Чому чоловіки люблять війну (by William Broyles Jr.)

Це знамените есе було опубліковано в журналі Esquire в листопаді 1984. Невдовзі воно було перекладено російською. Принаймні я читав його вже на початку 90-х. Зараз, коли цей текст знову потрапив до мене, я зміг поглянути на нього з іншої точки зору, з іншого досвіду.

На мій погляд російський переклад не є достатньо коректним і адекватним: в ньому пропущено кілька важливих речень, є неточні (а іноді і зворотні за сенсом) переклади кількох важливих фраз, а головне – немає потрапляння в ціннісний простір автора.

Це призводить до того, що у російськомовного читача складається враження, що це есе є апологією війни, хоча насправді, це – потужний антивоєнний текст.

Втім, пропоную просто прочитати. Воно того варте.

  

Чому чоловіки люблять війну (Why Men Love War)

Вільям Бройлз - молодший (by William Broyles Jr.)

(вперше опубліковано в Esquire, November 1984)

Востаннє я бачив Хайерса на рисовому полі у В'єтнамі. Йому тоді було дев'ятнадцять, він був чудово навченим і напрочуд недисциплінованим радистом в моєму полку. Місяцями ми перебували з ним наодинці, не більше як в трьох футах один від одного. Одного дня він відправився додому, і пройшло п'ятнадцять років, перш, ніж ми випадково зустрілися минулої зими біля меморіалу Ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні. А за кілька місяців я завітав в гості до Хайерса та його дружині Сьюзен в Вермонт, де вони тримають пансіон. Першого ж ранку ми підхопилися на світанку, намагаючись врятувати п'ятьох новонароджених кроликів. Хайерс спорудив в сараї гніздо з соломи і кролячого пуху і пристосував лампу, щоб обігріти дитинчат.

«Чого люди не можуть зрозуміти», - говорив Хайерс, ніжно піднімаючи кроленят і по одному пересаджуючи їх в гніздо, - «це наскільки круто було у В'єтнамі. Я любив це. Я любив це, і я не можу нікому про це сказати».

Хайерс любив війну. Я їхав з Вермонту крізь буран, мої діти спали на задньому сидінні, і я зізнався собі, що тоді, багато років тому, я теж любив війну, і набагато більше, ніж я усвідомлював. Також я ненавидів війну. Запитайте мене, запитайте будь-якого, хто був на війні про їхній досвід, і скоріш за все ви почуєте, що ми не хочемо про це говорити - як би тому, що ці спогади такі жахливі, такі ненависні нам, що ми хочемо поховати їх назавжди. Немає загадки чому люди ненавидять війну. Війна потворна, жахлива, жорстока, і це логічно для людини ненавидіти все це. Але я припускаю, що більшості чоловіків, які пройшли війну, якщо вони не стануть собі брехати, доведеться визнати, що десь глибоко всередині вони любили війну, любили найбільше за все, що їм довелося пережити до або після. Але як ви поясните це вашій дружині, вашим дітям, вашим батькам, або вашим друзям?

Ось чому чоловіки, у свої шістдесят або сімдесят, сидять в своїх гаражах і більярдних по всій Америці і думають, що не було в їхньому житті нічого кращого за день десантування в Сен-Ло або штурму бункерів на Окінаві. Ось чому ветерани на своїх зустрічах зазвичай під зав’язку накачуються спиртним і вимучено зображують почуття єдності, поступово занурюючись у тугу і ховаючи сльози: ви знову разом, це ті люди, які були тобі братами, але це вже не те, і ніколи не буде тим самим. Ось чому, коли ми повернулися з В'єтнаму, ми розгублено тинялися, не знаючи, чим себе зайняти, не відчуваючи інтересу ні до кого і ні до чого. Щось назавжди пішло з нашого життя, і наша поведінка була незрозумілою, за винятком того, що ми поводили себе як люди, що втратили щось велике, мабуть, найбільшу любов свого життя, і не мають можливості нікому сказати про це.

Частково ми не могли висловити своїх почуттів тому, що мова зрадила нас: цивільні прикметники, іменники, дієслова і прислівники створені ніби для іншого всесвіту. Не існує ніяких метафор, які могли б зв'язати війну з повсякденним життям. Але крім того, ми мовчали, як я підозрюю, бо соромилися. Ніщо з того, на чому нас виховували, не припускало можливості любити війну. У кращому випадку війна - неминуче зло, патріотичний обов'язок, який треба виконати і залишити в минулому. Любити війну означало знецінити, висміяти ті цінності, за які ми нібито боролися. Стати байдужою скотиною, реакціонером.

Але може бути більш небезпечним, як для окремих людей, так і для цілих націй, приховувати та задавлювати причини, з яких чоловіки люблять війну, ніж визнавати їх. У фільмі «Апокаліпсис сьогодні» Роберт Дюваль, який грає командира «повітряної кавалерії», сумно зауважує, спостерігаючи особливо криваву батальну сцену: «Знаєш, колись ця війна закінчиться». Звичайно, нам показують психопата, який прикрашає трупи ворогів гральними картами і мчить по полю бою під вагнеровський рев. Ми сміємося з нього: га! ніхто не може бути схожим на нього. Але минулого року в Гренаді американські хлопчики йшли в бій під музику Вагнера - нове покоління наслідує фільмам про В'єтнам у спосіб, в який ми наслідували фільмам про Другу світову, нічому не навчившись, нічого не пам'ятаючи.

Альфред Кейзін писав, що війна - перманентний стан людини двадцятого століття. Він має рацію лише частково. Війна – невід’ємний стан людини, завжди. Чоловіки йдуть на війну будь за що від Олени Троянської до вуха капітана Дженкінса. Два мільйони французів і англійців загинули в брудних окопах Першої світової тільки тому, що студент застрелив ерцгерцога. Насправді причини не мають значення. У кожної війні є своя причина, і в кожної причини - своя війна.

Протягом століть люди сподівалися, що з часом прийде прогрес, а з прогресом - мир. Але прогрес просто дав людям засоби зробити війну ще жахливішою; жодна війна в нашому дикому минулому навіть не наближається до тих жахливих війн, які були розв'язані в двадцятому столітті, на впорядкованому, цивілізованому ландшафті Європи, де всі вміють читати, а класична музика грає в кожному сільському кафе. Війна не аберація, вона є членом сім'ї, такий собі божевільний дядечко, якого ми - намарно - намагаємося тримати замкненим у підвалі.

Розглянемо мій власний приклад. Я не жорстока людина. Я не бився мало не з початкової школи. Якщо не зважати на те, що я безтурботний м'ясоїд, у мене немає ніякої спраги крові, і мені не подобається вбивати тварин, риб або навіть комах. Мої дні проходять у розумному достатку, наповнюючись роботою та побутовими клопотами. До того ж я тепер батько, а людська особина, що взяла участь у створенні нового життя є природним ворогом війни. Я бачив, що війна творить з дітьми, як вона робить їх вбивцями або жертвами, забирає у них батьків, будинки, невинність - краде їх дитинство, залишає слід на їхніх тілах, розумі, і душах.

Більшу частину своєї служби у В'єтнамі я провів, продираючись крізь джунглі і тягнучись повз рисові поля без особливих пригод, але я бачив досить, щоб знати, що ніколи більше не захочу воювати і зроблю все що в моїх силах, щоб тримати мого сина подалі від війни. Так чому ж в самі невідповідні моменти - коли я сиджу на діловій зустрічі, коли бігаю по справах, тихими літніми вечорами серед граючих дітей - мої думки повертаються на п'ятнадцять років тому, до війни, в яку я не вірив і в якій не хотів брати участь? Чому я сумую за нею?

Я сумую, бо я любив її, любив дивною і болісної любов'ю. Коли я говорю про любов до війни, я не маю на увазі романтичне уявлення про неї, яке так зачаровувало покоління, що виросло на романах Вальтера Скотта. Те, що залишилося від цієї романтики, було посічено і змішано з брудом під Верденом і Пашендейле: честь і слава не виживають під кулеметами. І це не бездумне блаженство мучеництва, яке змушує іранських підлітків йти з палицями на іракські танки. Я також не маю на увазі істерію, яка може охоплювати цілі країни, - як того разу, коли під час війни за Фолклендські острови англійська преса запалила пристрасті, що ховалися під прохолодним фасадом Британії. Це була замісна війна, азарт участі без жодного ризику, хіть публіки до крові. Цю хіть легко роздмухати, навіть вторгнення на такий маленький острів як Гренада, буде достатньо для цього. Як будь-яка пристрасть, поки вона триває, вона домінує над усім іншим, затьмарює будь-які національні проблеми, і цей ефект завжди експлуатують диктатори, королі і президенти, з тих пір як існує цивілізація.

