Звичайна історія про війну

«Коли вона посміхалася, весь світ навколо неї наповнювався світлими променями щастя. Коли вона була серйозною, на її обличчі відбивалася вся багатовікова скорбота всіх тих народів, чия давня кров наповнювала її маленьке гнучке тіло. Її батько був ассірійцем, а її мати походила зі змішаної вірменсько-курдської сім'ї. Чорнява, граціозна, вона безперервно говорила, сміючись над тим, що я майже зовсім не розумію її діалекту, мазала собі і мені ніс і щоки борошном, кидали в мене соковитими яблуками і заливисто реготала. Найбільше її забавляли мої напружені але марні спроби зрозуміти її мову, а можливо своєю успадкованою жіночою мудрістю вона знала, що моє нерозуміння і є моїм благословенням. І своїм щасливим сміхом вона втішала мене майбутнього.»

«Що було потім? Щось ця історія перестає мені подобатися.»

«Нічого. Потім не було нічого. Наша місія «зброя в обмін на продовольство» в цьому районі закінчилася, і ми просто поїхали. Більше я нічого про неї не чув. Можливо вона вийшла заміж. Можливо навіть за того клоуна, англійської сержанта, як там його? - «звіть мене Томмі» - який постійно крутився навколо її сім'ї. Не знаю. Я міг би знову потрапити в ті краї, тільки якщо б там знову почалася б якась заварушка. Але ні, там з тих пір нічого не сталося.»

«Тоді це прийнятна історія про війну, - в ній ніхто не помер, принаймні.»

«В нашому віці майже всі історії так чи інакше або закінчуються або починаються тим, що хтось, або навіть всі - померли. Історії про війну - це не історії про чиюсь смерть. Це історії про вибір, в результаті якого розставання стаються частіше, ніж зустрічі. Отже, це – звичайна історія про війну.»

Доля терориста: оцінювач смерті, або епітафія ворогу

В вересні 2017 його вбив дрон західної коаліції поблизу аеропорту Дейр-ез-Зору, на південно-східній околиці міста.

Випускник радянського військового училища, він мав за плечима коротку і не дуже вдалу кар’єру військового в Таджикистані, потім ще менш вдалий досвід контрактної служби в російській армії, про якій не любив згадувати. Потім почалася череда контрактів з охоронними компаніями, калейдоскоп міст, країн, портів. Його перша родина залишилася в таджицькому Кулябі, друга – в підмосковній Кубінці, третя (та чи була вона взагалі, хтозна) – розчинилася десь між Гонконгом і Гамбургом. Потім був тривалий полон у сомалійських піратів, з якого його викупили, але якій безповоротно змінив його: в певному сенсі можна сказати, що замість сенсу життя він почав шукати сенс смерті – своєї і чужої, - що і зробив раціональним змістом свого життя…

Ми познайомилися наприкінці 2015, і досить регулярно спілкувалися майже два роки, протягом яких він встиг розповісти багато що, в тому числі і свою історію, але ми так і не стали ані друзями, ані навіть приятелями. Бо занадто різними були, бо одразу взаємно ідентифікували один одного противниками: він для мене був терористом – командиром підрозділу ІДІЛ, я для нього «хрестоносцем». Втім, «благородний ворог – дарунок для воїна», як він любив казати, і ми час від часу надавали один одному деякі послуги, особливо, якщо йшлося про спільних ворогів. За його допомоги вдалося врятувати кількох гарних людей і запобігти смерті багатьох.

Мені було цікаво його слухати. Він був складною, важкою і важко зламаною людиною, світогляд і бажання якої говорити свою, вистраждану, притаманну їй «правду», нарешті виявилися потрібними і запитуваними спільнотою, в яку він потрапив. Це не зробило його щасливим, це зробило його наповненим; це не навчило його цінувати життя, але навчило оцінювати смерть.

«Невже ти насправді вважаєш нас фанатиками? Слухай, ми ж вчилися за однаковими підручниками. Ось, диви: в мене посилена рота піхоти без артилерії, і я маю штурмувати бетонні укріплення, перед якими 300 метрів глиняної пустелі. Якщо я піду «в лоб», я витрачу свій головний ресурс - час, втрачу всіх своїх людей, але задачі не виконаю. Але якщо я відправлю туди броньований автомобіль, начинений 3 тонами вибухівки, він зламає лінію оборони і деморалізує захисників. Нусейріти просто втечуть, і я увійду на їхні позиції, втративши одного солдата. Це просто розрахунок, жодного фанатизму, чому ніхто цього не хоче бачити? Поки ви засліплені нерозумінням і страхом перед нашою рішучістю – ми перемагаємо», - якось сказав він мені, - «бо не всім з нас є заради чого жити, але кожному є за що вмирати».

Тому, може я і не готовий сказати, що його смерть була «закономірною», але точно вважаю його загибель логічною: йому набагато більше було за що вмирати, ніж заради чого жити.

І хоча в мене не було ґрунтовних підстав сумніватися в достовірності звісток про його загибель, я все ж намагався перевірити їх. За вісім минулих місяців він ніде не з’явився, і про нього ніхто більше не чув. А кілька днів тому з’явилися два свідки, які підтвердили його загибель.

Його остання родина, яку він знайшов в Халіфаті, - молода дружина і маленький син, - після його смерті залишила Сирію. Після нетривалої зупинки в Туреччині та подорожі Грецією і Албанією, вони зовсім нещодавно оселилися десь на південному заході Косова.