداری

به محض خالی شدن از رويا

پُر می شوم از تو

Годинниковий блюз

 …бачиш, мій Томмі, коли я залишу цей світ, мій улюблений годинник не спинить відліку часу;

Світло зірок, на які я любив дивитися, що було випроміненим за моє життя, досягне землі, коли мене тут вже не буде;

Пряний вітер доріг, якими пройдуть інші, вічно гратиме волоссям чужих коханих;

Густий аромат свіжої кави завжди наповнюватиме улюблені вулиці;

Дзвінкий дитячий сміх лунатиме в повітрі;

За чиїмось вікном завжди буде чутно гуркіт залізниці;

Муха битиметься о скло, олівець ковзатиме папером, скрипітимуть сусідські двері;

Теплий дощ крокуватиме спраглими землями на південь;

Червонобокі яблука лежатимуть в росистій траві;

П’янкий запах абрикосів литиметься садами, сповненими піснями цикад;

Яскраві зірки квітів завжди вкриватимуть смарагдові пагорби;

Ніхто не має жити вічно;

Все, що ми любимо і сповнюємо сенсом і змістом, залишиться назавжди;

Втішайся цією думкою, коли сумуватимеш за мною посеред світу,

Що його я залишив для тебе…

Дарвеш Дюррані про делегування насильства

Професор Обайдулла Дарвеш Дуррані є одним з найвідоміших сучасних поетів пушту, який у літературному світі відомий як Дарвеш Дуррані. Його родина походить з південноафганської провінції Кандагар, зараз він мешкає в Кветті, Пакистан, де викладає англійську літературу. Він опублікував вісім поетичних збірок, більшість з яких отримала літературні нагороди.
Вірш «Воїни моєї священної землі» був написаний Дуррані 6 грудня 2001, за кілька тижнів після вступу сил західної коаліції в Афганістан у відповідь на події 11 вересня. Формально, поетичне послання Дюррані полягає у заклику припинити насильство, визнавши, що війна є наслідком зовнішньої маніпуляції, за допомогою якої фізично недосяжні вороги розпалюють заворушення і наповнюють країну смертоносною зброєю.
При цьому, Дюррані застосовує традиційний прийом, характерний для всіх людських спільнот – персоналізацію зброї (див., наприклад, «This is my rifle. There are many like it, but this one is mine. My rifle is my best friend. It is my life. I must master it, as I must master my life. Without me my rifle is useless. Without my rifle, I am useless...»). Технічно, персоналізація зброї дозволяє делегувати насильство відокремленому від особи предмету, і таким чином зняти з себе частину відповідальності за насильство.
Втім, у Дюррані ситуація інвертована: зброя, ці неживі предмети (будучи агентами ворожої злої волі) крадуть людські дії, привласнюють частини тіла людей, фактично примушуючи людей використовувати себе, сіяти хаос, вбивати та калічити своїх братів, перекладаючи на них відповідальність за наслідки. В традиційному суспільстві це виглядає як потужне послання.

***
О воїне моєї священної землі,
Зброя, що її ти несеш на своєму плечі
Не має ані очей, ані ніг.
Вона вкрала твої очі, щоб слідкувати за моїми рухами,
Вони вкрала твої ноги, щоб відстежити мене,
Щоб пробити діру в моїх грудях,
Щоб почути мій передсмертний крик твоїми вухами.

О воїне моєї священної землі
Ця рушниця, що лежить на твоєму плучі,
Це просто каліка, глухий і сліпий?
Що розтратив свої очі, вуха і ноги,
Та забрав твої органи на їхнє місце?

Ти можеш не знати багато про свою зброю -
Але я знаю, що наш спільний ворог
Будує свої плани в далекій землі.
Він хоче, щоб ми вбивали один одного,
Розбивати один одному обличчя з жорстокою силою,
Поки він недосяжний для нашого гніву.
Він хоче змішати нашу кров з ґрунтом
Поки його кров спокійно тече в його жилах.
Він хоче, щоб ми щоночі мерзли на фронті,
Поки він гріється у затишного вогнища.
Саме так наш ворог будує свої плани:
Залишаючи своє тіло вдома, немов сорочку,
Він приходить на нашу землю у вигляді зброї.

О воїне моєї священної землі,
Коли це чорне вороже безмежжя
Приходить на нашу землю у вигляді зброї,
То це не одиниці ворогів, але несчислимі орди,
Що перевищують кількість мешканців цієї землі,
І кожна рушниця блукає й стріляє невпинно,
В них немає кісток, що могли б поламатися,
В них немає шкіри, яка може обпектися,
В них немає жил, які можуть розірватися,
В них немає крові, яка може пролитися,
Всі кінцівки ворога вдома, в безпеці,
Бо замість своїх він позичає наші кінцівки.
Одна рушниці женеться за мною твоїми ногами,
Інша слідкує за тобою моїми очима,
Третя лежить на плечі сусідського хлопця -
Так само, як ця спочиває на твоєму плечі.
Усі кінцівки ворога залишилися вдома,
він прийшов сюди тільки ротом.
Плече твоє, але рот тут -
беззубий рот, який говорить кулями.
Але коли куля пронизує людину
Жертва не дивиться на беззубий рот,
Людина бачить твоє плече і твою руку, яка її вбиває,
Людина вважає ворогом тебе, а не рушницю,
Людина буде мститися тобі засвою кров.