І я не маю на увазі любов до війни як наркотичну залежність, постійний кайф, який безумці отримують, коли надсилають поштою своїм коханим відрізані вуха ворогів, чи коли у пілотів встає виключно, якщо вони врубають повний форсаж на F-4. І, нарешті, я не кажу про те почуття, яке охоплює сьогодні деяких чоловіків мого віку, чоловіків, які не пішли на війну і тепер відчувають ностальгічну тугу за тим, що втрачено, за класичним чоловічим досвідом, подібно до того, як жінки, які не народили дітей, турбуються, що пропустили щось важливе з жіночого життя, чого не цінували, коли воно було їм доступно.

Я кажу про те, чому дбайливі і люблячі люди можуть любити війну, навіть знаючи і ненавидячи її. Як будь-яка любов, любов до війни будується на складному комплексі причин, які часто суперечать одна одній. Деякі з них можна обговорювати порівняно безболісно; інші занадто глибокі і змушують зайти надто далеко. Давайте спочатку розберемося з більш поважними причинами.

Частина любові до війни походить від того, що це досвід великої інтенсивності; вона корениться у фундаментальному прагненні людини бути свідком, пристрасті споглядання подій, яку Біблія називає «пожадливість очам», а морпіхи у В'єтнамі називали «трахати очима». Війна зупиняє час, концентрує досвід до відчуття жахливого екстазу. Темна протилежність цієї миті пристрасті відображена в «Оді до грецькій урни» Джона Кітса: «Навіки теплий і завжди недоторканний, / Ти вічно дихаєш, і вічно молодий». Війна пропонує нескінченну низку екзотичних вражень, про кожне з яких ти подумки вигукує «цього ніхєра не може бути!» - І їх вистачає на все життя.

Більшість людей боїться свободи, а війна усуває цей страх. Подібно племінному вождю, вона встановлює порядок і дисципліну, а разом з ними приходить і почуття безпеки, і нездоланна жага бунту, постійне бажання зірватися з ланцюга, пролетіти над гніздом зозулі. Прекрасний приклад - нічні рейди. Я пам'ятаю один такий ретельно спланований і виконаний наліт на нашого головного ворога - я маю на увазі армію США, а не північних в'єтнамців - з метою видобутку легких ковдр і рідкого засобу для чищення гвинтівок; пізніше, відзначаючи підвищення в званні, я повторив такий наліт, метою стали холодильник і кондиціонер для нашого офісу. Щоб уникнути в'єтнамської поліції, ми зв'язали простирадла і спустилися з верхнього поверху складу. Якось мій друг, нині шановний член дипломатичного корпусу, сховався в згорнутому східному килимі, а решта поїхала на вантажівці, і йому довелося повертатися на базу, за шість миль, голяка. Війна краде нашу молодість, але натомість дозволяє грати в хлопчачі ігри.

Війна заміщує складні сірі зони повсякденного життя моторошнуватою незворушною ясністю. На війні ти зазвичай знаєш, хто твій друг, а хто ворог, і знаєш схвалені способи боротьби з ними обома. (Це, до речі, була одна з наших головних проблем у В'єтнамі: там відрізнити друга від ворога було нелегко, прямо як в звичайному житті.)

Війна - це втеча з повсякденності в особливий світ, де зобов’язання, які прив'язують нас до щоденного життя, - узи роботи, суспільства, сім'ї - зникають. На війні все ставки зроблені. Це межа за останнім поселенням, це Лас-Вегас. Люди, що досягли успіхів у мирному житті, не завжди досягають успіху на війні, водночас під вогнем на коні опиняються відщепенці і невдахи. Генерал армії США У. С. Грант, який продавав дрова на вулицях Сент-Луїса, а за чотири роки по тому вже командував армією конфедератів є найкращим прикладом, хоча я і сам знав багатьох морпіхів, які були великими воїнами, але їхня здатність пристосуватися до цивільного життя виявилася мінімальною.

Я пам'ятаю Кірбі, худого хлопця з татуюванням «Тільки ти і мій Господь» на плечі. Кірбі двічі продовжував термін своєї служби у В'єтнамі. Коли його зв'язки з офіційними організаціями будь-якого роду перервалися, він жив один в найнебезпечніших районах, бродив там вдень і вночі, вдягнений лише в пошарпані армійські штани із заткнутим за пояс «кольтом» 45 калібру, а його худі руки і плечі були чорними, як у карбонарія.

Одного разу на патрулюванні ми знайшли його на підлозі якоїсь хатини з кульовим пораненням в руку, дівчина в чорній піжамі доглядала його.

Він попросив сигарету, а потім окинув мене поглядом, немов вирішуючи, чи вартий я того, щоб розповісти мені свою історію. «Я хотів з'їсти манго, серед білого дня, а тут, чорти їх забирай, три в’єтконгівьскі офіцери в своїх піжонських формах. Карта у них на столі розкладена, розглядають її, розташувалися як вдома. Вони дивляться на мене, я - на них. Вони за свої дев’ятиміліметрові, я - за свій кольт».

«Та ну?» - відповів я, - «І що далі?»

«Я знешкодив їх», - відповів він і затягнувся сигаретою. Ще один звичайний робочий день, вбив трьох по дорозі, бо хотів з'їсти манго.

«Як ти коли-небудь збираєшся повертатися до нормального світу?» - запитав я його. (Він не зробив цього. За кілька місяців десятирічне в’єтконгівьске дівчисько підірвало його за допомогою керованої міни-пастки.)

Війна - це жахлива, смертельна гра, але гра, найкраща з усіх. А чоловіки люблять ігри. Ви можете повернутися з війни з покаліченим тілом або розумом, чи можете не повернутися взагалі. Але якщо ви повернетеся цілим, то будете носити в собі такі знання, мати дослідженими такі куточки душі, які у більшості людей назавжди залишаться ненанесеними на карту. Ніщо з того, що я коли-небудь вивчав, не було таким складним, і настільки творчим, як тактика дрібних підрозділів у В'єтнамі. Жоден вид спорту, яким я коли-небудь займався, не змушував мене так чітко відчувати межи моїх фізичних і емоційних можливостей.

Одного разу вночі, незабаром після того, як я потрапив до В'єтнаму, сторожові на посту мого взводу почули, що десь поруч рухається ворог. У мене пересохло в роті, я не міг говорити, мої губи не могли вимовити ані звуку. Мозок вимкнувся, ніби його висмикнули з розетки, я відчував лише глухе гудіння у всьому тілі, якийсь потік проходив крізь мене, немов електрика дротом. За хвилину я зміг хоча б хрюкнуть, що і зробив, поки Хайерс віддавав накази командирам відділень, викликав артилерію і підтримку з повітря. Я був шокований. Я згорав від сорому, і я не міг чекати, коли все це повториться знову.

Стала емоція війни, коли всі інші емоції вже втрачено, - це почуття товариства. Товариш на війні – це людина, кому можна довірити що завгодно, тому що ви довіряєте йому своє життя. «Це,» - писав Філіп Капуто у «Чутках війни» - «на відміну від шлюбу, зв'язок, який не можна розірвати словом, нудьгою або розлученням, нічим, крім смерті». Незважаючи на ультраправу репутацію, війна – це єдиний утопічний досвід, доступний більшості з нас коли-небудь. Не мають значення особисті багатства і титули: важлива тільки група і те, що ви разом з друзями. Тут немає особливого процесу відбору, просто любов, яка не має причин, яка виходить за межі раси, особистості, освіти - все те, що так важливо в цивільному світі. Це просто братська любов.

Все це робить цю любов настільки сильною, що в неї немає обмежень, навіть смерть не межа. Джон Уілер в книзі «Ті, що доторкнулися до вогню» цитує текст нагородження Гектора Сантьяго-Колона Почесною медаллю Конгресу: «Через високу інтенсивність ворожого вогню і вибухи гранат, північнов'єтнамський солдат зміг проповзти непоміченим на їхні позиції. Раптово ворожий солдат підкинув ручну гранату в стрілецький окоп, де знаходився рядовий 4 кл. Сантьяго-Колон. Усвідомивши, що у нього немає часу на те, щоб викинути гранату зі своєї позиції, рядовий 4 кл. Сантьяго-Колон схопив гранату, притиснув її до живота, і, відвернувшись від товаришів, прийняв на себе всю силу вибуху». Це випадок класичного героїзму, граничний доказ того, наскільки бойові товариші можуть покластися один на одного. Про що думав Сантьяго-Колон в ту частку секунди, коли міг би врятуватися сам, пірнувши в небезпечне місце? Мабуть, ось про що: мої товариші важливіші, ніж найдорожче, що у мене є, ніж моє власне життя.

