"Lucky Strike". Розрізнення війни

Майже вісімнадцять років і кілька воєн тому - тепер це здається минулим життям - ми з моїм колегою - американцем опинилися перед лицем сльотавої зимової римської ночі без сигарет. І в пошуках араба - контрабандиста з рятівним лотком, кинулися в брудний, напівтемний лабіринт підземного переходу біля залізничного вокзалу Roma Termini. Через чверть години блукань під Piazza dei Cincuecento, ми обміняли кілька тисяч лір на пару пачок «Pall Mall» у традиційно балакучого марокканця і виринули в дощові сутінки Вічного міста.
В одному з провулків біля Via Cavour ми влаштувалися в маленькій піцерії серед робочих, які повертаються з вечірньої зміни, таксистів, повій і кишенькових злодіїв. Відсьорбнувши кави, я почав відкривати сигарети (так, в ті благословенні часи в ресторанах можна було курити без обмежень). Мій колега уважно мружив свої сірі очі поверх шматка «Маргарити», стежачи за моїми еволюціями.

- Пробував кинути?
- Ні, тільки почав - віджартувався я.
- А чому саме цю марку?
- Мене не влаштовує вибір в італійських монопольних крамницях. Обираю з того, що є і що можу собі дозволити - знизав я плечима, - у звичайних умовах я віддаю перевагу «Winston».
- Тютюнові преференції - парадоксальний, але безпомилковий маркер, - він витер пальці об серветку і потягнувся за запальничкою. На півдорозі його рука зупинилася, а вказівний і середній пальці почали буцімто барабанити в повітрі. Я неодноразово помічав, що цій жестом в нього зазвичай передував якомусь важливому зауваженню, яке виражається в химерній формі, наприклад, який-небудь цікавої історії.





- У В'єтнамі, особливо в рейдах, з яких наш підрозділ не вилазив, вибір курива був теж невеликий. І саме там тютюнові переваги були чітким і непорушним соціальним маркером. Не знаю, чи виняткова наша ситуація, але в нашому загоні склалося так, що білі курили «Pall Mall», «Winston», рідше «Camel» , а чорношкірі - виключно «Lucky Strike». Стрельнути сигаретку один у одного ми могли, але взяти пачку «чужої» марки - ні.

Зараз, за пару років до нового століття, тобі, напевно, важко зрозуміти наше тодішнє суспільство. Але, то було суспільство дуже сильного соціального розшарування, в тому числі, і за расовими ознаками. Головною загрозою були, як не дивно, не «чужі», а те, що «свої» могли відмовитися визнавати тебе. Це всерйоз лякало. Щоб вижити в такому суспільстві, тобі слід було міцно триматися «своїх», що б це не означало. Від дотримання абсурдних традицій - типу сорту тютюну, до готовності піти на злочин.

Не знаю, що було б, почни я демонстративно курити «Lucky Strike», але якби хтось із наших чорношкірих, та хоч би й наш капрал, раптом почали курити мій «Pall Mall», або - як ти «Winston» - ми не стали б вважати їх «своїми» , а от свої відразу забули б про їх існування, і теж відмовилися б покривати їх перед начальством.
- У якому сенсі «покривати», що ти маєш на увазі?

- Ну , війна - це дивне місце. Тут випадково зібрані люди, об'єднані загальним прагненням вижити, що перебувають в активному очікування миру в смертельно небезпечних умовах. Тільки от методи у них можуть сильно відрізнятися. Методи - це те, чим різняться на війні «хороші» і «погані» хлопці. Методами, між іншим, відрізняються навіть самі війни. Доречі, мабуть, і «контроль методів» - одне із завдань війни. Тому, наприклад, хлопці з військової поліції швидко встигли стати нашою тінню.

Такими ми були. Хлопці молоді, пустоголові, тільки висунулися з американської глибинки - ти не уявляєш яка це навіть досі глушина - опинилися в ситуації жорсткого стресу, де здалося, що мораль не має значення у звичному сенсі. Тим більше - за морем. Ми робили дурниці, що часто переходили у злочини . Тому нас тримали на короткому повідку, а ми ховалися і покривали один одного.

- Військові злочини, а? А як же ж ідеали свободи і демократії?

