Чому чоловіки люблять війну (by William Broyles Jr.)

Це знамените есе було опубліковано в журналі Esquire в листопаді 1984. Невдовзі воно було перекладено російською. Принаймні я читав його вже на початку 90-х. Зараз, коли цей текст знову потрапив до мене, я зміг поглянути на нього з іншої точки зору, з іншого досвіду.

На мій погляд російський переклад не є достатньо коректним і адекватним: в ньому пропущено кілька важливих речень, є неточні (а іноді і зворотні за сенсом) переклади кількох важливих фраз, а головне – немає потрапляння в ціннісний простір автора.

Це призводить до того, що у російськомовного читача складається враження, що це есе є апологією війни, хоча насправді, це – потужний антивоєнний текст.

Втім, пропоную просто прочитати. Воно того варте.

  

Чому чоловіки люблять війну (Why Men Love War)

Вільям Бройлз - молодший (by William Broyles Jr.)

(вперше опубліковано в Esquire, November 1984)

Востаннє я бачив Хайерса на рисовому полі у В'єтнамі. Йому тоді було дев'ятнадцять, він був чудово навченим і напрочуд недисциплінованим радистом в моєму полку. Місяцями ми перебували з ним наодинці, не більше як в трьох футах один від одного. Одного дня він відправився додому, і пройшло п'ятнадцять років, перш, ніж ми випадково зустрілися минулої зими біля меморіалу Ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні. А за кілька місяців я завітав в гості до Хайерса та його дружині Сьюзен в Вермонт, де вони тримають пансіон. Першого ж ранку ми підхопилися на світанку, намагаючись врятувати п'ятьох новонароджених кроликів. Хайерс спорудив в сараї гніздо з соломи і кролячого пуху і пристосував лампу, щоб обігріти дитинчат.

«Чого люди не можуть зрозуміти», - говорив Хайерс, ніжно піднімаючи кроленят і по одному пересаджуючи їх в гніздо, - «це наскільки круто було у В'єтнамі. Я любив це. Я любив це, і я не можу нікому про це сказати».

Хайерс любив війну. Я їхав з Вермонту крізь буран, мої діти спали на задньому сидінні, і я зізнався собі, що тоді, багато років тому, я теж любив війну, і набагато більше, ніж я усвідомлював. Також я ненавидів війну. Запитайте мене, запитайте будь-якого, хто був на війні про їхній досвід, і скоріш за все ви почуєте, що ми не хочемо про це говорити - як би тому, що ці спогади такі жахливі, такі ненависні нам, що ми хочемо поховати їх назавжди. Немає загадки чому люди ненавидять війну. Війна потворна, жахлива, жорстока, і це логічно для людини ненавидіти все це. Але я припускаю, що більшості чоловіків, які пройшли війну, якщо вони не стануть собі брехати, доведеться визнати, що десь глибоко всередині вони любили війну, любили найбільше за все, що їм довелося пережити до або після. Але як ви поясните це вашій дружині, вашим дітям, вашим батькам, або вашим друзям?

Ось чому чоловіки, у свої шістдесят або сімдесят, сидять в своїх гаражах і більярдних по всій Америці і думають, що не було в їхньому житті нічого кращого за день десантування в Сен-Ло або штурму бункерів на Окінаві. Ось чому ветерани на своїх зустрічах зазвичай під зав’язку накачуються спиртним і вимучено зображують почуття єдності, поступово занурюючись у тугу і ховаючи сльози: ви знову разом, це ті люди, які були тобі братами, але це вже не те, і ніколи не буде тим самим. Ось чому, коли ми повернулися з В'єтнаму, ми розгублено тинялися, не знаючи, чим себе зайняти, не відчуваючи інтересу ні до кого і ні до чого. Щось назавжди пішло з нашого життя, і наша поведінка була незрозумілою, за винятком того, що ми поводили себе як люди, що втратили щось велике, мабуть, найбільшу любов свого життя, і не мають можливості нікому сказати про це.

Частково ми не могли висловити своїх почуттів тому, що мова зрадила нас: цивільні прикметники, іменники, дієслова і прислівники створені ніби для іншого всесвіту. Не існує ніяких метафор, які могли б зв'язати війну з повсякденним життям. Але крім того, ми мовчали, як я підозрюю, бо соромилися. Ніщо з того, на чому нас виховували, не припускало можливості любити війну. У кращому випадку війна - неминуче зло, патріотичний обов'язок, який треба виконати і залишити в минулому. Любити війну означало знецінити, висміяти ті цінності, за які ми нібито боролися. Стати байдужою скотиною, реакціонером.

Але може бути більш небезпечним, як для окремих людей, так і для цілих націй, приховувати та задавлювати причини, з яких чоловіки люблять війну, ніж визнавати їх. У фільмі «Апокаліпсис сьогодні» Роберт Дюваль, який грає командира «повітряної кавалерії», сумно зауважує, спостерігаючи особливо криваву батальну сцену: «Знаєш, колись ця війна закінчиться». Звичайно, нам показують психопата, який прикрашає трупи ворогів гральними картами і мчить по полю бою під вагнеровський рев. Ми сміємося з нього: га! ніхто не може бути схожим на нього. Але минулого року в Гренаді американські хлопчики йшли в бій під музику Вагнера - нове покоління наслідує фільмам про В'єтнам у спосіб, в який ми наслідували фільмам про Другу світову, нічому не навчившись, нічого не пам'ятаючи.