О воїне моєї священної землі,
Рушниця, яку ти носиш на плечі -
Скільки крові через неї пролилося на нашій землі?
Але ніхто і ніколи не закликав зброю до відповідальності.
Ти один винен в цій крові,
І помста чекає на того,
Хто взяв до своїх рук зброю,
Інший спрямує з беззубого рота кулю в його серце своїми руками.

О, ти, хто жадає влади,
Одного дня ця куля розіб’є і твоє серце,
Ти прямуєш до труни швидше, ніж до престолу -
Будь уважним і подумай ще раз
Перед тим, як ворог кине тебе в темну могилу.
Щоб врятувати себе від цієї сумної долі
Тобі варто знати, хто твій справжній ворог, який штовхає тебе до могили.
Я не ворог тобі, я твій брат, наш спільний ворог
Він лежить на наших плечах, мов каліка, глуха і сліпа.
Він чатує на мої кроки твоїми очима,
Він женеться вузькою стежиною твоїми ногами
Щоб пробити смертельну діру у моїх грудях,
Щоб почути мої передсмертні крики твоїми вухами.

Дарвеш Дюррані, 6 грудня 2001

Поезії Іраджа Зіайї

Ірадж Зіайї (Iraj Ziayi) – сучасний іранський поет (1949 р.н.), народився в Рашті, мешкає в Ісфахані, автор 6 поетичних збірок.

***
Раптовий рух предметів

Коли ви думаєте про речі, вони мовчки формують навколишній простір
Звук падіння ґудзика від пальта
Призводить до цвітіння вишневих дерев
Коли ви витрушуєте дрібнички з кишені вашого жилета
Ви згадуєте, що літо - це можливість відшукати загубленого ґудзика


حرکت ناگهانی اشیا

که فکر زمانی می کنی اشیا سکوت شان شکل می گیرد
صدای افتادن دکمه ی پالتویت
درختان گیلاس را به شکوفه می نشاند
خرده ریز جیب جلیقه ات را می تکانی
و می دانی تابستان فرصتی ست تا دنبال دکمه ی گم شده بگردی

***
В орендованих будинках

Повертаючись до орендованих помешкань
ти знімаєш пальто
і вішаєш його на іржавий гак
вдягаєш старі шкіряні капці
повільно робиш паузу і потім
заповнюєш очікування дерев'яного стільця
заплющуєш очі й відкриваєш
ти не знаєш, в якому домі ти тепер сидиш
і пишеш вірш про зношення предметів


در خانه‏های اجاره‏ای

در خانه‏های اجاره‏ای
لباست را می‏کَنی
بر رخت‏آویز فلزیِ زنگ زده‏‏ای می‏آویزی
سرپایی‏های چرمیِ نخ‏نما را می‏پوشی
مکثی می‏کنی و بعد
صندلیِ چوبی انتظارش پُر می‏شود
چشم‏هایت را می‏بندی  باز می‏کنی
نمی‏دانی در کدام خانه نشسته‏ای
شعری گفته‏ای از فرسایش تحمیلی اشیا

***
Центр Всесвіту

Щоранку, коли ви розплющуєте очі
об’єкти
прокидаються
це вікно
ця книга
цей чайник
цей стіл, олівець і коробка сірників
вони і є
центром Всесвіту
зібралися в будинку, який не належить вам


مرکز جهان

هر بامداد که چشم می‏گشایی
اشیا
بیدارند
این چراغ
این کتاب
این چایدان
این میز و مداد و کبریت
اینان
مرکز جهانند
گرد آمده در خانه‏ای که از آنِ تو نیست


***
Тегеранський лист

цей листоноша пішов
трохи неба, кілька зірок і скупе привітання
в моїй долоні
неодноразово повертався на номер 49
щоб побачити, де тече річка якої нема
звідки вливається
і наповнює кімнату зсередини
голос птаха, що сидить за вікном
якщо ви відкриєте вікно
ви побачите другий рядок
в одному з листів я забув написати
вони прийшли і вбили, і спалили
вони стерли той другий рядок
листоноша написав на конверті
нема новин на Західному Андішеху

1380.12.25
Тегеран, Північний Сохреварді, Андішех 2 Гарбі


نامه ی تهران

این نامه رسان هم
اندکی آسمان و چند ستاره و کمی احوال پرسی
گذاشت کف دستم و
پلاک چهل و نه را هی رفت و هی برگشت
تا ببیند رودخانه ای که نیست
کجا می ریزد
ریخت وسط اتاق
صدای پرنده ای که پشت پنجره نشست
پنجره را باز کنی
سطر دوم را می بینی
در یکی از نامه ها یادم رفت بنویسم
آمدند و کشتند و سوختند
همان سطر دوم را برداشتند
نامه رسان هم روی پاکت نوشت
در اندیشه ی دوی غربی خبری نیست

۱۳۸۰.۱۲.۲۵
تهران، سهروردی شمالی، اندیشه ی ۲ غربی

Поезії Мохамада Ахарі

Мохаммад Багер Колахі Ахарі (Mohammad Bagher Kolahi Ahari), сучасний іранський поет, шкільний вчитель з міста Мешхед, наслідувач суфійської містичної поетичної традиції:

***
Я бродив по пустелі і ящірка поруч ходила,
І щокроку просила шмат хліба з моєї торбини.
Моя торба велика, я сказав жартома:
Не шкодуй, мій запас нескінченний!...