- Не клей дурня. Ти не настільки запакований в комуністичну пропаганду. Глобальна мета не має прямого стосунку до методів. Бач, ми билися за демократію, в'єтконгівці - за комунізм . Так само як через 15 років моджахеди почали воювати за ідеали ісламу, а курди - за права робітничого класу. Але через варіації цілей війна не переставала бути війною, а на ній військові злочини неминучі.

Зрозумій мене правильно: але я вважаю, що воєнні злочини тому й існують, що війна ведеться справедливими засобами. У тих, хто веде злочинні війни, воєнних злочинів немає. Їх там просто не може бути.

Зараз багато говорять про «еволюцію війни». Мовляв, від зіткнення лінійного ладу, після позиційних воєн, маневрених воєн, ми перейшли до війни четвертого і п'ятого покоління, які ведуться тактичними групами, часто в тилу противника. Такі війни за методами, нібито, не відрізняються від дій терористів.

Все це повна нісенітниця, скажу я тобі. Методи терористів і є їхньою метою, нічого іншого у них немає. Придушити, залякати, зломити волю, дезорієнтувати. Тут немає ніяких внутрішньополітичних або зовнішньополітичних цілей - тільки відтворення своєї ментальної моделі - як правило, ненависті і страху, щоб отримати непряму вигоду, часто для третіх сторін. Тому їхня «війна» злочинна сама по собі - це теракт, секретна спецоперація, масове вбивство на замовлення - що завгодно, але не війна. Саме тому в таких війнах не може бути воєнних злочинців, тільки зрадники. - він нарешті дотягнувся до запальнички, покрутив її в пальцях і поклав переді мною.

- Різниця між війною і тероризмом залишиться завжди. Стерти цю різницю - ось надзавдання терористів. - він зітхнув. - Боюся, ми стоїмо на порозі епохи конфліктів не між урядами, націями або ідеями, а між «справедливими» і «злочинними» війнами. Що б не говорили наші хлопці в Пентагоні, до цього ми точно не готові.
- Знаєш, не готовий стверджувати , що зараз я розумію, про що ти говориш, але, як на мене, воювати за те, щоб зберегти за собою право відрізнятися від просто вбивці і терориста - це ще більший абсурд, ніж «війна за мир», ні?
- Не думаю так. Честь і людська гідність, напевно, єдине, за що є сенс брати зброю взагалі. Але те, що ти став помічати за колонками цифр на папері не тільки бухгалтерію війни - це вже добре...






Цю нічну розмову майже двадцятирічної давнини в піцерії на Via Cavour з американським військовим експертом я згадав на річницю загибелі «Боїнга» МН17 «Амстердам - Куала -Лумпур». І купив собі пачку «Lucky Strike» - сигарет , які я ніколи в житті не курив...
Отже, не виключено, що я щось починаю розуміти.

У пошуках Шредінгера

Як давно відомо, враження від будь-якої подорожі визначається не тим, що саме ти бачиш, а залежать від того, що бачиш саме ти. Все найголовніше ми вже носимо в собі, а подорожуємо, щоб розгледіти щось в середині, щоб знайти самих себе в якомусь глухому куточку. Якщо цього не вдається, то всі дороги зливаються в один нескінченний шлях в сутінках, а всі острови стають схожими один на одній. Навіть якщо їх зовсім немає – ані в морі, ані на мапі...

Ось ця ґрунтовна підозра власної наповненості, яку ми постійно намагаємося пережити у відчуттях, і спонукає нас у будь-якій подорожі обирати не ті пам’ятки, що вказані в туристичних довідниках, а вишукувати пригоди, виходячи із особистісних і професійних деформацій.

Це я до того, що бути фізиком – суспільний вирок. В контексті що розглядається, це зокрема, означає, що під час експертної наради, яка проходила на гірськолижному курорті влітку, я шукав могилу Ервіна Шредінгера.

Ервін Шредінгер, лауреат Нобелівської премії з фізики 1933 року (разом з Полем Діраком) за відкриття нових форм атомної теорії, останні роки життя страждав від хронічного туберкульозу, а тому після відставки у 1958 році жив у горах в Тіролі. Коли в січні 1961 він помер у віденський лікарні, то заповів поховати його в гірському селище, де він провів останні роки життя.