Альфред Кейзін писав, що війна - перманентний стан людини двадцятого століття. Він має рацію лише частково. Війна – невід’ємний стан людини, завжди. Чоловіки йдуть на війну будь за що від Олени Троянської до вуха капітана Дженкінса. Два мільйони французів і англійців загинули в брудних окопах Першої світової тільки тому, що студент застрелив ерцгерцога. Насправді причини не мають значення. У кожної війні є своя причина, і в кожної причини - своя війна.

Протягом століть люди сподівалися, що з часом прийде прогрес, а з прогресом - мир. Але прогрес просто дав людям засоби зробити війну ще жахливішою; жодна війна в нашому дикому минулому навіть не наближається до тих жахливих війн, які були розв'язані в двадцятому столітті, на впорядкованому, цивілізованому ландшафті Європи, де всі вміють читати, а класична музика грає в кожному сільському кафе. Війна не аберація, вона є членом сім'ї, такий собі божевільний дядечко, якого ми - намарно - намагаємося тримати замкненим у підвалі.

Розглянемо мій власний приклад. Я не жорстока людина. Я не бився мало не з початкової школи. Якщо не зважати на те, що я безтурботний м'ясоїд, у мене немає ніякої спраги крові, і мені не подобається вбивати тварин, риб або навіть комах. Мої дні проходять у розумному достатку, наповнюючись роботою та побутовими клопотами. До того ж я тепер батько, а людська особина, що взяла участь у створенні нового життя є природним ворогом війни. Я бачив, що війна творить з дітьми, як вона робить їх вбивцями або жертвами, забирає у них батьків, будинки, невинність - краде їх дитинство, залишає слід на їхніх тілах, розумі, і душах.

Більшу частину своєї служби у В'єтнамі я провів, продираючись крізь джунглі і тягнучись повз рисові поля без особливих пригод, але я бачив досить, щоб знати, що ніколи більше не захочу воювати і зроблю все що в моїх силах, щоб тримати мого сина подалі від війни. Так чому ж в самі невідповідні моменти - коли я сиджу на діловій зустрічі, коли бігаю по справах, тихими літніми вечорами серед граючих дітей - мої думки повертаються на п'ятнадцять років тому, до війни, в яку я не вірив і в якій не хотів брати участь? Чому я сумую за нею?

Я сумую, бо я любив її, любив дивною і болісної любов'ю. Коли я говорю про любов до війни, я не маю на увазі романтичне уявлення про неї, яке так зачаровувало покоління, що виросло на романах Вальтера Скотта. Те, що залишилося від цієї романтики, було посічено і змішано з брудом під Верденом і Пашендейле: честь і слава не виживають під кулеметами. І це не бездумне блаженство мучеництва, яке змушує іранських підлітків йти з палицями на іракські танки. Я також не маю на увазі істерію, яка може охоплювати цілі країни, - як того разу, коли під час війни за Фолклендські острови англійська преса запалила пристрасті, що ховалися під прохолодним фасадом Британії. Це була замісна війна, азарт участі без жодного ризику, хіть публіки до крові. Цю хіть легко роздмухати, навіть вторгнення на такий маленький острів як Гренада, буде достатньо для цього. Як будь-яка пристрасть, поки вона триває, вона домінує над усім іншим, затьмарює будь-які національні проблеми, і цей ефект завжди експлуатують диктатори, королі і президенти, з тих пір як існує цивілізація.

І я не маю на увазі любов до війни як наркотичну залежність, постійний кайф, який безумці отримують, коли надсилають поштою своїм коханим відрізані вуха ворогів, чи коли у пілотів встає виключно, якщо вони врубають повний форсаж на F-4. І, нарешті, я не кажу про те почуття, яке охоплює сьогодні деяких чоловіків мого віку, чоловіків, які не пішли на війну і тепер відчувають ностальгічну тугу за тим, що втрачено, за класичним чоловічим досвідом, подібно до того, як жінки, які не народили дітей, турбуються, що пропустили щось важливе з жіночого життя, чого не цінували, коли воно було їм доступно.

Я кажу про те, чому дбайливі і люблячі люди можуть любити війну, навіть знаючи і ненавидячи її. Як будь-яка любов, любов до війни будується на складному комплексі причин, які часто суперечать одна одній. Деякі з них можна обговорювати порівняно безболісно; інші занадто глибокі і змушують зайти надто далеко. Давайте спочатку розберемося з більш поважними причинами.

Частина любові до війни походить від того, що це досвід великої інтенсивності; вона корениться у фундаментальному прагненні людини бути свідком, пристрасті споглядання подій, яку Біблія називає «пожадливість очам», а морпіхи у В'єтнамі називали «трахати очима». Війна зупиняє час, концентрує досвід до відчуття жахливого екстазу. Темна протилежність цієї миті пристрасті відображена в «Оді до грецькій урни» Джона Кітса: «Навіки теплий і завжди недоторканний, / Ти вічно дихаєш, і вічно молодий». Війна пропонує нескінченну низку екзотичних вражень, про кожне з яких ти подумки вигукує «цього ніхєра не може бути!» - І їх вистачає на все життя.