Ізоляція є найстрашнішим на війні. Військовий історик С. Л. А. Маршалл проводив великі дослідження на матеріалі Другої світової війни і війни в Кореї і виявив, що тільки 25% людей, що потрапили під ворожий вогонь, самі стріляли у відповідь. Решта сховалися за укриттям, зніяковілі і безпорадні – ламаючи всі тактичні системи. Незмінно виявлялося, що ці люди відчували себе самотніми, а людина, яка відчуває себе самотньо в бою, перестає функціонувати: це страшна прелюдія до остаточної самотності смерті. Тільки ті, хто відчував свій зв'язок з іншими, зберігали холоднокровність, вони відчували себе частиною цілого, як ніби товариство стало колективною життєвою силою і дозволяло зберегти свідомість перед лицем смерті. Але коли ці люди прийшли додому з війни, страх ізоляції залишився назавжди з багатьма з них, гірчичне зерно впало на благодатний ґрунт.

Коли я повернувся з В'єтнаму, я намагався підтримувати зв'язок зі своїми бойовими товаришами. Ми писали листи, планували зустрічі, але що-небудь завжди заважало нам зібратися. Кілька років ми обмінювалися листівками до Різдва, потім настала тиша. Той особливий світ, на якому трималося наше братство, зник. Ми знову належали своєму повсякденному життю: роботі, сім'ї, друзям, і ми дорослішали.

У цьому було щось неправильне. У В'єтнамі я був ближче до Хайерса, ніж до когось до того або після. Ми були пов'язані рацією, від неї залежали наші життя - від неї і один від одного. Ми разом їли, спали, сміялися, і боялися разом. Коли я тільки-но потрапив до В'єтнаму, я намагався змусити Хайерса віддавати мені честь, але він просто не став цього робити, в кращому випадку киваючи, проходячи повз: «Здоровенькі були, лейтенанте, як справи молоді?» Я сказав йому, що за кожне порушення субординації він буде наповнювати піском по сто мішків.

Ми дорахувалися до кількох тисяч мішків, коли Хайерс відвів мене в сторону і сказав: «Слухай, лейтенант, я б з радістю віддавав тобі честь, насправді. Але якщо я тут, в тилу, до цього звикну, я ж можу і при вузькооких так зробити. А вони тільки того і чекають, щоб дізнатися, хто лейтенант. Тебе ж першого і покладуть». Ми забули і про мішки, і про вітання. Через кілька місяців, коли Хайерсу прийшла пора летіти додому, він повернувся до мене і зобразив самий витончений салют, який я коли-небудь бачив. Я показав йому середній палець, і це було останнє, що я пам’ятав про нього ті п'ятнадцять років, які ми не бачилися. Коли ми випадково зустрілися біля меморіалу, це було як знак; минуло багато часу, ми досить подорослішали, щоб попрощатися з собою колишніми і подружитися як люди, якими ми стали тепер.

Для нас і для тисяч інших ветеранів меморіал є особливою територією. Війна є театром, але у В'єтнамської війни не було третього акту. Декорації розібрані, герої п'єси безцільно бродять по сцені і не можуть покинути її зовсім, у них скінчилися репліки. І тому, приходячи до меморіалу ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні, ми писали власні кінцівки, дивилися на імена на стіні, простягали руки і торкалися до них, омивали їх сльозами, прощалися. Ми тепер старші, деякі з нас стали дідусями, деякі досягли успіху, але меморіал здатний розбудити ту частину кожного з нас, яка все ще там, під вогнем, на самоті. Коли ми прийшли туди, згадали своїх товаришів, віддали їм все, що належало, витягли їх з забутих могил і упокоїли з ними нашу любов, ми нарешті опинилися вдома.

З усіх цих причин чоловіки люблять війну. Але це найпростіші причини, перше їхнє коло, то, про що ми можемо говорити, без ризику несхвалення, і не занадто глибоко занурюючись в істину і в самих себе. Але є інші, більш тривожні причини, чому чоловіки люблять війну. Любов до війни виникає із захованого в глибині наших душ союзу сексу з руйнуванням, краси з жахом, любові зі смертю. Війна для більшості чоловіків, можливо, є єдиним способом торкнутися таємних закутків власної душі. Чоловікам в якомусь моторошному сенсі війна дарує максимальну близькість до жіночої таємниці дітонародження, посвяту в таємницю життя і смерті. Наче ми відриваємо куточок всесвіту і дивимося, що там під ним. Бачити війну – це означає подивитися в чорну серцевину речей, в ніким не зайнятий простір між життям і смертю, а може бути, і за його межі.

Цим пояснюється головна особливість всіх військових спогадів. Кожна хороша військова історія брехлива, принаймні в багатьох важливих деталях. Чим краще історія про війну, тим менше шансів, що вона трапилася насправді. Роберт Грейвз писав, що для нього головним наслідком Першої світової стала «неможливість говорити правду». Я ніколи в житті не чув, щоб морпех розповів репортерові якусь військову байку і не збрехав. Так само і деякі історій про війну з тих, що я сам розповідаю, теж є брехнею. Не можна сказати, що брехня не є правдою на певному рівні. В них є моральна і навіть міфологічна правда, але не буквальна. Вони звернені до оповідача не менш ніж до слухачів, і нагадують про їхнє місце в світі. Це прості історії, які розповідають у багаття в продимлена вігвамах після того, як трубка зробила повне коло. За великим рахунком всі вони однакові.

Деякі з найкращих військових байок про В'єтнам зібрані в «Депешах» Майкла Герра. Одна з найбільш цитованих виглядає наступним чином: «Ось яку історію він мені розповів, глибоку і тонку, як рідко буває. Пройшов рік, перш ніж я її зрозумів. "Патруль піднявся на пагорб. Назад повернувся одна людина. Він помер, не встигнувши розповісти нам, що сталося ".

Я чекав, що буде далі, але продовження, судячи з усього, не передбачалося; коли я запитав, що ж сталося, він подивився на мене з жалем – не варто було розповідати байки такому мудаку, як я».

Це велика історія, бойове хайку, цілком сплетене з пустот і темряви, що гудить похмурим передчуттям. Здається, що таке могло народитися тільки у В'єтнамі. Але тепер послухайте ось це:

«Всі ми вирушили в Геттисберг влітку шістдесят третього, і деякі з нас звідти повернулися; ось і все, решта - подробиці». Так розповів про битву при Геттисберзі якийсь Праксітелес Суон, колишній капітан армії конфедератів. Стиль інший, але історія та ж. І розповідають її, я підозрюю, з тих пір, як існує війна. Її ціль не просвітити, а створити бар'єр; її зміст полягає не в тому, щоб передати, що трапилося, а поставити слухача на його місце. Я страждав, я там був, а ти ні. Тільки це і важливо. Все інше не передати словами. Після найстрашніших в'єтнамських трагедій говорили: «Це нічого не означає». Але насправді мали на увазі: «Це значить все, це означає дуже багато». Мова перевантажується.

Воєнні історії існують в міфологічному просторі, тому що кожна така історія розповідає про смерть. І одна з найнеприємніших причин нашої любові до війни, це наша пристрасть до руйнування, азарт вбивства. У своїй чудовій книзі про Другу світову «Воїни» Гленн Грей писав: «Тисячі молодих людей, які ніколи не підозрювали в собі такого імпульсу, привчилися у військовому житті до шаленого азарту руйнування». Це те, що мав на увазі Хемінгуей, коли писав: «Зізнайся, що тобі подобалося вбивати, це подобається всім добровольцям, визнають вони це чи ні».

Мій взвод разом зі мною пройшов по В'єтнаму, спалюючи халупи (зверніть увагу, як мова намагалася звільнити США: ми не спалювали будинки і не стріляли в людей - ми спалювали халупи і стріляли в вузькооких), вбиваючи собак, і свиней, і курей, знищуючи, тому що, як сказав Хайерс, «тоді нам здавалося, що це круто». Будь-хто, хто стріляв з гранатомета або з кулемета М-60 знає, що в тій силі, яка на мить знаходить твій палець на спусковому гачку, є щось спокусливо непереборне. Це чарівний меч, Екскалібур морпіха: все, що потрібно, - це ворухнути пальцем майже непомітно, зі швидкістю бажання, що прокотилося через ваш мозок мов тінь, навіть не перетворившись на повноцінний сінапсичний імпульс, але в ту ж секунду вибух звуку і енергії виривається назовні, і цього досить, щоб спалахнула вантажівка чи будинок, або навіть щоб якісь люди перестали існувати, все летить, і перетворюється на прах.

