Kurt L. Komarek, Prof. Dr.
June 23, 1926 – May 18, 2016
Старість має свої переваги: ти отримуєш
право сказати те, що соромився, вважав невчасним, чи недоречним раніше, ти
отримуєш, нарешті, право на останнє слово.
Забагато людей, втомлених тягарем життя,
розчарованих та зневірених, із полегшенням відмовляються від цього важкого
права, справедливо вважаючи його суворою відповідальністю. Не менша кількість
бездумно розтрачує це право, цей безцінний дар старості у легковажності і
марнославстві беззмістовних балачок. І лише люди, обдаровані мудрістю та
любов’ю, вміють закривати рахунки з життям таким чином, щоб піти не в смерть,
але – в безсмертя. Саме таким був наш друг, якого ми щойно втратили.
18 травня 2016, за місяць та п’ять днів до
свого дев’яносторічного ювілею, пішов з життя професор Курт Людвиг Комарек,
видатний австрійський вчений, відомий організатор науки та науковий дипломат,
великий друг України, наш добрий колега та товариш.
Він був мудрою, легкою, невимушено
вишуканою людиною, справжнім джентльменом, блискуче ерудованим, обізнаним і
освіченим.
Довгий, немов жердина, і такий же худий,
він нахиляв в бік співрозмовника свою голову з довгим пташиним носом, струшуючи
пасма білявого волосся, і протягував свою видовжену долоню з жилястими,
витонченими пальцями. Він лагідно вдивлявся в тебе своїми блакитними, прозорими
як весняне небо очима і, посміхаючись, промовляв разом із привітанням якісь зі
своїх неймовірних, парадоксальних жартів.
Він любив людей, він любив науку, він
любив життя. Те життя, яке за 90 років ХХ і ХХІ століть із залишком відсипало
йому подій, пригод і небезпек – разом з усіма, кого він зустрів на своєму
довгому шляху.
Народжений 23 червня 1926 у бурхливому
культурним і науковим життям Відні, Курт Комарек готував себе до наукової
кар’єри в Європі, яка нарешті оговтувалася після жаху Першої Світової та
руйнації імперій. Але сталося інакше. Нова війна зруйнувала плани цілого
покоління. Багато хто не вижив в цьому безумстві, але декому пощастило. Серед
них – тих, кому доля посміхнулася – був і професор Комарек.
Вже на самому кінці Другої Світової, уникнувши
багатьох фатальних м’ясорубок, у 1944 молодий студент Курт Комарек був
призваний до лав німецької армії, і на щастя потрапив до Кріґсмаріне
(Військово-морських сил Третього Рейху). Війна швидко закінчувалася, повоювати
він не встиг, і потрапив в полон. Доля йому знову посміхнулася – він опинився в
американський зоні окупації. Завдяки цьому він не лише вижив, але й зміг
продовжити навчання:в Університеті Відня на курсі професора Ханса Новотни та в
Університеті Нью-Йорку, де вивчав хімію. Його дипломна робота, захищена 21
грудня 1950, мала назву «Дослідження алюмінієвого кута в трійчастий системі
алюмінію-кремнію-заліза при 15% кремнію».
Після навчання в 1950-53 він працював в Австрії,
в дослідницькому відділі хімічної компанії Treibacher Industrie AG в Карінтії,
на півдні країни. Життя в Австрії, де-факто окупованій радянськими військами,
здавалося йому безперспективним, і в 1953 він поїхав до Америки, де до
1966 викладав в Університеті Нью-Йорку.
Нарешті, в 1966 він остаточно повернувся
до рідного Відня, де отримав кафедру професора в Університеті Відня та посаду
керівника Інституту неорганічної хімії. В 1974 та 1975 він обирався деканом
свого факультету, а 1977-1979 – на посаду ректора Університету Відня.
Він став дійсним членом відділення
математики та природних наук Австрійської академії наук, а з 1982 до 1991 очолював
Австрійський науковий Фонд (FWF).
В 1991 він прийшов, як представник
австрійської Національної членської організації, в Міжнародний інститут
прикладного системного аналізу (IIASA). З 1991 до 2009 він був членом Ради IIASA,
в 2001-2002 – заступником директора цього Інституту. Власне, історія стосунків
Курта Комарека з Україною нерозривно пов’язана з його діяльністю в IIASA.