Більшість людей боїться свободи, а війна усуває цей страх. Подібно племінному вождю, вона встановлює порядок і дисципліну, а разом з ними приходить і почуття безпеки, і нездоланна жага бунту, постійне бажання зірватися з ланцюга, пролетіти над гніздом зозулі. Прекрасний приклад - нічні рейди. Я пам'ятаю один такий ретельно спланований і виконаний наліт на нашого головного ворога - я маю на увазі армію США, а не північних в'єтнамців - з метою видобутку легких ковдр і рідкого засобу для чищення гвинтівок; пізніше, відзначаючи підвищення в званні, я повторив такий наліт, метою стали холодильник і кондиціонер для нашого офісу. Щоб уникнути в'єтнамської поліції, ми зв'язали простирадла і спустилися з верхнього поверху складу. Якось мій друг, нині шановний член дипломатичного корпусу, сховався в згорнутому східному килимі, а решта поїхала на вантажівці, і йому довелося повертатися на базу, за шість миль, голяка. Війна краде нашу молодість, але натомість дозволяє грати в хлопчачі ігри.

Війна заміщує складні сірі зони повсякденного життя моторошнуватою незворушною ясністю. На війні ти зазвичай знаєш, хто твій друг, а хто ворог, і знаєш схвалені способи боротьби з ними обома. (Це, до речі, була одна з наших головних проблем у В'єтнамі: там відрізнити друга від ворога було нелегко, прямо як в звичайному житті.)

Війна - це втеча з повсякденності в особливий світ, де зобов’язання, які прив'язують нас до щоденного життя, - узи роботи, суспільства, сім'ї - зникають. На війні все ставки зроблені. Це межа за останнім поселенням, це Лас-Вегас. Люди, що досягли успіхів у мирному житті, не завжди досягають успіху на війні, водночас під вогнем на коні опиняються відщепенці і невдахи. Генерал армії США У. С. Грант, який продавав дрова на вулицях Сент-Луїса, а за чотири роки по тому вже командував армією конфедератів є найкращим прикладом, хоча я і сам знав багатьох морпіхів, які були великими воїнами, але їхня здатність пристосуватися до цивільного життя виявилася мінімальною.

Я пам'ятаю Кірбі, худого хлопця з татуюванням «Тільки ти і мій Господь» на плечі. Кірбі двічі продовжував термін своєї служби у В'єтнамі. Коли його зв'язки з офіційними організаціями будь-якого роду перервалися, він жив один в найнебезпечніших районах, бродив там вдень і вночі, вдягнений лише в пошарпані армійські штани із заткнутим за пояс «кольтом» 45 калібру, а його худі руки і плечі були чорними, як у карбонарія.

Одного разу на патрулюванні ми знайшли його на підлозі якоїсь хатини з кульовим пораненням в руку, дівчина в чорній піжамі доглядала його.

Він попросив сигарету, а потім окинув мене поглядом, немов вирішуючи, чи вартий я того, щоб розповісти мені свою історію. «Я хотів з'їсти манго, серед білого дня, а тут, чорти їх забирай, три в’єтконгівьскі офіцери в своїх піжонських формах. Карта у них на столі розкладена, розглядають її, розташувалися як вдома. Вони дивляться на мене, я - на них. Вони за свої дев’ятиміліметрові, я - за свій кольт».

«Та ну?» - відповів я, - «І що далі?»

«Я знешкодив їх», - відповів він і затягнувся сигаретою. Ще один звичайний робочий день, вбив трьох по дорозі, бо хотів з'їсти манго.

«Як ти коли-небудь збираєшся повертатися до нормального світу?» - запитав я його. (Він не зробив цього. За кілька місяців десятирічне в’єтконгівьске дівчисько підірвало його за допомогою керованої міни-пастки.)

Війна - це жахлива, смертельна гра, але гра, найкраща з усіх. А чоловіки люблять ігри. Ви можете повернутися з війни з покаліченим тілом або розумом, чи можете не повернутися взагалі. Але якщо ви повернетеся цілим, то будете носити в собі такі знання, мати дослідженими такі куточки душі, які у більшості людей назавжди залишаться ненанесеними на карту. Ніщо з того, що я коли-небудь вивчав, не було таким складним, і настільки творчим, як тактика дрібних підрозділів у В'єтнамі. Жоден вид спорту, яким я коли-небудь займався, не змушував мене так чітко відчувати межи моїх фізичних і емоційних можливостей.

Одного разу вночі, незабаром після того, як я потрапив до В'єтнаму, сторожові на посту мого взводу почули, що десь поруч рухається ворог. У мене пересохло в роті, я не міг говорити, мої губи не могли вимовити ані звуку. Мозок вимкнувся, ніби його висмикнули з розетки, я відчував лише глухе гудіння у всьому тілі, якийсь потік проходив крізь мене, немов електрика дротом. За хвилину я зміг хоча б хрюкнуть, що і зробив, поки Хайерс віддавав накази командирам відділень, викликав артилерію і підтримку з повітря. Я був шокований. Я згорав від сорому, і я не міг чекати, коли все це повториться знову.