Існує зв'язок між цим зачаруванням і іграми, в які ми грали дітьми, всіма цими «індіанцями і ковбоями», «війнушками», всіма цими «піф-паф, ти вбитий», коли кожен вбитий вставав і грав наново. Це фантазійна війна, це те, що ми відчуваємо при знайомстві з фільмами і книжками про неї, де смерть не має наслідків, де в неї немає тієї моторошної остаточності, як у крові, що витікає з наших безнадійно тендітних тіл на брудну землю. Не тільки хлопчики схильні до цієї фантазії; іноді вона охоплює старих, які ніколи не бували на війні, коли вони вимовляють урочисті промови на наших похоронах і проливають такі ж сльози, як над солдатами в кіно, - сльози фантазії, дешеві сльози. Любов до руйнування і вбивства під час війни виростає з цієї фантазії про війну як про гру, але оскільки така гра смертельно небезпечна, вона здається ще більш привабливою. Це гра, в яку грають ті, хто вижили, які бачили смерть поблизу і в глибині душі усвідомили, як вона повсюдна, яка звичайна і яка неминуча.

Не знаю, чи вбив я когось у В'єтнамі, але я намагався щосили, я міг. Я цілився в сторону нічних рушничних спалахів, жбурляв гранати із засідки, направляв артилерійський вогонь і бомбардувальники в місця ймовірного розташування противника. Кожного разу, коли інший взвод знищував більше ворогів, я відчував розчарування, наче, екіпірувавшись перед футбольним матчем, я не зміг вийти на поле. Якось раз після чергової засідки мої підлеглі притягли труп північнов'єтнамського солдата. Трохи пізніше я виявив мерця біля ящиків з-під провізії: на нього наділи темні окуляри, на коліна поклали розгорнутий «Плейбой», в рот вставили сигарету, а на голову наклали здорову, ідеальної форми купку лайна.

Я показово висловив обурення: знущання над трупами вважалося справою неамериканською і контрпродуктивною. Але ніякого обурення я не відчував. Я витримував обличчя доброчесного офіцера, але в душі я …таємно реготав. Я реготав, як мені здається тепер, тому що підсвідомо радів цьому непристойному колажу з сексу, екскрементів і смерті; а почасти тому, що він - хто б він не був - мертвий, а я, неповторний і особливий, я - живий. Грань між життям та смертю тонка, як павутина, тому просто бути живим то є справжня радість, коли так багато людей навколо вмирають кожного дня. А від радості бути живим в присутності смерті до радості вбивства, на жаль, не такий вже великий крок.

Я знав одного підполковника, справжнього інтелектуала, якій керував стосунками з місцевим населенням, тобто допомагав в'єтнамцям вирощувати рис і всіляко покращував умови їхнього життя. Він був людиною з витонченими почуттями, вів щоденник, і взагалі, здавалося, мав з більшою легкістю завойовувати розуми і серця, ніж командувати в бою. Але його послали на передову, і я одного разу прилетів на його командний пункт наступної ночі після того, як його позиції атакував вьетконгівскій інженерно-саперний батальйон. Більшість моїх хлопців вже були задіяні в інших бойових операціях, тому підполковнику довелося зібрати команду зі штабних і кухарів і відтіснити саперів, переслідуючи їх по рисових полях і знищуючи цих загартованих, досвідчених вояків десятками під спалахами освітлювальних ракет. На ранок, оглядаючи поле бою, коли вони завантажували мертвих в'єтконгівців, - голих, змазаних жиром і брудом, щоб пробиратися крізь колючий дріт, на механічних мулів, - як пакунки зі сміттям, на обличчі підполковника сяяла така усмішка блаженства, яку мені доводилося бачити хіба що на богослужіннях харизматів. Це був вигляд людини, охопленої екстазом.

А я - як я відреагував на цю звірячу виставу? Я посміхнувся у відповідь. Я був охоплений таким самим блаженством, як і він. Це був черговий раз, коли я опинився на границі своєї людяності, коли зазирнув у безодню і відчув любов до того, що побачив там. Я капітулював перед естетичним почуттям, нескінченно далеким від емпатії, тієї незамінної властивості, яка дозволяє нам відчувати страждання інших людей. І я побачив моторошну красу. Війна - це не тільки дух каліцтва, хоча і це теж, тому що вона справа рук диявола. Але віддамо дияволу належне: війна прекрасна величною і спокусливою красою.

Мистецтво протягом століть було пов'язано з війною так само міцно, як і з релігією. Художники Середньовіччя та Відродження подарували нам собори, але вони також подарували нам скульптурні обладунки війни, мечі, мушкети, гармати дивовижної краси - мистецтво, пропоноване богу війни з тією ж трепетною повагою, з якою різьблені вівтарі присвячували богу кохання. Війна була публічним ритуалом найвищого ґатунку, те, як прикрашені гармати в паризькому «Домі інвалідів» або колісниці із зображеннями богів в музеї «Метрополітен», без сумнівів свідчить, що чоловіки люблять зброю, і не тільки тому, що вона допомагає нам вижити, є більш глибокі причини. Вони люблять свої гвинтівки і ножі з тієї ж причини, з якої середньовічні воїни любили свої обладунки та мечі: вони є інструментами краси.

Війна красива. Є якась краса в нічному стрілецькому бої, якась механічна елегантність в кулеметі М-60. Коли ви стріляєте в нічну темряву, червоні трассери прокреслюють темряву, ніби ви малюєте світловим пером. Потім маленькі світлові точки починають підморгувати у відповідь, і зелені трассери АК-47 сплітаються з червоними. Все це відбувається на величезній швидкості, але здається завмерлим в часі, вигравіруваним на тілі ночі. А потім, можливо, підтягуються штурмові батареї на прізвисько Привид і палять зі своїх нелюдських знарядь, ніби злива падає з неба, як міг би зробити Бог, якби дуже сильно розлютився. А потім спалахують сигнальні ракети, і, опускаючись на маленьких парашутах, розкидають навколо химерні тіні, і кожен об'єкт, що рухається в їхньому світлі, здається привидом, що втік з пекла.

Вдень нічого настільки ж вражаючого не побачиш, але все одно відбувається багато цікавого. Багато чоловіків люблять напалм, його тиху міць, його здатність підірвати, миттєво запалити цілий ліс або село, які вибухають буцімто від самозаймання. Мені завжди здавалося, що напалм переоцінюють - ну хіба що вам подобається вигляд палаючих покришок. Я вважав за краще білий фосфор, якій вибухає з надзвичайною елегантністю, укутуючи ціль в щільний білий дим, розкидаючи на всі боки палаючі червоні комети з довгими світлими султанами. Ще більше - не менше - я любив його за те, що він був призначений для вбивства, для знищення. Спокуса війни - в цій концентрованої красі, настільки відокремленої від всіх правил і цінностей цивілізації, але все ж красі.

Більшість чоловіків, які побували на війні, і більшість жінок, що стикалися з війною, пам'ятають, що ніколи в житті їхня сексуальність не була настільки сильною. Коротко кажучи, війна збуджує. Війна огортає чоловіків військовою формою як флером, який приховує обмеженість і недоліки окремих натур. Вона дарує їм всім якийсь ореол, об'єднану міць, майже тваринну силу. Вони вже не просто збіговисько хлопців на ім'я Біллі, або Джонні, або Боббі - вони солдати! Але за це доводиться платити болісною військовою самотністю, відрізаністю солдата від усього, що робить його особистістю – він насправді безрідна людина.

Уніформа зробила це, але вся ця розпалена сексуальність анітрохи не втішає пізно вночі, коли приходить порожнеча.

Багатьох чоловіків цей стан спонукав на важливі рішення. У В'єтнамі я знав одного морського піхотинця, який при цьому, що було рідкістю, був випускником Ліги Плюща. В нього була дружина, теж з Ліги Плюща, але він примудрився закохатися у дівчину з в'єтнамського бару, яка ледве говорила англійською. Привабливої зовнішності вона теж не мала, була звичайною селянською дівчинкою, яка намагалася підтримати свою родину, але він увесь свій вільний час проводив з нею, він закохався в неї, абсолютно нерозумно, по вуха. Коли його дванадцятимісячна в'єтнамська служба закінчилася, він повернувся додому, розлучився зі своєю красивою, розумною і соціально прийнятною дружиною, а потім повернувся до В'єтнаму і зробив пропозицію барменші, на яку та погодилася. Це був шлюб, що об’єднав людей, роз'єднаних гігантською мовною, культурною, расовою, соціальною прірвою, шлюб з тих, які можливі лише на війні. Я не знаю, що з ними сталося далі, але не здивуюся, якщо дізнаюся, що вони й досі разом, незважаючи на всі перепони.

Звичайно, на кожну таку історію припадають сотні і тисячі випадкових зв'язків, коли чоловік і жінка міцно хапаються один за одного і шукають в сексі якийсь вихід з моторошної реальності війни. Яскравість, яку війна додає сексу - «давай любити один одного зараз, бо завтра може не настати» - базується на постійній близькості смерті. Якою б не була наша зброя на полі бою, любов, зрештою, не є нашим єдиним захистом від смерті. Секс - це зброя життя, згусток сперми, посланий як диверсійний загін, що має підірвати захист яйцеклітини; і це єдина перемога, яка чогось варта. Війна жбурляє вас в колодязь самотності, смерть дихає вам у вухо. Секс – це гак, який витягає вас, прориває вашу самотність, знову зводить вас на побачення з життям.

