В вересні 2017 його вбив дрон західної коаліції поблизу
аеропорту Дейр-ез-Зору, на південно-східній околиці міста.
Випускник радянського військового училища, він мав за
плечима коротку і не дуже вдалу кар’єру військового в Таджикистані, потім ще
менш вдалий досвід контрактної служби в російській армії, про якій не любив
згадувати. Потім почалася череда контрактів з охоронними компаніями,
калейдоскоп міст, країн, портів. Його перша родина залишилася в таджицькому
Кулябі, друга – в підмосковній Кубінці, третя (та чи була вона взагалі, хтозна)
– розчинилася десь між Гонконгом і Гамбургом. Потім був тривалий полон у
сомалійських піратів, з якого його викупили, але якій безповоротно змінив його:
в певному сенсі можна сказати, що замість сенсу життя він почав шукати сенс
смерті – своєї і чужої, - що і зробив раціональним змістом свого життя…
Ми познайомилися наприкінці 2015, і досить регулярно
спілкувалися майже два роки, протягом яких він встиг розповісти багато що, в
тому числі і свою історію, але ми так і не стали ані друзями, ані навіть
приятелями. Бо занадто різними були, бо одразу взаємно ідентифікували один
одного противниками: він для мене був терористом – командиром підрозділу ІДІЛ,
я для нього «хрестоносцем». Втім, «благородний ворог – дарунок для воїна», як
він любив казати, і ми час від часу надавали один одному деякі послуги,
особливо, якщо йшлося про спільних ворогів. За його допомоги вдалося врятувати
кількох гарних людей і запобігти смерті багатьох.
Мені було цікаво його слухати. Він був складною, важкою і важко
зламаною людиною, світогляд і бажання якої говорити свою, вистраждану, притаманну
їй «правду», нарешті виявилися потрібними і запитуваними спільнотою, в яку він
потрапив. Це не зробило його щасливим, це зробило його наповненим; це не навчило
його цінувати життя, але навчило оцінювати смерть.
«Невже ти насправді вважаєш нас фанатиками? Слухай, ми ж
вчилися за однаковими підручниками. Ось, диви: в мене посилена рота піхоти без
артилерії, і я маю штурмувати бетонні укріплення, перед якими 300 метрів
глиняної пустелі. Якщо я піду «в лоб», я витрачу свій головний ресурс - час, втрачу
всіх своїх людей, але задачі не виконаю. Але якщо я відправлю туди броньований автомобіль,
начинений 3 тонами вибухівки, він зламає лінію оборони і деморалізує захисників.
Нусейріти просто втечуть, і я увійду на їхні позиції, втративши одного
солдата. Це просто розрахунок, жодного фанатизму, чому ніхто цього не хоче
бачити? Поки ви засліплені нерозумінням і страхом перед нашою рішучістю – ми перемагаємо»,
- якось сказав він мені, - «бо не всім з нас є заради чого жити, але кожному є
за що вмирати».
Тому, може я і не готовий сказати, що його смерть була «закономірною»,
але точно вважаю його загибель логічною: йому набагато більше було за що
вмирати, ніж заради чого жити.
І хоча в мене не було ґрунтовних підстав сумніватися в
достовірності звісток про його загибель, я все ж намагався перевірити їх. За вісім
минулих місяців він ніде не з’явився, і про нього ніхто більше не чув. А кілька
днів тому з’явилися два свідки, які підтвердили його загибель.
Його остання родина, яку він знайшов в Халіфаті, - молода
дружина і маленький син, - після його смерті залишила Сирію. Після нетривалої
зупинки в Туреччині та подорожі Грецією і Албанією, вони зовсім нещодавно
оселилися десь на південному заході Косова.
Немає коментарів:
Дописати коментар