Стала емоція війни, коли всі інші емоції вже втрачено, - це почуття товариства. Товариш на війні – це людина, кому можна довірити що завгодно, тому що ви довіряєте йому своє життя. «Це,» - писав Філіп Капуто у «Чутках війни» - «на відміну від шлюбу, зв'язок, який не можна розірвати словом, нудьгою або розлученням, нічим, крім смерті». Незважаючи на ультраправу репутацію, війна – це єдиний утопічний досвід, доступний більшості з нас коли-небудь. Не мають значення особисті багатства і титули: важлива тільки група і те, що ви разом з друзями. Тут немає особливого процесу відбору, просто любов, яка не має причин, яка виходить за межі раси, особистості, освіти - все те, що так важливо в цивільному світі. Це просто братська любов.

Все це робить цю любов настільки сильною, що в неї немає обмежень, навіть смерть не межа. Джон Уілер в книзі «Ті, що доторкнулися до вогню» цитує текст нагородження Гектора Сантьяго-Колона Почесною медаллю Конгресу: «Через високу інтенсивність ворожого вогню і вибухи гранат, північнов'єтнамський солдат зміг проповзти непоміченим на їхні позиції. Раптово ворожий солдат підкинув ручну гранату в стрілецький окоп, де знаходився рядовий 4 кл. Сантьяго-Колон. Усвідомивши, що у нього немає часу на те, щоб викинути гранату зі своєї позиції, рядовий 4 кл. Сантьяго-Колон схопив гранату, притиснув її до живота, і, відвернувшись від товаришів, прийняв на себе всю силу вибуху». Це випадок класичного героїзму, граничний доказ того, наскільки бойові товариші можуть покластися один на одного. Про що думав Сантьяго-Колон в ту частку секунди, коли міг би врятуватися сам, пірнувши в небезпечне місце? Мабуть, ось про що: мої товариші важливіші, ніж найдорожче, що у мене є, ніж моє власне життя.

Ізоляція є найстрашнішим на війні. Військовий історик С. Л. А. Маршалл проводив великі дослідження на матеріалі Другої світової війни і війни в Кореї і виявив, що тільки 25% людей, що потрапили під ворожий вогонь, самі стріляли у відповідь. Решта сховалися за укриттям, зніяковілі і безпорадні – ламаючи всі тактичні системи. Незмінно виявлялося, що ці люди відчували себе самотніми, а людина, яка відчуває себе самотньо в бою, перестає функціонувати: це страшна прелюдія до остаточної самотності смерті. Тільки ті, хто відчував свій зв'язок з іншими, зберігали холоднокровність, вони відчували себе частиною цілого, як ніби товариство стало колективною життєвою силою і дозволяло зберегти свідомість перед лицем смерті. Але коли ці люди прийшли додому з війни, страх ізоляції залишився назавжди з багатьма з них, гірчичне зерно впало на благодатний ґрунт.

Коли я повернувся з В'єтнаму, я намагався підтримувати зв'язок зі своїми бойовими товаришами. Ми писали листи, планували зустрічі, але що-небудь завжди заважало нам зібратися. Кілька років ми обмінювалися листівками до Різдва, потім настала тиша. Той особливий світ, на якому трималося наше братство, зник. Ми знову належали своєму повсякденному життю: роботі, сім'ї, друзям, і ми дорослішали.

У цьому було щось неправильне. У В'єтнамі я був ближче до Хайерса, ніж до когось до того або після. Ми були пов'язані рацією, від неї залежали наші життя - від неї і один від одного. Ми разом їли, спали, сміялися, і боялися разом. Коли я тільки-но потрапив до В'єтнаму, я намагався змусити Хайерса віддавати мені честь, але він просто не став цього робити, в кращому випадку киваючи, проходячи повз: «Здоровенькі були, лейтенанте, як справи молоді?» Я сказав йому, що за кожне порушення субординації він буде наповнювати піском по сто мішків.

Ми дорахувалися до кількох тисяч мішків, коли Хайерс відвів мене в сторону і сказав: «Слухай, лейтенант, я б з радістю віддавав тобі честь, насправді. Але якщо я тут, в тилу, до цього звикну, я ж можу і при вузькооких так зробити. А вони тільки того і чекають, щоб дізнатися, хто лейтенант. Тебе ж першого і покладуть». Ми забули і про мішки, і про вітання. Через кілька місяців, коли Хайерсу прийшла пора летіти додому, він повернувся до мене і зобразив самий витончений салют, який я коли-небудь бачив. Я показав йому середній палець, і це було останнє, що я пам’ятав про нього ті п'ятнадцять років, які ми не бачилися. Коли ми випадково зустрілися біля меморіалу, це було як знак; минуло багато часу, ми досить подорослішали, щоб попрощатися з собою колишніми і подружитися як люди, якими ми стали тепер.