Не те, щоб такі міркування походили зі сфери поруч зі свідомим. Я пам’ятаю, що пішов на війну з томами «Війни і миру» і «Пармської обителі» в рюкзаку. Незабаром вони були замінені на «Історію О». Війна загострює всі апетити. Я не можу описати, як я мріяв про цукерку, про щось смачне; я хотів батончик Mars більше за щось у моєму житті, але і голод тьмянів в порівнянні з тією силою, яка кидала нас до жінок, будь-яких жінок, жінок, на яких у мирний час ми б навіть не глянули, а тепер вони владно впливали у наші фантазії і оселялися там. Занадто часто ми втілювали свої фантазії в життя, через що завжди розчаровувалися і відчували ще більший голод. Найбільш потворні повії, які спеціалізувалися на груповому сексі, догоджали кільком чоловікам, а то й цілим ротам, дарували почуття спільності, яке було більшим за сексуальне. У сексі навіть більше, ніж у вбивстві, я міг побачити звіра; він сидів навприсідки, пускаючи слину, глузуючи з моїх слабкостей, знаючи, що я ненавиджу себе за них, але не можу зупинитися, що я буду повертатися знову і знову.

Коли термін моєї бойової служби добіг кінця, я пішов працювати в штаб дивізіону і зголосився один вечір на тиждень викладати англійську дорослим в'єтнамцям. Серед моїх учнів була красива дівчина, чиї батьки загинули в Хьюе під час Новорічного наступу 1968. Вона закохалася в американця з цивільних, який працював в консульстві в Данангу. Він відбув до чергового місця служби, пообіцявши, що викличе її до себе. Більше вона про нього не чула. Її туга за ним була спокусливою. Якось так вийшло, що ми стали зустрічатися після занять, а потім я почав потайки позичати вантажівку з моторного відділу і їздити в Дананг ночами до неї на побачення. Вона жила в маленькому будинку неподалік від консульства разом з дідусем і бабусею, з братами і сестрами. Там була одна кімната, поділена фіранкою. Коли я приїжджав, інші члени сімейства віддалялися за фіранку. Під їхні приглушені розмови, під запах кухонного масла і гнилої риби ми шепотілися і пестили один одного; мені це було потрібно більше ніж їй.

Я хотів її відчайдушно. Але її ніжність і ранимість, її тендітна краса зірваної квітки не могли задовольнити мою одержимість смертю. Я бачив в ній не конкретну в'єтнамку, я бачив в ній весь В'єтнам. Вона була стражденною душею війни, а я був солдатом, який завдав їй рану, але тепер все виправить. Моя самотність затягувала мене в той самий вир, який забрав мого товариша, того, що одружився на дівчині з бару. Я все бачив і розумів, але, здавалося, не міг зупинитися. Я писав їй довгі вірші, дізнавався, чи не можна буде залишитися в Данангу, придумував для нас з нею казкове майбутнє. Ні, я не збирався зраджувати її, як той інший американець, як роблять всі американці, як всі чоловіки зраджують жінок, які допомогли їм пережити війну. Я не хотів цього. Але потім прийшов наказ, за яким мені належало відправитися додому на два тижні раніше терміну. Я відправився в Дананг, щоб поговорити з нею, я розробив певні плани. На півдорозі я розгорнувся і поїхав назад.

На аеродромі я викинув вірші в сміттєвий бак. Коли шасі літака відірвалося від в'єтнамської землі, я радісно зареготав разом з усіма. Притиснувши обличчя до ілюмінатора, я бачив, як В'єтнам перетворюється в далеку зелену пляму, і нарешті, зникає з поля зору, я відчував печаль і провину - перед нею, перед моїми загиблими і пораненими товаришами, перед усім на світі. Але це почуття вражаюче перекривалося величезним полегшенням. Я вижив. І я йшов додому. Я знову стану собою, або так мені здавалося.

Але ось п'ятнадцять років по тому ця дівчина і війна не виходять у мене з голови, всі ці спогади, з таємними ходами і стежками, з сотнею лабіринтів, ведуть мене до правди - небезпечної, але вкрай необхідної. Йдеться про те, чому ми можемо любити і ненавидіти, чому ми можемо викликати в собі віру і погасити її, чому кожен з нас є полем бою, де добро і зло вічно борються за наші душі.

Сила війни, як і сила любові, зароджується в людському серці. Перша породжує смерть, друга - життя. Але життя без смерті не має ніякого значення, а на якомусь найглибшому рівні любов втрачає зміст без війни. Без війни ми б не знали, з яких глибин піднімається любов, або яку силу вона повинна мати, зоб подолати невимовне зло і спокутувати нас. Не випадково чоловіки люблять війну, бо любов і війна криються в наших потаємних глибинах. Справа не тільки в тому, що ми маємо любити один одного або померти. Ми повинні любити один одного і померти. Війна, як і смерть, є завжди з нами, є нашим вічний супутником, таємний співучасником. Щоб відвернутися від її спокуси, подолати смерть, наша любов до світу, до самого життя повинна бути настільки великою, що цей подвиг майже неможливий, майже неуявний.

Ми з Хайерсом котилися по схилу вермонтських гір, легко ковзаючи над світом, замаскованим в біле, красивим, безневинним, мирним. Сидячи поруч на підйомнику, ми говорили про інший світ - гарячий, зелений, із запахом розпаду і смерті, де кожен крок по брудній рідині забирає всі сили. Ми зупинилися і озирнулися - в холодному чистому повітрі наше дихання виривалося з рота клубами пари. Наші діти котилися нам услід по схилу пагорба, зігнувшись, - маленькі грудочки в гонитві життя по краю небезпеки.

Хайерс повернувся до мене і з посмішкою сказав: «А далеко ми забралися від В'єтнаму, хиба ні?»

Так.

І ні.

Giacomo Leopardi. «Затишшя після бурі»

Коротка поема «Затишшя після бурі» написана Леопарді у вересні 1829, а опублікована вперше в 1831.

Технічно, вона ненормовано складена з трьох вільної форми героїчних віршів у метриці гендекасиллабів, та семискладових італійських віршів. У віршах поет спочатку описує, зі святковим тріумфом, найактивніше життя та щастя, які породжені втім лише насильством грози. Ця конотація є яскравим проявом характерного для Леопарді «космічного песимізму». Проте друга частина пісні - це чиста болісна медитація невблаганно страждання людства, чия єдина радість полягає тільки в миттєвому припиненні болю…

Маю зазначити, що Леопарді є, мабуть, найбільш поліритмічним поетом з усіх мені відомих. Власне, в тому його цікавість. Крім первинної, як правило, класичної античної метрики, в його творах присутні вторинні і третинні ритми, які раптово – в залежності від домінуючої в даній частині твору емоції - стають основними. Отже, це, якщо так можна сказати, перший джазовий поет.

В цьому і полягає цікавість, і виклик для перекладу – знайти ці ритми, відокремити і коректно передати їхню симетрію і синергію, не порушуючи змісту і сенсу твору…

«La quiete dopo la tempesta»

Passata è la tempesta:

Odo augelli far festa, e la gallina,

Tornata in su la via,

Che ripete il suo verso. Ecco il sereno

Rompe là da ponente, alla montagna;

Sgombrasi la campagna,

E chiaro nella valle il fiume appare.

Ogni cor si rallegra, in ogni lato

Risorge il romorio

Torna il lavoro usato.

L'artigiano a mirar l'umido cielo,

Con l'opra in man, cantando,

Fassi in su l'uscio; a prova

Vien fuor la femminetta a còr dell'acqua

Della novella piova;

E l'erbaiuol rinnova

Di sentiero in sentiero

Il grido giornaliero.

Ecco il Sol che ritorna, ecco sorride

Per li poggi e le ville. Apre i balconi,

Apre terrazzi e logge la famiglia:

E, dalla via corrente, odi lontano

Tintinnio di sonagli; il carro stride

Del passegger che il suo cammin ripiglia.

Si rallegra ogni core.

Sì dolce, sì gradita

Quand'è, com'or, la vita?

Quando con tanto amore

L'uomo a' suoi studi intende?

O torna all'opre? o cosa nova imprende?

Quando de' mali suoi men si ricorda?

Piacer figlio d'affanno;

Gioia vana, ch'è frutto

Del passato timore, onde si scosse

E paventò la morte

Chi la vita abborria;

Onde in lungo tormento,

Fredde, tacite, smorte,

Sudàr le genti e palpitàr, vedendo

Mossi alle nostre offese

Folgori, nembi e vento.

O natura cortese,

Son questi i doni tuoi,

Questi i diletti sono

Che tu porgi ai mortali. Uscir di pena

E' diletto fra noi.

