«Припини розмовляти зі мною італійською, я іспанець, чуєш, бісова душа? Втім, краще взагалі мовчи і слухай. Отже, ми тоді патрулювали берег річки, давно звільнені від терористів місцини. Кілька курдських бійців, я та один молодий іспанський доброволець, якій нещодавно до нас приєднався.
Щелепа лежала на піску поміж чахлими кущиками дикого шафрану. Вона лежала прямо під ногами, і Віктор ледве не наступив на неї. Він зупинився, вдивився у знахідку і почав ошелешено придивлятися навколо. «Не бійся, мін тут вже нема», - заспокоїв його Нурі, - «цю територію звільнили майже рік тому, тут вже чисто». «А це що таке?» - «Тут терористи страчували заручників і полонених, за два роки їхнього панування тут накопичилося багато залишків». Віктор знову озирнувся – «Хто вони? Ти знаєш, хто це був?» - «Ти про кого?» - «Про тих, чиї залишки тут розкидано» - «Ніхто не знає, і навряд чи дізнається. Про що ти кажеш взагалі…». Віктор на мить задумався, а потім раптом посунувся на Нурі: «Ти здурів? Що ти верзеш? Ти геть здурів? Хто вони? Хто були ці люди, я тебе питаю?» Він вхопив Нурі за куртку і потягнув до себе. Нурі не одразу зрозумів, що це серйозно - «Леемгаре, куза кере! Дастм ле мада! Відчепися, нарешті, дурню!». Але Віктор не жартував, в його очах були відчай і рішучість. Махмуд повернувся до мене – «Рамон, зупини його негайно, поки ніхто його не застрелив, цього істеричного новачка». Ми разом відтягли оскаженілого Віктора в сторону. Він ще довго повторював щось про те, що це були люди, «люди, ви що геть не розумієте?!», і не можна їх просто так кинути, забути і змиритися з тим, що їх не можна впізнати, що ми теж можемо опинитися ось так, посеред пустелі, у вигляді забутих кісток, про які ніхто не згадає. А я переконував його, що тут, серед друзів і товаришів по боротьбі ми приречені на перемогу – якщо не свою особисту, то на перемогу над забуттям. Ти розумієш про що я?»
Віктор і Рамон загинули в травні 2018 в провінції Дейр-ез-Зор. Віктор загинув на місці, а Рамон помер у шпиталі внаслідок отриманого важкого поранення. Обох поховали з почестями на військовому цвинтарі в північній Сирії.
Щелепа лежала на піску поміж чахлими кущиками дикого шафрану. Вона лежала прямо під ногами, і Віктор ледве не наступив на неї. Він зупинився, вдивився у знахідку і почав ошелешено придивлятися навколо. «Не бійся, мін тут вже нема», - заспокоїв його Нурі, - «цю територію звільнили майже рік тому, тут вже чисто». «А це що таке?» - «Тут терористи страчували заручників і полонених, за два роки їхнього панування тут накопичилося багато залишків». Віктор знову озирнувся – «Хто вони? Ти знаєш, хто це був?» - «Ти про кого?» - «Про тих, чиї залишки тут розкидано» - «Ніхто не знає, і навряд чи дізнається. Про що ти кажеш взагалі…». Віктор на мить задумався, а потім раптом посунувся на Нурі: «Ти здурів? Що ти верзеш? Ти геть здурів? Хто вони? Хто були ці люди, я тебе питаю?» Він вхопив Нурі за куртку і потягнув до себе. Нурі не одразу зрозумів, що це серйозно - «Леемгаре, куза кере! Дастм ле мада! Відчепися, нарешті, дурню!». Але Віктор не жартував, в його очах були відчай і рішучість. Махмуд повернувся до мене – «Рамон, зупини його негайно, поки ніхто його не застрелив, цього істеричного новачка». Ми разом відтягли оскаженілого Віктора в сторону. Він ще довго повторював щось про те, що це були люди, «люди, ви що геть не розумієте?!», і не можна їх просто так кинути, забути і змиритися з тим, що їх не можна впізнати, що ми теж можемо опинитися ось так, посеред пустелі, у вигляді забутих кісток, про які ніхто не згадає. А я переконував його, що тут, серед друзів і товаришів по боротьбі ми приречені на перемогу – якщо не свою особисту, то на перемогу над забуттям. Ти розумієш про що я?»
Віктор і Рамон загинули в травні 2018 в провінції Дейр-ез-Зор. Віктор загинув на місці, а Рамон помер у шпиталі внаслідок отриманого важкого поранення. Обох поховали з почестями на військовому цвинтарі в північній Сирії.
