Людське життя має
сенс і повноту лише тоді, коли воно - живе, коли воно наповнене радістю
осягнення світу, і щастям усвідомлення того, що ти наповнюєш весь світ собою.
Це вимагає досягнення нового, постійного пошуку і безперервного навчання. Тому
говорити про соціальну роль учителя легко. Тому бачити байдужих і
безвідповідальних учителів - боляче. Тому захистити учителя - наш обов'язок.
Наша нація не
загинула в духовних пустелях роз’єднання, можливо, тільки завдяки глибокій
традиції вчителювання, поваги до освіти і носіїв знань. Кілька століть українці
поставляли вчителів декільком європейським імперіям. Повага до цієї професії і
врятувала і нас самих.
Разом зі свободою
прийшов час особистої відповідальності. І тепер ми не маємо відмовлятися від
великих традицій Петра Могили і Григорія Сковороди, але осмислити їх і прийняти
на особистому рівні.
По суті, все дуже
просто: учитель - це конструктор майбутнього. Його соціальний авторитет має
бути беззаперечним. І це, до речі, не має відношення до зарплати. Це має
відношення до соціального статусу. Суспільство, в якому звинувачення рядових вчителів
в корупції стало для чиновників рутинною пропагандистською процедурою, - на
шляху до моральної деградації, до мракобісся і ксенофобії.
Саме учитель формує
домінуючу в суспільстві гуманітарну позицію. Учитель формує любов і повагу до
своєї культури, як запоруку поваги і уваги до культури інших.
Директором нашої
школи був Іван Іванович Койко, невисокий, повненький, з простодушним виразом
обличчя і тихою неспішною мовою, в дешевому вічно пом'ятому сірому костюмі з
районного універмагу - таким він нам і запам'ятався. Іван Іванович здавався
смішною і розсіяною людиною, тому що був людиною доброю. Він не любив бути
директором школи, проте любив дітей і білоруську мову. А ще білоруську
літературу. І тому ми на уроках читали вірші. Безбожно перекручуючи слова і не
замислюючись над сенсом. Іван Іванович спокійно поправляв нас тихим голосом.
Потім наші шляхи
розійшлися, а ще через якийсь час я став збирати білоруські книги. Особисті дива
відбуваються не відразу - мені було потрібно декілька років, щоб з тихого
голосу добродушного учителя мені почулася чарівна музика білоруської мови.
Тепер я чую таку
музику в усіх мовах світу. І носії іншої культури для мене, передусім - учні
свого Івана Івановича - доброго учителя сільської школи в сірому піджаку. Тому
я і не сприймаю оточуючих як ворогів…
Сучасний світ - це
світ викликів, а наше життя вимагає активних відповідальних рішень. У
будь-якому суспільстві саме учитель формує світогляд суспільства як цілого. У
сучасному світі вчитель вчить сприймати світ як простір позитивних дій.
…Математику в
нашому селищі вчили погано. Тому що це «нецікаво», «нудно» і «ніколи більше не
згодиться». І тоді наша вчителька математики Ірина Чеславівна - висока
породиста полька з високою зачіскою і в темному строгому костюмі, організувала
математичний гурток. Там ми не вирішували ніяких завдань, не обговорювали, на
моє глибоке розчарування теорему Ферма, але виходили в ліс або поле і із
здивуванням виявляли, що весь світ пронизаний взаємозв'язками, які можна
описати за допомогою числових відношень. Все можна порівняти і виміряти.
Одного разу ми
сиділи на задньому дворі школи, під нежарким травневим сонцем і слухали рецепт
варення з кульбабок. І я раптом зрозумів, що наука, те, що мені цікаве - це
весь світ, все навкруги чекає моєї участі, все навкруги чекає саме мене. Наука
- не вирішення абстрактних завдань в тиші лабораторії, а перевлаштування світу,
весела гра зі Всесвітом.
Так досі я і живу з
цим відчуттям. І доречи, неуспішних з математики у нас в школі більше не було.
І тепер, коли мені
треба вирішити якусь суто математичну задачу, я завжди згадую Ірину Чеславівну
і варення з кульбаб на задньому дворі нашої старої школи…
Але найголовніше -
учитель не лише закладає напрям майбутнього розвитку - вказує шлях до
горизонту, але і розставляє знаки на цьому шляху. Учитель формує уявлення про
етичну компоненту громадянської місії, діючи в сукупності системи освіти і
виховання, особистим прикладом і спираючись на підтримку сім'ї і суспільства.
Коли я виходжу зі
свого дослідницького центру, я проходжу повз фонтан, який виготовив для Київської
спілки водопостачання відомий інженер і промисловець Олексій Термен. При цьому
я згадую не про роль Олексія Термена в розвитку пивоварної справи в Києві, не
про його внесок у розвиток водопостачання і комунального опалювання, але про ще
одного представника його роду, з яким мені довелося бути знайомим, - про
відомого інженера, винахідника електроакустичних приладів - Льва Сергійовича
Термена.
Ми, молоді
студенти-фізики, впівголосу розповідали один одному, що літній
асистент-демонстратор на нашому факультеті це насправді сам Лев Термен -
90-річний винахідник знаменитого терменвокса, електроакустик, розробник перших
підслуховуючих пристроїв, перших безпілотників, один із засновників нелінійної
акустики, багаторічний в'язень ГУЛАГу і сталінських "шарашек", людина,
вітатися за руку з яким вважають за честь наші академіки.
Лев Сергійович
Термен готував для нас лабораторну апаратуру, допомагав проводити експерименти,
виганяв нас - безпорадних і безруких теоретиків з лабораторій, і був при цьому
небагатослівний і доброзичливий. Його авторитет був величезний і незаперечний.
На його стороні була історія науки і кривавий досвід історії країни. Ми
захоплювалися ним, хоча так і не навчилися працювати руками.
Лев Термен не був
нашим викладачем. Він був символом епохи великих звершень і відваги, символом
подолання і служіння. Саме тому коли він, сивоволосий, з вітальним жестом руки,
в м'якому "оксфордському" піджаку, вкочував візок з демонстраційним
устаткуванням в аудиторію, студенти стоячи вітали його появу оплесками. Він не
учив нас, але він був вчителем - він вказував напрям до горизонту…
Як і будь-який вчений,
я можу довго розповідати про своїх вчителів. Це наша традиція - розмірковувати
про те, що ми стоїмо на плечах гігантів. Але саме тому я і не стану цього
робити: запорука розвитку науки якраз полягає в запереченні авторитетів, а не в
тому, щоб прикривати свої недодумані думки, чужими іменами - цьому врешті-решт
навчили мене мої вчителі. Але найголовніше - запорука виживання суспільства і
ресурс його розвитку не в талановитих одинаках, а в сотнях тисяч учителів, яких
шанують люди і люблять учні.
Ось вже декілька
років у вересні я входжу в університетську аудиторію і дивлюся на студентів,
які прийшли на мій курс. Я намагаюся зрозуміти, чому ми можемо навчити один одного,
що вони принесли з собою, і що візьмуть йдучи. Звичайно, я знаю, про що я можу
їм розповісти. А ще я знаю, чому я можу їх навчити, показати те важливе, без
чого не можна стати вченим. І ось за це знання я і вдячний своїм вчителям. За
розуміння важливості відповідальності, інтелектуальної чесності,
безкомпромісності і безжальності до себе, за повагу до знання і уміння
безперервно вчитися. Без цього не можна стати вченим. А без поваги до людей,
без почуття справедливості, гуманності і милосердя не можна їм залишатися.
Втім, як не можна без цього бути і просто людиною.
Немає коментарів:
Дописати коментар