Pene tu spargi a larga mano; il duolo

Spontaneo sorge: e di piacer, quel tanto

Che per mostro e miracolo talvolta

Nasce d'affanno, è gran guadagno. Umana

Prole cara agli eterni! assai felice

Se respirar ti lice

D'alcun dolor: beata

Se te d'ogni dolor morte risana.

«Затишшя після бурі»

Вже закінчилася буря:

Птахи радіють, я чую, що навіть курка

Виходить на вулицю знову

І радісно квокче. Ясніє небо

На заході поміж горами;

Знову квітне полонина,

I грається весело річка в долині.

Радіє у кожного серце; і з кожного боку

Чути повернення

Гомону праці щоденной.

На небо вологе глядить ремісник,

З реманентом в руці, мугикає,

В дверях зупинившись, набрати

Нової води із діжці

Біжить двором жінка;

З городиной знов продавець

Кружляє поміж домами

Із призовом звичним.

Ось сонце радіє, сміються

Назустріч горби і будинки, і вікна

У домах відкриті, прибрані тераси:

І вулиці гомін несеться, чути

Худоба дзенькає; рипучі карети

Продовжили шлях свій опісля бурі.

Так, серце кожне радіє.

Чи знову таке солодке, приємне,

Ясне для нас життя?

Коли ще з такою надієй

Прагне праці своєї людина?

Що стару закінчить? Візьметься за нову?

Немає зла, що люди згадають,

Радість - дитя недолі;

Мінлива радість, що буде плодом

Страху минулого, жаху, з якого тремтів,

І боявся смерті, той

Хто в житті страждає;

Чиї тортури безмежні,

Холодний, тихий, і зблідлий,

Здригається в пітьмі від хвиль, які

Несли нам загибель,

Дощ, буревій і вітер.

О милостива природа,

Навіщо твої дарунки,

Безцінні і нескінченні

Якщо їх приймають смертні? І подолання болю

Є для нас найсолодшим.

Муки ти щедро сієш. Страждання ж

Само вистигає. А радість,

Яка немов диво родиться із болю

І є нашим щастям. Людина прямує

Дорогой у вічність! І радістю повна

Як дихає вільно

Посеред нещастя: блаженна

Коли її муку смерть залікує.

Giacomo Leopardi. «Alla luna»

Продовжую свої експерименти з однім з найцікавіших з ритмічної точки зору, і однім з моїх найулюбленіших італійських класичних поетів.

Вірш «До Місяця» було написано в Леопарді в 1820 як квазі-класичну ідилію. В цій ідилії він розвиває тему пам'яті, що, на думку автора, дає людині відчуття спадкоємності між минулим і сьогоденням, і дозволяє йому реалізовувати уяву. Саме уява рухає пам'ять про минуле: між двома станами "колись" і "зараз", двома світами, здається, немає розриву - рік пройшов , але нічого не змінилося: біль залишився однаковим, сум не відступив. Це співвідношення минулого і даності реалізоване через відносини "було" і "є".

Характерний песимізм Леопарді явний тут повною мірою. Хоча спогади про молодість все ще повертають надію і віру в світле майбутнє, але пам'ять про короткостроковість існування, добре знайомі вже відчуття болю, які огортають душу поета, роблять сьогоднішню атмосферу туманною і важкою.

Леопарді намагався слідувати традиції - текст складається з 16 віршів, що майже точно відповідають гендекасиллабам (фалековим віршам), які розподілені на чотири синтаксичних періоди. Звичайно, ритмічний рисунок є достатньо вільним. Зокрема, строки 13-14 не були включені у прижиттєві видання 1825 і 1835, але з'явилися у посмертному виданні під редакцією Антоніо Раньєрі в 1845. Тому ймовірно, що цей додаток зроблено поетом в останні роки життя.

«Alla luna»

O graziosa luna, io mi rammento

Che, or volge l’anno, sovra questo colle

Io venia pien d’angoscia a rimirarti:

E tu pendevi allor su quella selva

Siccome or fai, che tutta la rischiari.

Ma nebuloso e tremulo dal pianto

Che mi sorgea sul ciglio, alle mie luci

Il tuo volto apparia, che travagliosa

Era mia vita: ed e, ne cangia stile,

O mia diletta luna. E pur mi giova

La ricordanza, e il noverar l’etate

Del mio dolore. Oh come grato occorre

Nel tempo giovanil, quando ancor lungo

La speme e breve ha la memoria il corso,

Il rimembrar delle passate cose,

Ancor che triste, e che l’affanno duri!

«До Місяця»

О, милий Місяцю, я добре пам’ятаю,

Вже рік минув, я був тут на горбі

Тугою сповнений, дивився я на тебе:

Як і тепер, ти панував над лісом,

Висвітлював найдрібніші деталі.

Хоча тремтіли сльози на очах,

І погляд мій туманився, я бачив –

Твоє обличчя сумним і прозорим

Моє життя таке ж: сумне й не кращає,

Мій милий Місяцю. Але мені солодко

Вертати біль колишній, вдячно рахувати

Пройдешні біди з юності моєї, коли були

Великими надії, а пам'ять закоротка

Шляхи далекі відкривала нам,

Все потонуло в спогадах сумних –

Хай горе душить, хай туга вирує!

«Bella, ciao»

Ми ніколи не будемо розуміти контексту іншої культури, допоки не матимемо текстуально коректних перекладів. Доти будемо відтворювати власні міфи на уламках хибних уявлень про чужі стереотипи, допоки не позбавимося від ідеологічно доцільних перекладів знакових текстів, зокрема пісень.

Це стосується, зокрема, цілком ліричної пісні «Bella, ciao», яку стараннями лівої пропаганди було перетворено мало не в символ мілітаризму.

Ця народна пісня походить від віршів традиційних балад «Квіти на могилі», «Квітка Розіни», «Стукають дверцята», а мелодія – від старовинної пісеньки «Сонне зілля». «Bella, ciao» стала по-справжньому популярною під час існування партизанського Республіки Монтефьоріно (Модена), після того, як з’явилися «нові» слова, ймовірного авторства Енцо Бьяджі. Саме ця версія і стала всесвітньо відомою на Фестивалі в Празі в 1947.

З того часу ця пісня стала символом спротиву, лівого, національно-визвольного руху, зокрема під час подій 1967 в Парижі, радикальних рухів в Латинський Америці та Південній Європі вона широко використовувалася пропагандою повстанців. Втім, сама пісня - як текст, як настрій - такого пафосу не несе, а має цілком традиційний, характерний для народних пісень ліричний і романтичний настрій.

«Bella, ciao!»

Una mattina mi sono svegliato,

o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!

Una mattina mi sono svegliato,

e ho trovato l'invasor.

O partigiano, portami via,

o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!

O partigiano, portami via,

ché mi sento di morir.

E se io muoio da partigiano,

o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!

E se io muoio da partigiano,

tu mi devi seppellir.

E seppellire lassù in montagna,

o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!

E seppellire lassù in montagna,

sotto l'ombra di un bel fior.

Tutte le genti che passeranno,

o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!

Tutte le genti che passeranno,

Mi diranno «Che bel fior!»

«È questo il fiore del partigiano»,

o bella, ciao! bella, ciao! bella, ciao, ciao, ciao!

«È questo il fiore del partigiano,

morto per la libertà!»

«Лишайся, мила!»

Одного ранку розплющив очі

О бела чао, бела чао, бела чао, чао, чао!

Сьогодні зранку розплющив очі –

Побачив ворога навкіл.

Один є шлях мій – до партизанів.

О бела чао, бела чао, бела чао, чао, чао!

Єдиний шлях мій – до партизанів,

Чекаю на смертельний бій.

Якщо загину я в партизанах,

О бела чао, бела чао, бела чао, чао, чао!

Якщо загину я в партизанах,

Тож поховайте ви мене.

Зробить могилу високо в горах,

О бела чао, бела чао, бела чао, чао, чао!

Зробить могилу високо в горах,

Під тінню гарних квіточок.

Прийде людина, побачить квітку,

О бела чао, бела чао, бела чао, чао, чао!

Прийде людина, побачить квітку,

Змилується з її краси:

«Це партизанська червона квітка»,

О бела чао, бела чао, бела чао, чао, чао!

«Це партизанська червона квітка,

На честь загиблого бійця».

Потримай мою гвинтівку

Восени 1998, через службову необхідність та науковий інтерес, я опинився в передмістях Риму, де мав провести пару місяців в одному дослідному центрі. Готель на весь цей термін не те, щоб був мені не по кишені, а скоріш був неприйнятним через демонстративну відсутність побуту і кричуще обмеження свободи. Тому я зняв кімнату з кухнею та широкою терасою на другому поверсі магазину сантехніки у великому будинку між трасою Рим-Неаполь і залізницею, що проходить уздовж знаменитої Апієвої дороги.