Для нас і для тисяч інших ветеранів меморіал є особливою територією. Війна є театром, але у В'єтнамської війни не було третього акту. Декорації розібрані, герої п'єси безцільно бродять по сцені і не можуть покинути її зовсім, у них скінчилися репліки. І тому, приходячи до меморіалу ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні, ми писали власні кінцівки, дивилися на імена на стіні, простягали руки і торкалися до них, омивали їх сльозами, прощалися. Ми тепер старші, деякі з нас стали дідусями, деякі досягли успіху, але меморіал здатний розбудити ту частину кожного з нас, яка все ще там, під вогнем, на самоті. Коли ми прийшли туди, згадали своїх товаришів, віддали їм все, що належало, витягли їх з забутих могил і упокоїли з ними нашу любов, ми нарешті опинилися вдома.

З усіх цих причин чоловіки люблять війну. Але це найпростіші причини, перше їхнє коло, то, про що ми можемо говорити, без ризику несхвалення, і не занадто глибоко занурюючись в істину і в самих себе. Але є інші, більш тривожні причини, чому чоловіки люблять війну. Любов до війни виникає із захованого в глибині наших душ союзу сексу з руйнуванням, краси з жахом, любові зі смертю. Війна для більшості чоловіків, можливо, є єдиним способом торкнутися таємних закутків власної душі. Чоловікам в якомусь моторошному сенсі війна дарує максимальну близькість до жіночої таємниці дітонародження, посвяту в таємницю життя і смерті. Наче ми відриваємо куточок всесвіту і дивимося, що там під ним. Бачити війну – це означає подивитися в чорну серцевину речей, в ніким не зайнятий простір між життям і смертю, а може бути, і за його межі.

Цим пояснюється головна особливість всіх військових спогадів. Кожна хороша військова історія брехлива, принаймні в багатьох важливих деталях. Чим краще історія про війну, тим менше шансів, що вона трапилася насправді. Роберт Грейвз писав, що для нього головним наслідком Першої світової стала «неможливість говорити правду». Я ніколи в житті не чув, щоб морпех розповів репортерові якусь військову байку і не збрехав. Так само і деякі історій про війну з тих, що я сам розповідаю, теж є брехнею. Не можна сказати, що брехня не є правдою на певному рівні. В них є моральна і навіть міфологічна правда, але не буквальна. Вони звернені до оповідача не менш ніж до слухачів, і нагадують про їхнє місце в світі. Це прості історії, які розповідають у багаття в продимлена вігвамах після того, як трубка зробила повне коло. За великим рахунком всі вони однакові.

Деякі з найкращих військових байок про В'єтнам зібрані в «Депешах» Майкла Герра. Одна з найбільш цитованих виглядає наступним чином: «Ось яку історію він мені розповів, глибоку і тонку, як рідко буває. Пройшов рік, перш ніж я її зрозумів. "Патруль піднявся на пагорб. Назад повернувся одна людина. Він помер, не встигнувши розповісти нам, що сталося ".

Я чекав, що буде далі, але продовження, судячи з усього, не передбачалося; коли я запитав, що ж сталося, він подивився на мене з жалем – не варто було розповідати байки такому мудаку, як я».

Це велика історія, бойове хайку, цілком сплетене з пустот і темряви, що гудить похмурим передчуттям. Здається, що таке могло народитися тільки у В'єтнамі. Але тепер послухайте ось це:

«Всі ми вирушили в Геттисберг влітку шістдесят третього, і деякі з нас звідти повернулися; ось і все, решта - подробиці». Так розповів про битву при Геттисберзі якийсь Праксітелес Суон, колишній капітан армії конфедератів. Стиль інший, але історія та ж. І розповідають її, я підозрюю, з тих пір, як існує війна. Її ціль не просвітити, а створити бар'єр; її зміст полягає не в тому, щоб передати, що трапилося, а поставити слухача на його місце. Я страждав, я там був, а ти ні. Тільки це і важливо. Все інше не передати словами. Після найстрашніших в'єтнамських трагедій говорили: «Це нічого не означає». Але насправді мали на увазі: «Це значить все, це означає дуже багато». Мова перевантажується.

Воєнні історії існують в міфологічному просторі, тому що кожна така історія розповідає про смерть. І одна з найнеприємніших причин нашої любові до війни, це наша пристрасть до руйнування, азарт вбивства. У своїй чудовій книзі про Другу світову «Воїни» Гленн Грей писав: «Тисячі молодих людей, які ніколи не підозрювали в собі такого імпульсу, привчилися у військовому житті до шаленого азарту руйнування». Це те, що мав на увазі Хемінгуей, коли писав: «Зізнайся, що тобі подобалося вбивати, це подобається всім добровольцям, визнають вони це чи ні».

Мій взвод разом зі мною пройшов по В'єтнаму, спалюючи халупи (зверніть увагу, як мова намагалася звільнити США: ми не спалювали будинки і не стріляли в людей - ми спалювали халупи і стріляли в вузькооких), вбиваючи собак, і свиней, і курей, знищуючи, тому що, як сказав Хайерс, «тоді нам здавалося, що це круто». Будь-хто, хто стріляв з гранатомета або з кулемета М-60 знає, що в тій силі, яка на мить знаходить твій палець на спусковому гачку, є щось спокусливо непереборне. Це чарівний меч, Екскалібур морпіха: все, що потрібно, - це ворухнути пальцем майже непомітно, зі швидкістю бажання, що прокотилося через ваш мозок мов тінь, навіть не перетворившись на повноцінний сінапсичний імпульс, але в ту ж секунду вибух звуку і енергії виривається назовні, і цього досить, щоб спалахнула вантажівка чи будинок, або навіть щоб якісь люди перестали існувати, все летить, і перетворюється на прах.

