Хазім аль-Темімі «Одного дня»

 

Хазім аль-Темімі (Hazim Al-Temimi) – сучасний іракський поет з південно-іракського міста Ен-Насирія, що розташоване поблизу давнього славетного шумерського міста-держави Ур, зараз поет мешкає в ОАЕ, його тексти характеризуються художньою та стилістичною гостротою, насиченістю і унікальністю метафор, ґрунтованих на особливо глибокому усвідомленні іракських традицій, історії та природи, що робить його поезію приголомшливою.

 

«Одного дня»

 

Одного дня

дитина зірок

виросте

посеред річкового очерету.

вона буде лити воду, як світло

на спраглі губи.

 

Одного дня

він буде декламувати

все, що він може

з болісних віршів,

а потім він піде, одягнений в одяг пророка.

Одного дня

він буде співати

мавваль

римуючи

Південь і воду,

месію та золото.

 

Одного дня

ні сонце, ні місяць не зійдуть -

тільки той, хто жартома затьмарює

планети і комети.

 

Одного дня

він дмухне на вітер:

«сховайся в моїй руці».

Бо що там?

Не треба боятися руху лози.

 

Одного дня

він буде бігати на всі боки

не звертаючи уваги на дощ

не намагаючись уникнути води.

 

Одного дня

він прокинеться до світанку,

щоб навчити світ, що навіть пил душі

є золотом.

 

Одного дня

він буде кричати в кожне обличчя:«Я!»,

(«Я той, чиї слова просвітлюють сліпих».)

 

Одного дня

він ляже в Близнюках

там,

на небі,

поміж святих.

 

Я кажу: «Одного разу» -

але правда в тому,

що деякі пророцтва тут у мене в кишені,

а інші є лише в книгах.

 

Пророцтво схоже на дитину:

чиї метелики кружляють навколо гніту,

що все ще тліє, коли виснажені поснули.

 

Я, мої діти і нервуємося,

моя дружина переживає -

куди мені тікати,

до кого мені бігти

від себе

в мою годину нещастя.

 

Ми замикаємо уявні двері,

а потім ми відчиняємо їх,

знаючи, що двері ілюзії

дерев’яні.

 

يوماً

 

يوماً

سيكبرُ

طفلُ النجمِ

في القَصَـبِ

ويسْكبُ الماءَ ضوءا

في فَمِ الرطـبِ

 

يوماً

سَيَتْلو عليكـم

ما تَيَسَّـرَ مـن

آي الجراحِ

ويخطو في ثِيـَابِ نبـي

يومـاً

سيلبـسُ

مـوالاً

وقافـيـةً

فيها الجنوبُ

مسيحُ الماءِ والذهـب ِ

 

يومـا

سيطلـع لا شمـس ولا قمـر

الاه يهـزأ

بالأفلاك والشـهـب

 

يوما

سيوميء للريح

احتمي بيـدي

فما هنالك

من خوف علـى العنـب

 

يوما

سيركض في كل الدروب وما عليه

ان كانت الامطار

من جرب

 

يوما

سيصحو على دنيا

يعلمها ان التراب الذي في الروح

من ذهب

 

يوما سيصرخ في كل الوجوه انا

( انا الذي نظر الاعمى الى ادبي)

 

يوما

سيفترش الجوزاء منبسطا

هناك

في الافق الاعلى

دنو نبي

 

أقول: يومـا

ولـي عرافـة صدقـت

بعض النبوءات

في جيبي وفي الكتب

 

نبـوءة

طفـلـة

دارت يمامتـهـا

على فوانيس من ناموا

على التعـب

 

أنا ولقلـق أطفالي

وصاحـبـة

افرُّ

منهـا

إليها

ساعـة الكـرب

 

نغلّـق البـاب وهمـا

ثـم نفتحـه

لعلمنا أنّ باب الوهـم

مـن خشـب

 

П’ять кроків

Після четвертої операції консиліум лікарів, що зібрався одного січневого ранку прямо біля мого лякаюче високотехнологічного ліжка в реанімації, де я перебував вже більше двох тижнів, уважно вдивлявся в результати моїх аналізів, переводив погляд на мене, потім знову на листки з аналізами, і врешті вирішив остаточно зашити моє понівечене черево і перевести у відділення.

На другий день, сприйнявши це як звістку про те, що безпосередня загроза моєму життю минула і я маю за будь-яку ціну почати видужувати, я вирішив встати з ліжка. Для людини, яка за два тижні нерухомості втратила більше п’ятнадцяти кілограмів, пережила важкий токсичний шок, сепсис і запалення легенів, це виявилося непростим завданням. Щоб полегшити його розв’язання, моя дружина знайшла десь в незбагненних нетрях відділення ходунки, спираюсь на які я почав виповзати в коридор.

Два рази на добу я робив по п’ять кроків лікарняним коридором, зсудомленими пальцями стискаючи поручні ходунків. Я намагався не дивитися на свої руки – шкіра на них висохла, потріскалася і осипалася дрібним лахміттям, нігті змінили колір, покривилися, полопалися і відшаровувалися шматками, м’язи перетворилися на нитки, боліли і судомили за найменшого навантаження. Утиканий дренажами і стомами, що та людина-павук, непевно пересуваючи слабкі, онімілі, ніби чужі ноги, я дивися у підлогу, на старий і потертий лінолеум з дурнуватим візерунком, я вивчив цей орнамент, я запам’ятав всі вищербини і вм'ятини на цій підлозі короткого коридору, я запам’ятав всі запахи і звуки, що лунали з дверей палат – відлуння розмов пацієнтів, стогони, звуки болісного сну і хворобливого безсоння, запахи лікарняної їжі, ліків, ран в різних стадіях загоєння, відкритих дренажів і невинесених суден– все те, чим сповнений простір життя і смерті онкологічної лікарні.

Відновлення моє йшло не дуже легко: температура стрибала кілька разів на день, неможливість самостійно засвоювати їжу та кількість і різноманіття моїх ліків призводило до того, що я непевно відрізняв сон і галюцинації від реальності, уявне від справжнього, думки від дій.

В такому напівпритомному стані я робив чи не єдину справжню і реальну річ, за яку я міг відповідати - свої п’ять кроків крізь все навколишнє пекло два рази на день, щодня намагаюсь зробити хоча б на один крок більше. Навряд чи я зміг би зв’язно пояснити тоді навіщо я це робив з такою впертістю.

На вулиці йшов і знову танув сніг, старі дуби сонно височіли трагічними вишуканими чорними силуетами на тлі зимового неба, хмари розчинялися в нескінченних сутінках, птахи діловито дзьобали зморщені ягоди минулорічної рябини і калини з кущів в лікарняному парку, і я теж намагався жити, наслідувати прості патерни життя, яке вирувало навколо.

Мені було важко, страшно і дуже боляче, коли я це робив. Так само мені важко і боляче згадувати це зараз. Але я тримаю це в пам’яті. Щоб кожного разу, коли мені здається, що стає нестерпно важко, я витягав це відчуття, я нагадував собі про ті, на перший погляд ані раціонально, ані етично немотивовані зусилля, що врятували мені життя, про ті бісові п’ять кроків…

Присвячення

 

Ю.С.

крокуючи шляхом до пекла я намалював тобі сад

де сонячні промені грали в джерельних струмках,

де птахи гойдали безсоння на гарячих яблуках

і сипали співи зернятком блакитним метеликам.

і я залишив той малюнок в своїх схолоднілих руках,

поміж візерунків повітря і тіні на листяних дзвонах,

омріяним прихистком спраглим мандрівникам

закоханим в небо і сміх надвечірніх цикад…