Знаючи про це, я обов'язково хотів побувати на могилі Шредінгера. І перше, що я зробив, опинившись в Альбасі і маючи вільний час – пішов на місцеве кладовище навколо церкви св. Освальда.

Ну, ті хто пам’ятають парадокс «Кота Шредінгера» - переносу методів квантової механіки при переході від субатомних систем к макросистемам, жодним чсином не здивуються, якщо я скажу, що могили Шредінгера я не знайшов. На доглянутому цвинтарі розміром 40 на 60 метрів посеред дня.

Тому мені довелося переглянути супутникові зображення, щоб пересвідчитися, що іншого цвинтаря тут немає, знайти інший час, провести уявний експеримент і повторити експедицію. Звісно ж, за 50 метрів від мого готелю я побачив об’єкт моїх пошуків.

Це невеликий чорний чавунний хрест на дерев’яній основі, прикрашеній золотим розп’яттям, вздовж хреста росте трояндовий кущ, який невдовзі розквітне. Могила обсаджена самшитом, всередині росте невеличкий кущик незабудки, стоять два ліхтарика зі свічками і лежить маленький білий гіпсовий янгол.

На могилі написане знамените рівняння Шредінгера (iћѱ = Ηѱ) і цитата 1942 року:

«Denn das, was ist, ist nicht, weil wir es fühlen, Und ist nicht nicht, weil wir es nicht mehr fühlen. Weil es besteht, sind wir und sind so dauernd. So ist denn alles Sein ein einzig Sein. Und dass es weiter ist, wenn einer stirbt, sagt dir, dass er nicht aufgehört zu sein».

(дозволю собі приблизний переклад: «Для того, щоб щось існувало, нам не обов'язково це відчувати, і чогось немає не тому, що ми більше не відчуваємо цього. Тому що і воно, і ми і так існуємо постійно. Також і будь-яке існування є унікальним існуванням. Отже, коли хтось помирає скажіть собі, що він не може бути зупинений»).

Крім Ервіна в цій могилі поховано також його дружину – Аннумарію Шредінгер, яка пережила його на 4 роки.

Я струсив кілька мокрих голок з листя самшиту, зірвав гірську квитку у дороги і поклав її на могилу Ервіна Шредінгера. З цим нічого не поробиш – я такі фізик… 

За сім годин від війни

Відірвавшись нарешті від грозового фронту, літак почав зниження і став грайливо маневрувати поміж сірими гірськими хребтами, без особливих вигадок і розкоші подекуди декорованими бурими смужками зсувів і плямами безбарвного червневого снігу. Повільно втягнувшись в ущелину, ми опинилися оточеними пасками темнозелених гільчастих верхівок ялин, серед яких стирчали гостроверхі дахи сільських кірх. Чи то хмари, які заблукали між верхівками, чи то лахміття гірського туману стікало зі схилів в долину, плутаючись під крилами. Літак по-діловому заревів і майже рухнув на нереально смарагдові галявини на дні ущелини.

Аеропорт Інсбрука старанно зберігає увесь провінційний шарм зимових олімпіад 1964 і 1976 років. Ним можна милуватися, як зворушливою раритетною листівкою – двоповерховий, з дерев’яною терасою, підвісними квітами. Літаки вирулюють по недовгий смузі і зупиняються в сотні метрів від аеропорту, пасажири йдуть до аеровокзалу пішки, а зустрічаючі, роль яких зараз виконують відвідувачі бару, машуть вітально і зі щирою радістю руками з тераси. Зелені гори навкруги захоплюють гул двигунів і відбивають його в синє небо, сонце сліпить очі, гірський вітерець витісняє запах нав’язливого авіаційного антисептику. Відчуття початку.  

Напівпорожній автобан, заповнений примарами кінця уікенда минулого гірськолижного сезону, стрімко висмикнув нас із міста, проніс між горами і раптово виштовхнув в мереживо доріжок, що виписують вигадливі петлі на альпійських схилах. З розумною впертістю обмежені бетонними відбійниками, дороги дбайливо слідували течії місцевих диких річок, запопадливо оминали відтворені для цікавих туристів руїни старовинних фортецій і замків, оповитих спортивного вигляду плющем, розбігалися струменями в численних селищах стандартної місцевої архітектури – покаті дахи, стовпчики, тераси, квітники, що рясніють червоним.