Господиня моя Марія Луїза, жвава неаполітанка, спритно управлялася з усім своїм господарством: будинком, садом, магазином, двома дорослими синами, мовчазним чоловіком і своїм літнім батьком, якій вічно проводив час в саду, за столом під великим лимонним деревом.

Власне, про цього старого зі смаглявою мармурової шкірою, порізаною зморшками, я і хочу дещо розповісти.

***

Одного разу увечері в п'ятницю, побачивши мене на вході у двір зі стосом паперів, пакетом кави і пляшкою віскі під пахвою, старий раптом пожвавився, замахав рукою, кличучи мене. Я, огинаючи ганок, підійшов до столу, за яким він сидів. Він зсунув з колін пледа і трохи гойднувся мені назустріч:

-Хлопче, хлопче, зірви пару лимонів. Рви великі! - Неаполітанський діалект, вставна щелепа і вікове нехтування комунікативними нормами робили його мову виключно важкою для сприйняття іноземця.

Зваливши свої лахи на садове крісло, я обійшов дерево і зірвав пару великих яскраво-жовтих лимонів:

-Ось, прошу.

-Ні, це я прошу. Це тобі, у тебе такі не ростуть.

-В мене взагалі ніякі не ростуть, тільки в теплицях,- посміхнувся я, - я з України.

-Так, я бачив твої документи у Марії... Laskavo proshu, Djakuju, - раптом вимовив він, ретельно вимовляючи звуки, в синіх очах його на мить спалахнули яскраві іскри.

Я почав було зображати обличчям співчутливе розуміння, проте вчасно зупинився. По-перше, щось тут явно виходило за рамки рутинного досвіду, а по-друге, поспішати мені було нема куди, і розмова з цікавою людиною цілком вписувалася в мої плани освоєння місцевого культурного і мовного простору.

Він тицьнув в бік крісла поруч з собою, розсунув фрукти, які чистив; з-під столу виник бутель темного вина, з купи газет - дві склянки.

-Я пам'ятаю кілька слів українською. Навіть можу заспівати кілька пісень. Мабуть, сьогодні це все, що я пам'ятаю. Хоча ще сорок років тому я говорив цілком стерпно. Ти здивований? Це проста історія, але трохи довга. Я зараз розповім.

Він потріпав пробку, відкрив пляшку, налив вина в стакани:

-Це добре вино. Моя донька привозить його з Неаполя. Вона народилася там. Я там народився. Дуже давно. Твій дідусь ще живий? В якому році він народився? Отже він старший за мене, як мій старший брат... нас було сім братів. Сім братів в дуже бідній сім'ї в Неаполі - дуже бідному районі в селищі на заході Неаполя. Коли почалася війна, мій батько сказав мені: «ти підеш в армію, тому що ти ще не можеш працювати, як твої брати, і у тебе немає сім'ї». Комуна вирішила, що від нашої родини хтось повинен йти в армію, і батько сказав, що це маю бути я.

Мій батько воював у Першу Світову, він не хотів, щоб ми йшли воювати. Але він не боявся війни, казав, що і на війні можна жити. А таким, як ми на війні може бути навіть і краще. Тому я пішов без страху. Крім того, зі мною пішли друзі, хлопці з вулиці, з якими ми з дитинства рибалили. Я не боявся, я не знав нічого і хотів дізнатися, що на мене чекає - я ж і не бачив нічого, крім моєї вулиці і нашої затоки.

Мені приписали рік до віку і відправили в армію. Так я став солдатом експедиційного корпусу.

***

Спочатку нами всі захоплювалися, а ми дуже пишалися собою. Перед нами виступав Дуче, дівчата дарували нам квіти, а в тавернах навіть іноді годували безкоштовно. Мені подобалася форма і їжа досхочу. Серед однополчан ломбардійців ми з друзями трималися осібно, допомагали один одному. Решта посміювалися над нами - нашими манерами, звичаями, говіркою. Ти ось теж насилу розумієш мене, хоча і сам розмовляєш з калабрійським акцентом. Я не питаю, звідки в українця в Лаціо калабрійский акцент, хоча це дивно. А над нами сміялися, обзивали бандитами і селюками.

Ближче до літа 1941 нас повантажили у вагони і відправили на Східний фронт. Спочатку все йшло добре, навіть чудово: нас відмінно годували, на станціях люди приносили їжу і вино, тютюну було вдосталь. Ми багато співали, спали, лаялися; тоді, в поїзді, був, напевно, найдовший період неробства в моєму житті.

Тоді я писав листи додому, але не відправляв їх - думав відправити їх всі разом, коли опишу щось важливе, що неодмінно станеться незабаром.

Однак, нічого важливого не відбувалося. Коли ми почали наближатися до Австрії, нас спочатку перестали випускати на станціях, а потім і зовсім замкнули у вагонах. Наші припаси, які на початку виглядали значними, швидко танули, і ми почали економити, а пайок, здавалося, ставав з кожним днем все меншим.

В середині червня ми застрягли на станції десь в Угорщині і кілька днів стирчали там, страждаючи від нестерпної спеки в вагонах. Я напросився в технічну бригаду - оглядати танкетки на відкритих платформах. На техніці я геть не розумівся, але це був гарний шанс вирватися з розжареного пекла вагона, побути на свіжому повітрі, а іноді - роздобути у місцевих трохи провізії на додаток до пайку.

Наш ешелон охороняли тоді угорські патрулі, вони не дуже схвалювали наші вилазки в сусідні селища, але в конфлікти не хотіли лізти. Обмежувалися вигуками незрозумілою мовою, загрозливими жестами і образливим сміхом. Вони сміялися над нами, і ніякого «бойового братерства» у союзніків не було і на згадці. Мій батько підготував мене до цього, тому сюрпризом таке ставлення братів по зброї для мене не стало.

Потім наш лейтенант сказав, що у нас новий командувач, і тепер-то ми вже точно потрапимо в самісіньке пекло, і ми, нарешті, рушили.

Другий раз ми надовго зупинилися, коли перед нами постали гори. Нам сказали, що ми в'їжджаємо в Україну, на територію противника. Патрулі навколо ешелону помінялися на німецькі, а угорців теж замкнули у вагонах.

Угорці гортанно лаялися у відкритих вікон через голови патрулів на станціях, де їм відповідали зустрічаючі люди, здається їхні родичі. Ми зловтішалися.

Втім, з появою німецької влади з'явився порядок і завирувало життя: нам почали видавати додаткову форму, нову амуніцію і зброю. З їжею теж навели порядок: їжі не стало більше, але годувати почали регулярно і всіх однаково.

Холоднішало. Такої середини літа я уявити собі не міг. Але ми не сумували - нам все ще здавалося, що ми опинилися в гущі захоплюючої пригоди.

Дорогою нас кілька разів переформовували, ми приєднувалися до загонів, які прибували іншим шляхом. Навколо миготіли станції і міста, де-не-де траплялися сліди війни, але повірити, що вона поруч було все ще важко. Місцеві назви звучали, як імена древніх богів, як назви забутих танців - Strij, Kolomyya, Chernivitzi - ми вимовляли їх, цокаючи язиками від задоволення.

Десь там, на одній з цих станцій з міфічними іменами, вусатий старий сунув мені в руки шматок дуже жирної смаженої свинини і пляшку овочевої граппи. Окремо їсти м'ясо такої немислимої жирності, і пити алкоголь такої міцності, зроблений до того ж з якогось коренеплоду, для мене було б неможливо. Але тут, в поточних умовах обмеженого простору, виснаженому дорогою, вживаючи це з великою кількістю місцевих овочів та хліба, це виявилося цілком прийнятним, а головне - поживним.

Тоді, в умовах військового походу я зрозумів, що таке є український хліб. З того часу я ще довго намагався тримати з собою маленький шматочок хліба, і потім це навіть рятувало мені життя.

***

Але це було набагато пізніше, а тоді ми пересіли на вози і в автомобілі, і мали переправлятися через річку. Там була серйозна плутанина, попереду йшов якийсь бій. Лейтенант швидко з'ясував, що я нічого не розумію в техніці, за якою нібито доглядав в дорозі, і направив мене доглядати за кіньми. Зачувши близьку канонаду, наші коні розбіглися, і ми з товаришами шукали їх кілька днів. За цей час бої закінчилися. Ми наздоганяли своїх по полях, усіяних залишеною технікою, кинутою зброєю, зі слідами бою.

Лейтенант суворо відчитав мене на очах начальства, але потім поплескав по плечу і махнув рукою: «росіяни пішли, поки ми їх наздоженемо, ти ще поживеш, а це тут головне».

Спочатку ми йшли на південь, і там возили припаси веселим і замурзаним румунам, які все намагалися зрозуміти, чого від них хоче німецьке командування. Потім, вже восени, під холодним дощем пішли на схід.