Існує зв'язок між цим зачаруванням і іграми, в які ми грали дітьми, всіма цими «індіанцями і ковбоями», «війнушками», всіма цими «піф-паф, ти вбитий», коли кожен вбитий вставав і грав наново. Це фантазійна війна, це те, що ми відчуваємо при знайомстві з фільмами і книжками про неї, де смерть не має наслідків, де в неї немає тієї моторошної остаточності, як у крові, що витікає з наших безнадійно тендітних тіл на брудну землю. Не тільки хлопчики схильні до цієї фантазії; іноді вона охоплює старих, які ніколи не бували на війні, коли вони вимовляють урочисті промови на наших похоронах і проливають такі ж сльози, як над солдатами в кіно, - сльози фантазії, дешеві сльози. Любов до руйнування і вбивства під час війни виростає з цієї фантазії про війну як про гру, але оскільки така гра смертельно небезпечна, вона здається ще більш привабливою. Це гра, в яку грають ті, хто вижили, які бачили смерть поблизу і в глибині душі усвідомили, як вона повсюдна, яка звичайна і яка неминуча.

Не знаю, чи вбив я когось у В'єтнамі, але я намагався щосили, я міг. Я цілився в сторону нічних рушничних спалахів, жбурляв гранати із засідки, направляв артилерійський вогонь і бомбардувальники в місця ймовірного розташування противника. Кожного разу, коли інший взвод знищував більше ворогів, я відчував розчарування, наче, екіпірувавшись перед футбольним матчем, я не зміг вийти на поле. Якось раз після чергової засідки мої підлеглі притягли труп північнов'єтнамського солдата. Трохи пізніше я виявив мерця біля ящиків з-під провізії: на нього наділи темні окуляри, на коліна поклали розгорнутий «Плейбой», в рот вставили сигарету, а на голову наклали здорову, ідеальної форми купку лайна.

Я показово висловив обурення: знущання над трупами вважалося справою неамериканською і контрпродуктивною. Але ніякого обурення я не відчував. Я витримував обличчя доброчесного офіцера, але в душі я …таємно реготав. Я реготав, як мені здається тепер, тому що підсвідомо радів цьому непристойному колажу з сексу, екскрементів і смерті; а почасти тому, що він - хто б він не був - мертвий, а я, неповторний і особливий, я - живий. Грань між життям та смертю тонка, як павутина, тому просто бути живим то є справжня радість, коли так багато людей навколо вмирають кожного дня. А від радості бути живим в присутності смерті до радості вбивства, на жаль, не такий вже великий крок.

Я знав одного підполковника, справжнього інтелектуала, якій керував стосунками з місцевим населенням, тобто допомагав в'єтнамцям вирощувати рис і всіляко покращував умови їхнього життя. Він був людиною з витонченими почуттями, вів щоденник, і взагалі, здавалося, мав з більшою легкістю завойовувати розуми і серця, ніж командувати в бою. Але його послали на передову, і я одного разу прилетів на його командний пункт наступної ночі після того, як його позиції атакував вьетконгівскій інженерно-саперний батальйон. Більшість моїх хлопців вже були задіяні в інших бойових операціях, тому підполковнику довелося зібрати команду зі штабних і кухарів і відтіснити саперів, переслідуючи їх по рисових полях і знищуючи цих загартованих, досвідчених вояків десятками під спалахами освітлювальних ракет. На ранок, оглядаючи поле бою, коли вони завантажували мертвих в'єтконгівців, - голих, змазаних жиром і брудом, щоб пробиратися крізь колючий дріт, на механічних мулів, - як пакунки зі сміттям, на обличчі підполковника сяяла така усмішка блаженства, яку мені доводилося бачити хіба що на богослужіннях харизматів. Це був вигляд людини, охопленої екстазом.

А я - як я відреагував на цю звірячу виставу? Я посміхнувся у відповідь. Я був охоплений таким самим блаженством, як і він. Це був черговий раз, коли я опинився на границі своєї людяності, коли зазирнув у безодню і відчув любов до того, що побачив там. Я капітулював перед естетичним почуттям, нескінченно далеким від емпатії, тієї незамінної властивості, яка дозволяє нам відчувати страждання інших людей. І я побачив моторошну красу. Війна - це не тільки дух каліцтва, хоча і це теж, тому що вона справа рук диявола. Але віддамо дияволу належне: війна прекрасна величною і спокусливою красою.

Мистецтво протягом століть було пов'язано з війною так само міцно, як і з релігією. Художники Середньовіччя та Відродження подарували нам собори, але вони також подарували нам скульптурні обладунки війни, мечі, мушкети, гармати дивовижної краси - мистецтво, пропоноване богу війни з тією ж трепетною повагою, з якою різьблені вівтарі присвячували богу кохання. Війна була публічним ритуалом найвищого ґатунку, те, як прикрашені гармати в паризькому «Домі інвалідів» або колісниці із зображеннями богів в музеї «Метрополітен», без сумнівів свідчить, що чоловіки люблять зброю, і не тільки тому, що вона допомагає нам вижити, є більш глибокі причини. Вони люблять свої гвинтівки і ножі з тієї ж причини, з якої середньовічні воїни любили свої обладунки та мечі: вони є інструментами краси.