Ще кілька поворотів поміж ялинами – і ми посеред селища, відміряного меандром річки і кількома терасами схилу двокілометрової гори. Сенсорний букет приголомшує – небо квітне незвичними і яскравими барвами, на диво випуклі хмари повзуть на відстані простягнутої руки, просякнуті свіжою вологою і сонцем, дерев’яні будиночки, що швидко підсихають після ранкового дощу, відчутно пахнуть сауною, скриплять ставні в унісон з ялинами на схилі, шурхотить під чиїмось підошвами гравій на кладовищі навколо кірхи, струмить вода в джерельці, заповзято виспівує дрозд на мошистому даху комори, десь далеко хтось дзенькає столовими приборами, ледве пахне дешевою кавою. Життя, як не дивно, продовжується навіть без постійного вереску телефонів, нескінченного шуму машин і спотворених постійним підвищенням мовних інтонацій – цих невід’ємних ознак цивілізації.  

Вже заради цього слід було стягти сюди цю купу дивних людей – різноякісних диваків з різних країв планети – щоб спробувати поділитися з цими високочолими незграбами відчуттям розпочатої пригоди, тремтінням очікування радісної несподіванки, відчуттям торкання до світу, що реально існує. Хай і в такий непересічний спосіб.

Всім цим дивакам, дикунам і соціопатам потрібно біло відірватися від звичного комфортного середовища існування – навіть якщо воно є безладом мегаполісу, або хаосом війни, щоб спромогтися на спільну роботу – невелику і майже непомітну, але напружену і важливу. Для того, щоб, умовно кажучи, змоделювати завтрашню реальність, побудувати образ завтрашнього світу і бажаний мир. Власне, тому їх і зібрали в такому місці – щоб це не могло пройти мимо, щоб ніхто не полишав реальності життя.

Наша війна не закінчилася, вона залишилася там, зовсім поруч, всього за сім з чимось годин польоту. Там, на війні все залишилося незмінним – і кров, і жертви, і божевільна логіка невідворотного. Чималий шмат цієї війни я приніс з собою. Щоб спробувати закінчити її тут - під червневим альпійським дощем, співами дрозда, покатими тірольськими дахами... 

Варлам Шаламов. "Ягоди", 1959

 Ягоди

Фадєєв сказав:

- Почекай-но, я з ним сам поговорю, - підійшов до мене і поставив приклад гвинтівки біля моєї голови.

Я лежав у снігу, обнявши колодe, яку я упустив з плеча і не міг підняти і зайняти своє місце в ланцюжку людей, що спускаються з гори, - у кожного на плечі була колода, «палка дров», у кого побільше, у кого поменше: всі поспішали додому, і конвоїри, і ув'язнені, всім хотілося їсти, спати, дуже набрид нескінченний зимовий день. А я - лежав у снігу.

Фадєєв завжди говорив з ув'язненими на «ви».

- Слухайте, старий, - сказав він, - бути не може, щоб такий лоб, як ви, не міг нести такого поліна, палички, можна сказати. Ви явний симулянт. Ви фашист. В годину, коли наша батьківщина б'ється з ворогом, ви пхаєте їй палки в колеса.

- Я не фашист, - сказав я, - я хвора і голодна людина. Це ти фашист. Ти читаєш в газетах, як фашисти вбивають старих. Подумай про те, як ти будеш розповідати своїй нареченій, що ти робив на Колимі.

Мені було все одно. Я не виносив рожевощоких, здорових, ситих, добре вдягнених, я не боявся. Я зігнувся, захищаючи живіт, але і це було прабатьківським, інстинктивним рухом - я зовсім не боявся ударів у живіт. Фадєєв вдарив мене чоботом у спину. Мені стало раптово тепло, а зовсім не боляче. Якщо я помру - тим краще.

- Послухайте, - сказав Фадєєв, коли повернув мене обличчям до неба носками своїх чобіт. - Не з першим з вами я працюю і побачив вашого брата.

