У пошуках Шредінгера

Як давно відомо, враження від будь-якої подорожі визначається не тим, що саме ти бачиш, а залежать від того, що бачиш саме ти. Все найголовніше ми вже носимо в собі, а подорожуємо, щоб розгледіти щось в середині, щоб знайти самих себе в якомусь глухому куточку. Якщо цього не вдається, то всі дороги зливаються в один нескінченний шлях в сутінках, а всі острови стають схожими один на одній. Навіть якщо їх зовсім немає – ані в морі, ані на мапі...

Ось ця ґрунтовна підозра власної наповненості, яку ми постійно намагаємося пережити у відчуттях, і спонукає нас у будь-якій подорожі обирати не ті пам’ятки, що вказані в туристичних довідниках, а вишукувати пригоди, виходячи із особистісних і професійних деформацій.

Це я до того, що бути фізиком – суспільний вирок. В контексті що розглядається, це зокрема, означає, що під час експертної наради, яка проходила на гірськолижному курорті влітку, я шукав могилу Ервіна Шредінгера.

Ервін Шредінгер, лауреат Нобелівської премії з фізики 1933 року (разом з Полем Діраком) за відкриття нових форм атомної теорії, останні роки життя страждав від хронічного туберкульозу, а тому після відставки у 1958 році жив у горах в Тіролі. Коли в січні 1961 він помер у віденський лікарні, то заповів поховати його в гірському селище, де він провів останні роки життя.

Знаючи про це, я обов'язково хотів побувати на могилі Шредінгера. І перше, що я зробив, опинившись в Альбасі і маючи вільний час – пішов на місцеве кладовище навколо церкви св. Освальда.

Ну, ті хто пам’ятають парадокс «Кота Шредінгера» - переносу методів квантової механіки при переході від субатомних систем к макросистемам, жодним чсином не здивуються, якщо я скажу, що могили Шредінгера я не знайшов. На доглянутому цвинтарі розміром 40 на 60 метрів посеред дня.

Тому мені довелося переглянути супутникові зображення, щоб пересвідчитися, що іншого цвинтаря тут немає, знайти інший час, провести уявний експеримент і повторити експедицію. Звісно ж, за 50 метрів від мого готелю я побачив об’єкт моїх пошуків.

Це невеликий чорний чавунний хрест на дерев’яній основі, прикрашеній золотим розп’яттям, вздовж хреста росте трояндовий кущ, який невдовзі розквітне. Могила обсаджена самшитом, всередині росте невеличкий кущик незабудки, стоять два ліхтарика зі свічками і лежить маленький білий гіпсовий янгол.

На могилі написане знамените рівняння Шредінгера (iћѱ = Ηѱ) і цитата 1942 року:

«Denn das, was ist, ist nicht, weil wir es fühlen, Und ist nicht nicht, weil wir es nicht mehr fühlen. Weil es besteht, sind wir und sind so dauernd. So ist denn alles Sein ein einzig Sein. Und dass es weiter ist, wenn einer stirbt, sagt dir, dass er nicht aufgehört zu sein».

(дозволю собі приблизний переклад: «Для того, щоб щось існувало, нам не обов'язково це відчувати, і чогось немає не тому, що ми більше не відчуваємо цього. Тому що і воно, і ми і так існуємо постійно. Також і будь-яке існування є унікальним існуванням. Отже, коли хтось помирає скажіть собі, що він не може бути зупинений»).

Крім Ервіна в цій могилі поховано також його дружину – Аннумарію Шредінгер, яка пережила його на 4 роки.

Я струсив кілька мокрих голок з листя самшиту, зірвав гірську квитку у дороги і поклав її на могилу Ервіна Шредінгера. З цим нічого не поробиш – я такі фізик… 

За сім годин від війни

Відірвавшись нарешті від грозового фронту, літак почав зниження і став грайливо маневрувати поміж сірими гірськими хребтами, без особливих вигадок і розкоші подекуди декорованими бурими смужками зсувів і плямами безбарвного червневого снігу. Повільно втягнувшись в ущелину, ми опинилися оточеними пасками темнозелених гільчастих верхівок ялин, серед яких стирчали гостроверхі дахи сільських кірх. Чи то хмари, які заблукали між верхівками, чи то лахміття гірського туману стікало зі схилів в долину, плутаючись під крилами. Літак по-діловому заревів і майже рухнув на нереально смарагдові галявини на дні ущелини.