Війна красива. Є якась краса в нічному стрілецькому бої, якась механічна елегантність в кулеметі М-60. Коли ви стріляєте в нічну темряву, червоні трассери прокреслюють темряву, ніби ви малюєте світловим пером. Потім маленькі світлові точки починають підморгувати у відповідь, і зелені трассери АК-47 сплітаються з червоними. Все це відбувається на величезній швидкості, але здається завмерлим в часі, вигравіруваним на тілі ночі. А потім, можливо, підтягуються штурмові батареї на прізвисько Привид і палять зі своїх нелюдських знарядь, ніби злива падає з неба, як міг би зробити Бог, якби дуже сильно розлютився. А потім спалахують сигнальні ракети, і, опускаючись на маленьких парашутах, розкидають навколо химерні тіні, і кожен об'єкт, що рухається в їхньому світлі, здається привидом, що втік з пекла.

Вдень нічого настільки ж вражаючого не побачиш, але все одно відбувається багато цікавого. Багато чоловіків люблять напалм, його тиху міць, його здатність підірвати, миттєво запалити цілий ліс або село, які вибухають буцімто від самозаймання. Мені завжди здавалося, що напалм переоцінюють - ну хіба що вам подобається вигляд палаючих покришок. Я вважав за краще білий фосфор, якій вибухає з надзвичайною елегантністю, укутуючи ціль в щільний білий дим, розкидаючи на всі боки палаючі червоні комети з довгими світлими султанами. Ще більше - не менше - я любив його за те, що він був призначений для вбивства, для знищення. Спокуса війни - в цій концентрованої красі, настільки відокремленої від всіх правил і цінностей цивілізації, але все ж красі.

Більшість чоловіків, які побували на війні, і більшість жінок, що стикалися з війною, пам'ятають, що ніколи в житті їхня сексуальність не була настільки сильною. Коротко кажучи, війна збуджує. Війна огортає чоловіків військовою формою як флером, який приховує обмеженість і недоліки окремих натур. Вона дарує їм всім якийсь ореол, об'єднану міць, майже тваринну силу. Вони вже не просто збіговисько хлопців на ім'я Біллі, або Джонні, або Боббі - вони солдати! Але за це доводиться платити болісною військовою самотністю, відрізаністю солдата від усього, що робить його особистістю – він насправді безрідна людина.

Уніформа зробила це, але вся ця розпалена сексуальність анітрохи не втішає пізно вночі, коли приходить порожнеча.

Багатьох чоловіків цей стан спонукав на важливі рішення. У В'єтнамі я знав одного морського піхотинця, який при цьому, що було рідкістю, був випускником Ліги Плюща. В нього була дружина, теж з Ліги Плюща, але він примудрився закохатися у дівчину з в'єтнамського бару, яка ледве говорила англійською. Привабливої зовнішності вона теж не мала, була звичайною селянською дівчинкою, яка намагалася підтримати свою родину, але він увесь свій вільний час проводив з нею, він закохався в неї, абсолютно нерозумно, по вуха. Коли його дванадцятимісячна в'єтнамська служба закінчилася, він повернувся додому, розлучився зі своєю красивою, розумною і соціально прийнятною дружиною, а потім повернувся до В'єтнаму і зробив пропозицію барменші, на яку та погодилася. Це був шлюб, що об’єднав людей, роз'єднаних гігантською мовною, культурною, расовою, соціальною прірвою, шлюб з тих, які можливі лише на війні. Я не знаю, що з ними сталося далі, але не здивуюся, якщо дізнаюся, що вони й досі разом, незважаючи на всі перепони.

Звичайно, на кожну таку історію припадають сотні і тисячі випадкових зв'язків, коли чоловік і жінка міцно хапаються один за одного і шукають в сексі якийсь вихід з моторошної реальності війни. Яскравість, яку війна додає сексу - «давай любити один одного зараз, бо завтра може не настати» - базується на постійній близькості смерті. Якою б не була наша зброя на полі бою, любов, зрештою, не є нашим єдиним захистом від смерті. Секс - це зброя життя, згусток сперми, посланий як диверсійний загін, що має підірвати захист яйцеклітини; і це єдина перемога, яка чогось варта. Війна жбурляє вас в колодязь самотності, смерть дихає вам у вухо. Секс – це гак, який витягає вас, прориває вашу самотність, знову зводить вас на побачення з життям.

Не те, щоб такі міркування походили зі сфери поруч зі свідомим. Я пам’ятаю, що пішов на війну з томами «Війни і миру» і «Пармської обителі» в рюкзаку. Незабаром вони були замінені на «Історію О». Війна загострює всі апетити. Я не можу описати, як я мріяв про цукерку, про щось смачне; я хотів батончик Mars більше за щось у моєму житті, але і голод тьмянів в порівнянні з тією силою, яка кидала нас до жінок, будь-яких жінок, жінок, на яких у мирний час ми б навіть не глянули, а тепер вони владно впливали у наші фантазії і оселялися там. Занадто часто ми втілювали свої фантазії в життя, через що завжди розчаровувалися і відчували ще більший голод. Найбільш потворні повії, які спеціалізувалися на груповому сексі, догоджали кільком чоловікам, а то й цілим ротам, дарували почуття спільності, яке було більшим за сексуальне. У сексі навіть більше, ніж у вбивстві, я міг побачити звіра; він сидів навприсідки, пускаючи слину, глузуючи з моїх слабкостей, знаючи, що я ненавиджу себе за них, але не можу зупинитися, що я буду повертатися знову і знову.