Підійшов інший конвоїр - Сірошапка.

- Ану, покажися, я тебе запам'ятаю. Та який ти злий та негарний. Завтра я тебе пристрелю власноруч. Зрозумів?

- Зрозумів, - сказав я, піднімаючись і спльовуючи солону криваву слину.

Я поволік колоду волоком під улюлюкання, крик, лайку товаришів - вони змерзли, поки мене били.

Наступного ранку Сірошапка вивів нас на роботу - до вирубаного ще минулої зими лісу збирати все, що можна спалити взимку в залізних печах. Ліс валили взимку - пеньки були високі. Ми виривали їх із землі вагами-важелями, пиляли і складали в штабелі.

На рідкісних уцілілих деревах навколо місця нашої роботи Сірошапка розвісив вішки, пов'язані з жовтої і сірої сухої трави, окресливши цими вішками заборонену зону.

Наш бригадир розвів на пагорбі багаття для Сірошапки - вогнище на роботі дозволялося лише конвою, - наносив дрова в запас.

Сніг, що випав, давно рознесло вітрами. Стигла, вкрита памороззю трава ковзала в руках і змінювала колір від дотику людської руки. На купинах студеніла невисока гірська шипшина, темно-лілові проморожені ягоди були аромату надзвичайного. Ще смачніше за шипшину була брусниця, зачеплена морозом, перезріла, сиза.. На коротеньких прямих гілочках висіли ягоди голубики - яскравого синього кольору, зморщені, як порожній шкіряний гаманець, але зберігали в собі темний, синяво-чорний сік невимовного смаку.

Ягоди в цю пору, накриті морозом, зовсім не схожі на ягоди зрілості, ягоди соковитої пори. Смак їх набагато тонший.

Рибаков, мій товариш, набирав ягоди в консервну банку в наш перекур і навіть у ті хвилини, коли Сірошапка дивився в інший бік. Якщо Рибаков набере повну банку, йому кухар загону охорони дасть хліба. Підприємство Рибакова відразу ставало важливою справою.

У мене не було таких замовників, і я їв ягоди сам, дбайливо і жадібно притискаючи язиком до піднебіння кожну ягоду - солодкий запашний сік розчавленої ягоди паморочив мене на секунду.

Я не думав про допомогу Рибакову в збиранні, та й він не захотів би такої допомоги - хлібом довелося б ділитися.

Баночка Рибакова наповнювалася занадто повільно, ягоди ставали все рідше і рідше, і непомітно для себе, працюючи і збираючи ягоди, ми підійшли до кордонів зони - вішки повисли над нашою головою.

- Диви-но, - сказав я Рибакову, - повернемося.

А попереду були купини з ягодами шипшини, і голубики, і брусниці... Ми бачили ці купини давно. Дереву, на якому висіла вішка, треба було стояти на два метри подалі.

Рибаков показав на банку, ще не повну, і на сонце, що спускалося до горизонту, і повільно став підходити до зачарованих ягід.

Сухо клацнув постріл, і Рибаков впав між купин обличчям додолу. Сірошапка, розмахуючи гвинтівкою, кричав:

- Залиште на місці, не підходьте!

Сірошапка відвів затвор і вистрілив ще раз. Ми знали, що значить цей другий постріл. Знав це і Сірошапка. Пострілів має бути два - перший буває попереджувальний.

Рибаков лежав між купинами несподівано маленький. Небо, гори, річка були величезні, і бозна скільки людей можна укласти в цих горах на стежках між купинами.

Баночка Рибакова відкотилася далеко, я встиг підібрати її і сховати в кишеню. Може бути, мені дадуть хліба за ці ягоди - я ж знав, для кого їх збирав Рибаков.

Сірошапка спокійно вишукував наш невеликий загін, перерахував, скомандував і повів нас додому.

Кінцем гвинтівки він зачепив моє плече, і я повернувся.

- Тебе хотів, - сказав Сірошапка, - та ж не сунувся, сволота!..

1959

перекладено з: Шаламов В.Т. Зібрання творів у чотирьох томах. Т.1. - М .: Художня література, Вагриус, 1998. - С. 54 - 56