В останніх числах
березня 2017, під час пошуково-рятувальної операції в одній з найнебезпечніших
точок світу на північному сході Сирії зник один мій давній знайомий на прізвисько
Кастро. Після більш як тижня пошуків і очікування, операцію з його розшуку було
призупинено. Тоді я і написав цей невеличкий текст в якості своєрідного
некрологу. Кілька днів розмірковуючи про доречність змісту і відповідність
форми, я ще не встиг з цим текстом нічого зробити, як Кастро раптом повернувся.
Він виявився на диво живучим засранцем. Радий за нього. Але некролог про всяк
випадок я вирішив зберегти. Як каже мій колега Макс, некрологи – річ корисна, рано
чи пізно, але вони обов'язково стають у нагоді. Бережи себе, Кастро.
Мавпячі вуха
- Лайно! - глухо прогарчав Кастро і зупинив машину поміж висохлих кущів на розтрісканому гарячому узбіччі.
- Довбане дурне лайно, - втомлено повторив він, не дивлячись на мене, - я не знаю, що ти робиш, але якщо ти не припиниш це лайно, то наступного разу я зроблю те, в чому ти мене постійно підозрюєш. Я пристрелю тебе нахрін, замість того, щоб витягувати з чергового лайна, в яке ти знову чомусь вліз. Дай цигарку!
-Ти не куриш, Кастро.
-А ти не п'єш! Але якщо ти будеш морочити мені дупу, я увіллю в твою довбану горлянку пару пляшок місцевого тодді і розповім твоєму шефу, що ти нажерся мов свиня і пошився в дурні. Давай сигарету!
Я простягнув йому пачку «Кемелу». Він виловив цигарку, сунув в зуби і мовчки заплющив очі. За деякий час, так і не прикурюючи, він запустив двигун і вирулив на пусту дорогу.
За кілька кілометрів, замість того, щоб в'їхати на автобан, ми з’їхали на вузьке місцеве шосе і почали петляти поміж нескінченними полями і садками.
- Нічого не сталося, - відповів Кастро на мій запитальний погляд, - заскочимо в одне місце по дорозі, хочу дещо тобі розповісти. І показати. - Він викинув у вікно так і не запалену сигарету.
***
Попетлявши серед новобудов, об'їхавши торговий центр і спортивний комплекс, ми занурилися у старе місто. Двоповерхові будинки класичного індокитайського стилю, пласкі різнокольорові дахи, бетонні стіни, яскраві вивіски, хитромудрі звивисті вулички. Ми вийшли з машини і загрузли в неспішному післяполудневому хаосі провулків.
Обігнувши кілька нагромаджень ящиків і тюків біля входів в магазинчики, розминувшись з лихими мотоциклістами, ми опинилися в гирлі провулка, де він вливався в подобу площі: клумби, стоянки, лотки, кілька будівель в різних стадіях ремонту, квапливі пішоходи, машини, мотоцикли.
Ми влаштувалися за столиком вуличного кафе, замовили каву і воду. За нашою спиною розташовувався невеликий пташиний риночок - ряди висячих і стоячих кліток з птахами, гризунами, рептиліями і іншою живністю, мішки з кормом і різний товар, доречний в таких місцях. Звуки цього ринку заповнювали простір провулка і навантажували його власним життям, відмінним від усього міського середовища.
Пара яскравих тропічних папуг в підвішеній до низької покрівлі клітці ліниво дражнила зелену мартишку, яка сиділа на прилавку і ловила бліх. Молодий продавець-китаєць з незворушним обличчям щось неквапливо втовкмачував поважному покупцеві з цуценям на руках. Мартишка час від часу пропонувала спійманих бліх цуценяті. Той ввічливо обнюхував запропоновану здобич, але послідовно відмовлявся.
У кафе крім нас сидів лише старий у білому брудному капелюсі, прикрившись місцевою газетою, і курив чорну сигару.