Я пройшов цю пустелю і хліб мій нарешті скінчився.
Я його розміняв на ті дні, що провів у дорозі.
Але що я отримав натомість:
Лиш монстрів, що хиже чатують мене на порозі.


در بادیه سوسماری با من راه می سپرد
و به هر قدم نانی از من می طلبید
و من که انبانی فراخ داشتم
به مزاح به او می گفتم که انبان من بی پایان است، بیا!...

بادیه را پیمودم
انبان های نان را به پایان بردم
و انبان روزها را پرداختم
و چه پرورانیدم
مگر هیولایی که هم اینک بر درگاه خفته است.


***
Я знову відправлюся в подорож
Я зав'яжу взуття,
Я відпущу нігті і волосся -
Хай ростуть вільно і нестримно,
Як наступає цей ранок,
Що відділяє мене від майбутньої смерті.

Я прямуватиму назустріч своїй прекрасній смерті
Ніби зачарований паломник,
Загублений серед інших облич,
Ніби птах, що всю ніч проспівав на останньому дереві в світі,
І разом з останньою зіркою
Падає на світанку
В кошик з яблуками.


دوباره مرد سفر خواهم شد
گره کفش ها را خواهم بست
خواهم گذاشت ناخن ها بروید به آوارگی
و موی زنخدانم انبوه شود
چون انبوهی این بامدادها
که در میان من و مرگی زیبا قرار گرفته است.

به مرگ زیبای خویش نزدیک خواهم شد؛
چون زایری غریب،
در میان صورت ها خواهم گردید
چون پرنده ای که روی چندمین درخت جهان غروب می کند
هنگامی که آخرین ستاره
در یک سبد سیب می افتد
آنجا در یک بامداد.

Його життя. Некролог незнайомій людині.

Світ є набагато меншим, ніж ми уявляємо. Щоб це зрозуміти, іноді варто лише простягнути руку, відкрити найближчі двері, чи просто визирнути у вікно…

В маленьких провінційних містечках, де пройшло його дитинство, а особливо у замкнених спільнотах віддалених військових гарнізонів, що розташовані на околицях таких містечок, і де служили його батьки, різноманіття не віталося. Отже, єдине, чим від виділявся серед однолітків-школярів, було те, з якою серйозною затятістю він грав у футбол – ніби від цього залежала його доля, та те, як він відчайдушно та запекло кидався битися з тими, хто за тодішньою звичкою пробував жартувати з його татарського прізвища. В усьому іншому він був звичайною дитиною, може трохи менш бешкетною, менш балакучою, дещо замкненою та трохи більш серйозною за інших.

Його майбутнє, як і життя більшості таких як він в тій країні, уявлялося цілком визначеним, і він в середині 1980-х пішов до військового училища. Вже незабаром йому, як багатьом іншим таким як він, довелося замість військової кар’єри думати про виживання, зайнятися тим, що тоді називалося «бізнесом», почати возити товари і перепродавати їх на ринках. Кажуть, справи ніби пішли, допомогли зв’язки у військових колах, колишні колеги та друзі-земляки. Одного разу, кажуть, «авторитетні люди з військових кіл» порадили йому приєднатися до «спільної справи». І вже за кілька місяців він виринув на африканському ринку зброї.

Потім були роки, протягом яких він возив зброю у різноманітні конфліктні регіони – від Афганістану до Ємену. Одного разу він зник. Кілька років його ніхто не бачив. А потім він знову приїхав до бойовиків, яким колись постачав автомати та набої. Але цього разу не в якості продавця, а як солдат - він вирішив приєднатися до загонів аль-Каїди. Важко сказати, що сталося з ним, що відбулося в його житті за той час, поки його ніхто не бачив, але він змінився. Чотири роки він провів серед повстанців Ансар аль-Шарія на півдні Ємену. На початку цього тижня він загинув.

Коли мені сказали про це, я згадав, як сорок років тому на шкільному стадіоні в маленькому білоруському містечку він кидався з кулаками на суддю та суперників, вимагаючи пенальті в аматорському футбольному матчі. Тоді була весна, біля школи розквітали яблуні, за стадіоном, на болоті співали жаби, а ми глузували, намагаючись вгамувати його припадок справедливості, що призвів до вибуху люті: «та заспокойся ти, не на корову ж граємо!». Виявилося, що він грав на життя…