Аеропорт Інсбрука старанно зберігає увесь провінційний шарм зимових олімпіад 1964 і 1976 років. Ним можна милуватися, як зворушливою раритетною листівкою – двоповерховий, з дерев’яною терасою, підвісними квітами. Літаки вирулюють по недовгий смузі і зупиняються в сотні метрів від аеропорту, пасажири йдуть до аеровокзалу пішки, а зустрічаючі, роль яких зараз виконують відвідувачі бару, машуть вітально і зі щирою радістю руками з тераси. Зелені гори навкруги захоплюють гул двигунів і відбивають його в синє небо, сонце сліпить очі, гірський вітерець витісняє запах нав’язливого авіаційного антисептику. Відчуття початку.  

Напівпорожній автобан, заповнений примарами кінця уікенда минулого гірськолижного сезону, стрімко висмикнув нас із міста, проніс між горами і раптово виштовхнув в мереживо доріжок, що виписують вигадливі петлі на альпійських схилах. З розумною впертістю обмежені бетонними відбійниками, дороги дбайливо слідували течії місцевих диких річок, запопадливо оминали відтворені для цікавих туристів руїни старовинних фортецій і замків, оповитих спортивного вигляду плющем, розбігалися струменями в численних селищах стандартної місцевої архітектури – покаті дахи, стовпчики, тераси, квітники, що рясніють червоним.

Ще кілька поворотів поміж ялинами – і ми посеред селища, відміряного меандром річки і кількома терасами схилу двокілометрової гори. Сенсорний букет приголомшує – небо квітне незвичними і яскравими барвами, на диво випуклі хмари повзуть на відстані простягнутої руки, просякнуті свіжою вологою і сонцем, дерев’яні будиночки, що швидко підсихають після ранкового дощу, відчутно пахнуть сауною, скриплять ставні в унісон з ялинами на схилі, шурхотить під чиїмось підошвами гравій на кладовищі навколо кірхи, струмить вода в джерельці, заповзято виспівує дрозд на мошистому даху комори, десь далеко хтось дзенькає столовими приборами, ледве пахне дешевою кавою. Життя, як не дивно, продовжується навіть без постійного вереску телефонів, нескінченного шуму машин і спотворених постійним підвищенням мовних інтонацій – цих невід’ємних ознак цивілізації.  

Вже заради цього слід було стягти сюди цю купу дивних людей – різноякісних диваків з різних країв планети – щоб спробувати поділитися з цими високочолими незграбами відчуттям розпочатої пригоди, тремтінням очікування радісної несподіванки, відчуттям торкання до світу, що реально існує. Хай і в такий непересічний спосіб.

Всім цим дивакам, дикунам і соціопатам потрібно біло відірватися від звичного комфортного середовища існування – навіть якщо воно є безладом мегаполісу, або хаосом війни, щоб спромогтися на спільну роботу – невелику і майже непомітну, але напружену і важливу. Для того, щоб, умовно кажучи, змоделювати завтрашню реальність, побудувати образ завтрашнього світу і бажаний мир. Власне, тому їх і зібрали в такому місці – щоб це не могло пройти мимо, щоб ніхто не полишав реальності життя.

Наша війна не закінчилася, вона залишилася там, зовсім поруч, всього за сім з чимось годин польоту. Там, на війні все залишилося незмінним – і кров, і жертви, і божевільна логіка невідворотного. Чималий шмат цієї війни я приніс з собою. Щоб спробувати закінчити її тут - під червневим альпійським дощем, співами дрозда, покатими тірольськими дахами...