Він займав чітку і однозначну позицію щодо
підтримки нашої участі як незалежного члена в IIASA, всупереч тодішній позиції
Росії, він підтримував надання нам особливого статусу та впровадження спеціального
режиму членства, він допомагав своїм українським колегам з консультаціями,
забезпечував беззаперечну підтримку з боку свого уряду та академії наук.
Я був близько знайомий з професором
Комареком більше 15 років, вважав його своїм старшим товаришем і вчителем. Він
навчив мене кільком важливим речам. Наприклад тому, що наукова співпраця
базується в першу чергу на довірі і чесності, на співробітництві, а не на
інтересах і бажаних вигодах. Що взаємоузгоджені процедури ухвалення рішень
важливіші за кон’юнктурні інтереси, якщо ці процедури відображають універсальні
спільні цінності. Що вміння знаходити компроміс – це головна перевага розуму і
основа стратегічної перемоги. Зрештою, що є речі важливіші за сьогодення.
Не в останню чергу завдяки йому я почав
вчитися любити життя і людей, я перестав соромитися просто любити науку.
Я любив слухати його, а він чомусь любив
говорити зі мною. Вже відчуваючи подих вічності та користуючись привілеєм
старості, за останні 2 роки він тричі зі мною прощався - готувався до вічного
мовчання, поспішав сказати щось важливе, що я недочув, не зрозумів у поточній
метушні.
Зараз я розумію, що це свідчить в першу
чергу про те, що він не зневірився, не втратив ані смаку до життя, ані любові
до людей. Інакше б він давно полишив спроби переконати нас в чомусь. Але він
продовжував говорити, повторювати такі банальні і гуманні істини, продовжував
парадоксально жартувати.
За останній рік, під впливом його прощальних
слів, я двічі намагався складати його життєпис, щось на кшталт чернетки
некрологу, але не міг закінчити, не міг підібрати вірної тональності. Після
кожної зустрічі ми, ті хто мав привілей і честь давно знати професора Комарека
і близько спілкуватися з ним, важко переживали розлучення і не могли
позбавитися від сумнівів у ймовірності наступної зустрічі. Тому будь-які слова,
присвячені його пам’яті, невідворотно скочувалися в такий непритаманний йому
пафос.
Але за кілька місяців до смерті він утнув
абсолютно характерний для себе жарт, який зруйнував весь можливий пафос майбутніх
некрологів - він одружився. Безмежний оптимізм цього кроку важко, але варто
осягнути. Він любив, він вірив. Він, власне, і помер під час медового місяця,
відійшовши тихо, уві сні, щасливим і умиротвореним.
Більше того, він, можна сказати, спланував
свої поминки. Приблизно за півроку до смерті він організував дебати з питання
кругообігу вуглецю в екосистемах, на яких постало кілька питань, що були
досліджені буквально протягом останніх років, і які дозволяють переглянути
засади сучасних поглядів на деякі доктрини. Курт Комарек запропонував запросити
автора цих нових досліджень до Відня з публічною лекцією для науковців
австрійської академії та IIASA. Організувати це нарешті вдалося за кілька днів
після звістки про його смерть. Але, пам’ятаючи про любов професора Комарека до
науки, колеги вирішили не скасовувати і не переносити лекцію.
Запланована ним лекція «Про вуглець в
рослинах» була прочитана 6 червня 2016 професором Університету Базеля
Крістіаном Кернером на вечері пам’яті в австрійській Академії наук, організованому
IIASA, якій пройшов під головуванням Президента академії, у присутності більш
як 200 науковців з 25 країн, провідних наукових та освітніх закладів Австрії та
світу. Мабуть, саме так і мають виглядати поминки за науковцем…
Ми любили Курта Комарека і сказали багато
важливих і розумних слів про нього і його життя. Але набагато важливіше
зрозуміти те, що він хотів сказати нам про нас самих. Сказати своїми працями,
дослідженнями, роботою, життям, нарешті, своїми жартами.
Ми маємо зрозуміти себе, зробити наш світ
зручнішим, безпечнішим і гуманнішим. Ми маємо багато думати. Навіть про важки і
небезпечні речі.
Зокрема, нам значно легше і комфортніше
думати, що це був його останній – такий вишукано оптимістичний і напрочуд повчальний - жарт,
ніж уявляти, як людина на межі кінцевої холодної самотності небуття відчайдушно
потребує останньої близькості і останнього людського тепла. Ні, про це нам
несила навіть подумати, бо ми – такі живі і теплі – потребуємо того ж, тут і
зараз, поки ще не зовсім пізно…
