Бути всемогутнім: про етику ученого

Можливості сучасної науки досить великі. Іноді вони викликають захват, іноді страх, іноді - відразу. Тому що вони примушують нас робити вибір, найчастіше - вибір моральний. Суспільству найпростіше перекласти відповідальність за цей вибір на вченого або політика. Вченому або політику найпростіше від цієї відповідальності втекти. Але проблема вибору від цього не зникне, а учений не перестане бути членом суспільства, бути людиною.

Будь-який вчений у своїй діяльності рано чи пізно стикається з проблемами етичного характеру. Мені, мабуть, дещо простіше - моя робота пов'язана з дослідженнями надзвичайних ситуацій і ризиків, а тут проблеми моралі значно ближчі. Щодня у світі відбувається як мінімум одна серйозна катастрофа, внаслідок якої гинуть в середньому близько 100 людей, близько 250000 зазнають втрат і збитків, що вимірюються десятками мільйонів доларів. Просто уявить: щогодини катастрофи забирають життя чотирьох людей...

У світі, що змінюється, вразливість суспільства, інфраструктури і екосистем зростає, зростаючі ризики вимагають особливої відповідальності як від осіб, що приймають рішення, так і від експертного співтовариства. Ми працюємо, по суті, з формалізованими параметрами людського страждання, і таким чином, наша робота має цілком очевидний етичний вимір.

Ухвалення відповідальних рішень і особлива роль вченого у сучасному світі вимагають осмисленого відношення до етичної компоненти роботи. Останніми роками робляться спроби сформулювати деякі загальні положення наукової етики. І якщо для областей, пов'язаних із судовою медициною і експертизою все є більш-менш зрозумілим, то в інших галузях доки єдиного «етичного кодексу» не існує. При цьому, громадська дискусія дозволяє виділити кілька загальних моментів.

По-перше, вчений служить істині. Будь-яке співтовариство учених - чи то академія, університет, або лабораторія - суть добровільне об'єднання однодумців для пошуку істини. Шляхом копіткого систематичного накопичення і збереження знань. Тому самовіддане прагнення істини - необхідна властивість ученого, його іманентна суть.

Ні привілеї, ні ієрархії, ні посади, наскільки корисними вони б не здавалися для досягнення цілі, не повинні підміняти мету - істину і знання. Будьте зосереджені на точності знання. До усього іншого можна і треба відноситися з гумором. Ілюзія власної винятковості і абсолютної влади, що частенько виникає на ґрунті зайняття наукою, руйнує особистість вченого, але легко долається звичайною самоіронією і повагою до знання.

По-друге, пошук істини вимагає інтелектуальної чесності - кожну думку треба додумувати до кінця. Пошук істини потребує свободи, а тому наука не визнає рамок і авторитетів. Зокрема, ми не маємо права прикривати власні недоробки посиланнями на чужі авторитети, склеювати недогризки своїх недодуманих думок чужими висновками, ховатися від відповідальності за звучними іменами. Серед іншого це означає, що абсолютних авторитетів в науці не існує, а рамки дослідження може визначити лише істина, лише вся наука в цілому. Хочеш залишитися ученим - відмовся від абсолютизації окремої точки зору, від тиску авторитету.

Проте, науковий результат майже ніколи не буває особистим досягненням. Майже кожне відкриття, нова теорія або розробка є результатом довгострокових колективних зусиль. І оцінити їх можуть тільки в співтоваристві рівних. (На цьому, до речі, заснована система «peer- review», яка визначила успіх західних наукових журналів). Тому повага до праці колег і учителів повинна стати визначальним мотивом щоденної діяльності вченого. Це означає неможливість не лише плагіату, але і прихованого цитування, або запозичення результатів.

Відповідальність завжди є дитям свободи. Тільки після отримання свободи наукової творчості приходить розуміння відповідальності за отриманий результат. Тому справжній вчений - відповідальний вчений: не підробляє результати, не відкидає факти, що суперечать первинній гіпотезі (перевіряє як верифікаційні, так і містифікаційні критерії), уникає висновків, не підтверджених прямими результатами експериментів, чітко пам'ятає про обмеження свого методу.

Загальний характер знання не визначає універсальності методів, і не дає вченому права нехтувати методологією. Грубо кажучи, брехня і крадіжка руйнують можливість знайти істину, вихолощують і знецінюють висновки.

А висновки - важливі. Вчений нехтує собою заради пошуку істини, але він - служить людям, тому що істина – це потреба людства. Деяка абстрактна «істина» цілком може виявитися недосяжною, але осягнути себе людство може тільки шляхом пізнання. Тому керівним принципом при формулюванні наукових висновків повинні стати любов і повага до людей, соціальна відповідальність.

Страждання і біль - не порожні слова для вченого, ми можемо вплинути на це. Антигуманні або не-гуманні рішення - не є рішеннями. Наприклад, абсолютно зрозуміло, що ніякі дослідження катастроф, навіть найточніші прогнози, не зменшать загальної кількості страждань у світі, але ми можемо допомогти тим, хто страждає. Проводячи дослідження, ми пам'ятаємо, що наша головна мета - допомогти врятувати життя людей. У цьому сенсі, наша діяльність - це не лише робота, але і служіння.

Сучасна наука може вирішити майже будь-яке завдання, але чи готові ми прийняти відповідь на свої питання? Ніхто не зобов'язаний довіряти політикам, їх здатність перетворити благо в інструмент зла багаторазово підтверджена. Ми повинні допомогти політикам правильно використати наші результати. Це означає, що ми не можемо бути циніками. Ми самі повинні стати політиками - прийти до людей, допомогти сформулювати питання, допомогти прийняти відповіді, допомогти поставити під контроль технології, що викликають питання.

Це і означає бути вченим у сучасному світі. Це одночасно означає - бути людиною.