-Бачиш он той будинок? - запитав Кастро, ковтнувши води зі склянки. - Тоді він був чотириповерховий, тепер один поверх вже розібрали, напевно, будуть зносити. П'ять років тому, коли я був в ньому, він вже кілька років стояв занедбаним. За документами він належав якийсь страховій компанії з Гонконгу, але насправді там багато років нічого не було. Тепер і його не буде. І цю історію забудуть всі. Крім мене.
Це історія про мого друга Джефа. Він був легендою Корпусу, коли ти ще не твердо знав, де твоя дупа. Втім, ти спритний засранець. Але Джеф - він навчив мене і багатьох. А в той час, про який я хочу розповісти, він працював в одному приватному агентстві, яке займається порятунком заручників в різних країнах, куди складно дотягнутися уряду.
Джеф тоді керував порятунком банкіра, якого викрала місцева мафія. Хлопця тримали неподалік, вимагали викуп, шантажували колег і сім'ю – ну, все за планом, як годиться. Їхня група відпрацювала, хлопця звільнили, передали поліції, відвезли до родини.
Але сам Джеф зник. Його викрали в придорожньому кафе неподалік звідси. Поліція знайшла його байк, на якому він повертався в аеропорт.
Через кілька годин його родина отримала вимогу викупу. За голову Джефа просили десять тисяч. Десять довбаних тисяч доларів! Всі зрозуміли, що викуп - тільки прикриття, йдеться про помсту.
Його місцезнаходження встановили протягом доби, менш як за сорок годин ми були тут. Його тримали в цій будівлі. Я був з групою, яка увійшла сюди. Ми знайшли його у підвалі. В металевому ящику, зі слідами тортур. Експерти сказали, що він загинув через п'ять-шість годин після викрадення…
Коли ми вийшли, місцевий поліцейський привів мене сюди, в це кафе. Ми сиділи тут, пили цю каву і слухали як ці папуги лаються між собою. А господар цієї звірячої лавочки - старий-китаєць постійно повторював якусь дивну фразу - «моньєт теліня» - мавпяче вухо. Лаявся він так, чи що? Я тоді весь час думав: чому я не зміг йому допомогти?
А поліцейський розповідав, що в підвалі того будинку водяться величезні злі щури. Вони нікого не бояться і страшенно агресивні. Колись вони покусали двох патологоанатомів і одного експерта. Патологоанатомів, говорив поліцейський, шкода, а на експерта, мовляв, плювати. Тому що експертів тут багато, а хороших лікарів - мало.
Всі ці деталі з тих пір постійно крутяться в моїй пам'яті - щури, покусані експерти, яскраві вивіски, пощерблені сходи до підвалу, галасливі папуги, чашка кави в руці балакучого доброзичливого поліцейського, оті незрозумілі мавпячі вуха. Тому що я так і не зрозумів, чому я не зміг допомогти Джефу.
Я примірився з цією втратою, але хочу осягнути якійсь сенс. Ми ж, зрештою, шукаємо не спокою, а розуміння…
Знаєш, навіщо я тебе притягнув сюди? Щоб довести собі, що доля сліпа, але не жорстока. Сьогодні нам пощастило, я зміг допомогти тобі, отже якийсь сенс у всьому цьому є. Як гадаєш?
Ми мовчки дивилися, як зграйка підлітків побігла через площу. Молодик у витонченому костюмі на ходу ховав в сумку пакет молока, не відриваючись від мобільника. Папуга в клітці знову пронизливо закричав.
І раптом позаду нас старий за столиком зашурхотів газетою і скрипучим голосом виразно проголосив: моньєт теліня!
***
Ти правий, Кастро, все має сенс, думав я, дивлячись як зникають в темряві під крилами літака вогні аеропорту. Все має сенс, доля не жорстока, хоча і сліпа. Вона завжди повертає нам наші борги, а ми завжди повертаємося до самих себе.
Ми повернемося, так і є. Клянуся мавпячим вухом.