Це називалося Донбас. Ми мали окупувати його центр - місто імені Сталіна. Генерал з цього приводу виголосив чуттєву промову - мені лейтенант переказував. Ми роздобули кілька пляшок місцевого алкоголю і вирушили в степ.

Ми просто рухалися степом між великими напівпорожніми селами, огинаючи міста, в яких диміли якісь гігантські руїни - напевно, це горіли заводи. Дорогою я бачив багато садів, нескінченні поля і городи. Спочатку ми пару разів крали продукти, тому що боялися попросити або купити їжу, але потім ситуація змінилася.

Мій друг Джузеппе отримав листа, з якого дізнався, що його сестра виходить заміж. Ми довго говорили про це, уявляли, яке свято буде вдома, в Неаполі. А потім він заспівав пісню, яку завжди співає на весіллях вдома. Ми заспівали разом. І раптом почули, як з сусіднього будинку нам ніби відповіли - кілька голосів заспівали невідому нам місцеву пісню. Пісня була дуже сильна, мелодійна, а співали вони дуже вільно, красиво. Коли вони стали затихати, ми знову заспівали, - якби відповіли своєю піснею. З піснею ми підійшли до будинку, спробували познайомитися, використовуючи накопичений словниковий запас. Там жила українська селянська сім'я, бідні люди, такі ж люди як ми, які важко заробляють свій хліб. Ми купили в них продуктів, відремонтували щось з дрібної амуніції в їхній майстерні. Але головне - ми більше не боялися місцевих.

***

Коли ми увійшли в Донбас, ми опинилися на війні. Все навколо було покалічене і спалено, підірвано і зруйновано. Ми йшли зруйнованою, обгорілою, поритою війною землею. Поля, дороги, села, міста - все було відзначено війною, тепер вже справжньою.

Ти говориш, твоя мама з тих місць? Як називається її місто? Ні, не пам'ятаю ... Ми пройшли багато міст, і підійшли до Сталіно з північного заходу. Там наші частини вступили в бій, а ми залишилися в резерві і забезпеченні. Дорога, якою ми мали підвозити припаси, була страшенно розбита, з неї все змивало в канави. Я борсався в непролазній, жирній грязюці, поки хтось стріляв і гинув за кілька кілометрів на схід. Ми тягали поранених і вбитих, возили боєприпаси, фураж та їжу. Де розмірене окопне життя, обід за статутом, обстріли за розкладом, прості солдатські забави, про які розповідав мені батько? Я злився, я втомився і хотів додому. Що сказати, я ж був майже хлопчиськом. Тоді, в цьому бруді і злобі, я знайшов і викинув ті листи, що писав додому в поїзді дорогою на фронт. Мені здавалося, що нічого доброго вже не станеться, а бруд, морок і туга будуть нескінченними.

бій італійських загонів у Сталіно, жовтень 1941

бій італійців в Горлівці, листопад 1941

Потім бої закінчилися, фронт пішов на схід, ми почали облаштовувати гарнізон. Мені раптом стало нестерпно тоскно серед нескінченного степу, величезних куп шлаку, розбитих вулиць, які завжди ведуть від смітників до руїн. Мені терміново потрібно було море. Море - це єдине, що я бачив у своєму житті, що завжди було поруч. І тепер, в найтяжчий момент море було десь далеко, я не міг його дістатися.

***

Я попросив нашого лейтенанта про переведення в гарнізон в Одесу, де служив наш друг Альфонсо. Він не заперечував. Я був такий нетерплячий, що навіть не оформив папери про переведення як годиться, і ми з другом вирушили до Одеси.

В Одесу я добрався вже на початку грудня 1941. У нетерпінні ми проскочили німецькі патрулі на в'їзді в місто, свої нечисленні речі кинули в казармі у Альфонсо, відмітили документи в комендатурі у сонного румунського офіцера, і кинулися на вулицю.

Було дуже холодно, дув страшний зимовий вітер. Моя зимова форма ні від чого не рятувала, здавалося, що мої кістки стали скляними і ось-ось почнуть кришитися від холоду. Але я не помічав нічого - я йшов назустріч морю - єдиному своєму справжньому і безумовному другові, тому, що завжди підтримає мене, врятує від будь-яких життєвих негараздів. Мене охопила ейфорія, мені здавалося, що зараз всі мої поневіряння скінчаться, туга і смуток відступлять, знову почнуться веселі пригоди, і життя набуде сенс.

Ми блукали якимись дворами, плуталися в лабіринті провулків, поки не скотилися на набережну. Там снували якісь підозрілі особи, лежали перевернуті човни, складені кошики. Я підійшов до води.

Те, що я побачив, було найбільшим розчаруванням мого короткої тогочасного життя. Море не було синім, ласкавим, багатоголосо співучим, а було свинцево-сірим, глухим і суворим. Воно не грало вільно під бездонним блакитним небом, а похмуро котило темні хвилі під важкими низькими майже чорними хмарами. Але найстрашніше - недалеко від берега я побачив лід. Кілька невеликих, але справжнісіньких шматків замерзлої води плавали в морі. У моєму морі!

Я стояв немов приголомшений. За все своє невелике життя я не бачив такого, і не чув про таке. Напевно, це було найгірше, що могло тоді статися зі мною. Я потребував море, я прагнув його, і не знайшов. Вірніше, те, що я знайшов, було не море. Отже, я мав продовжити свій шлях.

Я повернувся до свого друга: «Джузеппе, потримай мою гвинтівку, я йду додому», сказав я йому.

У цей момент моя війна закінчилася і почалася інша історія.

Того ж вечора, ковтаючи сльози, з напівлегальними документами, напівсмерть замерзлий в своїй шинелі, я опинився на вокзалі, намагаючись сісти в поїзд, що йде на захід. Я навіть не знав до пуття, куди я їду. Все, що я пам'ятав - плутанину назв міст і станцій, які нагадували чи то імена древніх богів, чи то назви забутих ритуальних танців. Я тільки знав, що мені потрібно додому - до мого моря.

***

За два тижні мене заарештував німецький патруль на станції Коломия, де я намагався купити теплий одяг. Перші три місяці я був під слідством: спочатку у в'язниці при комендатурі в Стрию, потім в Бродах. Згодом я опинився у в'язниці у Львові. Вже потім, через багато років після війни я дізнався, що в цій в'язниці загинув наш лейтенант. Його розстріляли. Що? Ні, не «ваші». Його розстріляли німці, наші «союзники», в 1943...

Тюрма там велика, серйозна, але умови дуже погані. Через чотири місяці я захворів, став сильно кашляти, втратив вагу. На той час слідство закінчилося. Мене визнали винним в порушенні статуту і направили в табір. Беручи до уваги стан мого здоров'я, мене відправили до Австрії, спочатку в Flossenbürg, а потім в табір Markt-Pongau. Там я працював на будівництві дороги. Вірніше, працював-то я на кухні, де годували робочих.

Зі мною працювали жінки: я був настільки слабосильним, що потрапив в жіночу бригаду, на кухню. Власне, і такої роботи - носити воду, мити посуд, топити піч, чистити овочі - я б не витримав. Після семи місяці в'язниці і чотирьох місяців табору я вмирав від виснаження і туберкульозу. І я б точно помер, якби не українські жінки, з якими я працював.

Вони відпоїли мене запашним фруктовим відваром, який вони варили в саморобній пічці. Вони годували мене розвареним картопляним лушпинням і хлібним м'якушем. Вони змушували мене їсти топлений жир і підгодовували згущеним молоком, яке вимінювали в охорони. А ще вони завжди співали - на роботі, на відпочинку, коли йшли, і коли поверталися. Я мив посуд негнучкими пальцями або розтоплював хмизом піч - і слухав їхній спів. Тому я вижив. Довго я пам'ятав їхні пісні. Щось пам'ятаю і зараз. «Нема хліба, нема сала, Бо комуна все забрала!».

***

Десь через півтора року все якось посипалося: гарібальдійські партизани, другий фронт, місцевий опір. Одного разу ми втекли. Ну як втекли? Просто пішли. Нас - гастарбайтерів, ув'язнених колишніх союзників та списаних в'язнів - охороняли не дуже суворо, і ми пішли. Через кілька днів ми були вже в Швейцарії, а потім в Італії. Там партизани допомогли сховатися, а згодом я дістався й додому.

Мені пощастило, я певен. Море врешті врятувало мене. Альфонсо загинув під Сталінградом, Джузеппе служив добре, робив військову кар'єру, та німці розстріляли його в Польщі. Мої рятівниці розсіялися по світу: після закінчення партизанського опору в Італії, хтось повернувся в Україну і там пропав, хтось подався до Америки, в Канаду. Я поїхав з Неаполя, поїхав від моря. Але море залишилося в моєму серці. Поруч з Україною, з вашим хлібом і піснями.

Хлопче, зірви апельсин, вони вже дозріли...