За сім годин від війни

Відірвавшись нарешті від грозового фронту, літак почав зниження і став грайливо маневрувати поміж сірими гірськими хребтами, без особливих вигадок і розкоші подекуди декорованими бурими смужками зсувів і плямами безбарвного червневого снігу. Повільно втягнувшись в ущелину, ми опинилися оточеними пасками темнозелених гільчастих верхівок ялин, серед яких стирчали гостроверхі дахи сільських кірх. Чи то хмари, які заблукали між верхівками, чи то лахміття гірського туману стікало зі схилів в долину, плутаючись під крилами. Літак по-діловому заревів і майже рухнув на нереально смарагдові галявини на дні ущелини.

Аеропорт Інсбрука старанно зберігає увесь провінційний шарм зимових олімпіад 1964 і 1976 років. Ним можна милуватися, як зворушливою раритетною листівкою – двоповерховий, з дерев’яною терасою, підвісними квітами. Літаки вирулюють по недовгий смузі і зупиняються в сотні метрів від аеропорту, пасажири йдуть до аеровокзалу пішки, а зустрічаючі, роль яких зараз виконують відвідувачі бару, машуть вітально і зі щирою радістю руками з тераси. Зелені гори навкруги захоплюють гул двигунів і відбивають його в синє небо, сонце сліпить очі, гірський вітерець витісняє запах нав’язливого авіаційного антисептику. Відчуття початку.  

Напівпорожній автобан, заповнений примарами кінця уікенда минулого гірськолижного сезону, стрімко висмикнув нас із міста, проніс між горами і раптово виштовхнув в мереживо доріжок, що виписують вигадливі петлі на альпійських схилах. З розумною впертістю обмежені бетонними відбійниками, дороги дбайливо слідували течії місцевих диких річок, запопадливо оминали відтворені для цікавих туристів руїни старовинних фортецій і замків, оповитих спортивного вигляду плющем, розбігалися струменями в численних селищах стандартної місцевої архітектури – покаті дахи, стовпчики, тераси, квітники, що рясніють червоним.

Ще кілька поворотів поміж ялинами – і ми посеред селища, відміряного меандром річки і кількома терасами схилу двокілометрової гори. Сенсорний букет приголомшує – небо квітне незвичними і яскравими барвами, на диво випуклі хмари повзуть на відстані простягнутої руки, просякнуті свіжою вологою і сонцем, дерев’яні будиночки, що швидко підсихають після ранкового дощу, відчутно пахнуть сауною, скриплять ставні в унісон з ялинами на схилі, шурхотить під чиїмось підошвами гравій на кладовищі навколо кірхи, струмить вода в джерельці, заповзято виспівує дрозд на мошистому даху комори, десь далеко хтось дзенькає столовими приборами, ледве пахне дешевою кавою. Життя, як не дивно, продовжується навіть без постійного вереску телефонів, нескінченного шуму машин і спотворених постійним підвищенням мовних інтонацій – цих невід’ємних ознак цивілізації.  

Вже заради цього слід було стягти сюди цю купу дивних людей – різноякісних диваків з різних країв планети – щоб спробувати поділитися з цими високочолими незграбами відчуттям розпочатої пригоди, тремтінням очікування радісної несподіванки, відчуттям торкання до світу, що реально існує. Хай і в такий непересічний спосіб.

Всім цим дивакам, дикунам і соціопатам потрібно біло відірватися від звичного комфортного середовища існування – навіть якщо воно є безладом мегаполісу, або хаосом війни, щоб спромогтися на спільну роботу – невелику і майже непомітну, але напружену і важливу. Для того, щоб, умовно кажучи, змоделювати завтрашню реальність, побудувати образ завтрашнього світу і бажаний мир. Власне, тому їх і зібрали в такому місці – щоб це не могло пройти мимо, щоб ніхто не полишав реальності життя.

Наша війна не закінчилася, вона залишилася там, зовсім поруч, всього за сім з чимось годин польоту. Там, на війні все залишилося незмінним – і кров, і жертви, і божевільна логіка невідворотного. Чималий шмат цієї війни я приніс з собою. Щоб спробувати закінчити її тут - під червневим альпійським дощем, співами дрозда, покатими тірольськими дахами...