Коли термін моєї бойової служби добіг кінця, я пішов працювати в штаб дивізіону і зголосився один вечір на тиждень викладати англійську дорослим в'єтнамцям. Серед моїх учнів була красива дівчина, чиї батьки загинули в Хьюе під час Новорічного наступу 1968. Вона закохалася в американця з цивільних, який працював в консульстві в Данангу. Він відбув до чергового місця служби, пообіцявши, що викличе її до себе. Більше вона про нього не чула. Її туга за ним була спокусливою. Якось так вийшло, що ми стали зустрічатися після занять, а потім я почав потайки позичати вантажівку з моторного відділу і їздити в Дананг ночами до неї на побачення. Вона жила в маленькому будинку неподалік від консульства разом з дідусем і бабусею, з братами і сестрами. Там була одна кімната, поділена фіранкою. Коли я приїжджав, інші члени сімейства віддалялися за фіранку. Під їхні приглушені розмови, під запах кухонного масла і гнилої риби ми шепотілися і пестили один одного; мені це було потрібно більше ніж їй.

Я хотів її відчайдушно. Але її ніжність і ранимість, її тендітна краса зірваної квітки не могли задовольнити мою одержимість смертю. Я бачив в ній не конкретну в'єтнамку, я бачив в ній весь В'єтнам. Вона була стражденною душею війни, а я був солдатом, який завдав їй рану, але тепер все виправить. Моя самотність затягувала мене в той самий вир, який забрав мого товариша, того, що одружився на дівчині з бару. Я все бачив і розумів, але, здавалося, не міг зупинитися. Я писав їй довгі вірші, дізнавався, чи не можна буде залишитися в Данангу, придумував для нас з нею казкове майбутнє. Ні, я не збирався зраджувати її, як той інший американець, як роблять всі американці, як всі чоловіки зраджують жінок, які допомогли їм пережити війну. Я не хотів цього. Але потім прийшов наказ, за яким мені належало відправитися додому на два тижні раніше терміну. Я відправився в Дананг, щоб поговорити з нею, я розробив певні плани. На півдорозі я розгорнувся і поїхав назад.

На аеродромі я викинув вірші в сміттєвий бак. Коли шасі літака відірвалося від в'єтнамської землі, я радісно зареготав разом з усіма. Притиснувши обличчя до ілюмінатора, я бачив, як В'єтнам перетворюється в далеку зелену пляму, і нарешті, зникає з поля зору, я відчував печаль і провину - перед нею, перед моїми загиблими і пораненими товаришами, перед усім на світі. Але це почуття вражаюче перекривалося величезним полегшенням. Я вижив. І я йшов додому. Я знову стану собою, або так мені здавалося.

Але ось п'ятнадцять років по тому ця дівчина і війна не виходять у мене з голови, всі ці спогади, з таємними ходами і стежками, з сотнею лабіринтів, ведуть мене до правди - небезпечної, але вкрай необхідної. Йдеться про те, чому ми можемо любити і ненавидіти, чому ми можемо викликати в собі віру і погасити її, чому кожен з нас є полем бою, де добро і зло вічно борються за наші душі.

Сила війни, як і сила любові, зароджується в людському серці. Перша породжує смерть, друга - життя. Але життя без смерті не має ніякого значення, а на якомусь найглибшому рівні любов втрачає зміст без війни. Без війни ми б не знали, з яких глибин піднімається любов, або яку силу вона повинна мати, зоб подолати невимовне зло і спокутувати нас. Не випадково чоловіки люблять війну, бо любов і війна криються в наших потаємних глибинах. Справа не тільки в тому, що ми маємо любити один одного або померти. Ми повинні любити один одного і померти. Війна, як і смерть, є завжди з нами, є нашим вічний супутником, таємний співучасником. Щоб відвернутися від її спокуси, подолати смерть, наша любов до світу, до самого життя повинна бути настільки великою, що цей подвиг майже неможливий, майже неуявний.

Ми з Хайерсом котилися по схилу вермонтських гір, легко ковзаючи над світом, замаскованим в біле, красивим, безневинним, мирним. Сидячи поруч на підйомнику, ми говорили про інший світ - гарячий, зелений, із запахом розпаду і смерті, де кожен крок по брудній рідині забирає всі сили. Ми зупинилися і озирнулися - в холодному чистому повітрі наше дихання виривалося з рота клубами пари. Наші діти котилися нам услід по схилу пагорба, зігнувшись, - маленькі грудочки в гонитві життя по краю небезпеки.

Хайерс повернувся до мене і з посмішкою сказав: «А далеко ми забралися від В'єтнаму, хиба ні?»

Так.

І ні.