...зараз йому
здавалося, що він не зміг би достеменно відповісти на питання, чому і навіщо
він опинився в цьому підвалі на околицях охопленої безладами Урмії, поруч із
тілами двох агентів спецслужб.
Важкий автоматичний
Браунінг 911 іранського виробництва лежав поруч з ним, а в куті кімнати
валялася гвинтівка Хайбар, з якої, очевидно, і було розстріляно агентів.
На вулиці панував
безлад: у вузькі підвальні віконця доносилися вигуки протестувальників, вибухи
пострілів, запах диму та заклики поліції.
Кілька, судячи з
голосів – ймовірно до чотирьох – проурядових парамілітаріїв обшукували будинок.
І саме це приводило його в стан, близький до паніки. Він бачив цих агентів в
дії – вони не шкодували нікого і не дотримувалися жодних законів. Якщо б вони
знайшли його в цьому підвалі поруч із трупами спецагентів – його долі могли б позаздрити
шибеники.
Він подивився на
пістолет. Вибору в нього, власне, не було: або він – або його. Він – чужинець,
що випадково опинився у вирі незнайомих подій, щоб передати документи
незнайомій людині і зникнути назавжди, але раптом потрапив у непередбачувану
ситуацію, яка вимагає фатального вибору. Вони – хижаки, що не впускають своєї здобичі,
ким би вона не була.
«Вони – хижаки» -
подумав він, і ще раз уважно подивився на пістолет, прислуховуючись до того, як
агенти повільно наближаються до підвалу. До його підвалу, в якому він ховався.
Раптом його тіло почало
трансформуватися: він відчув, як він став величезним, як його руки і ноги
почали зростати, як його голова набула монструозних розмірів, як пальці стали
метровими, а серце почало працювати як двигун пекельної машини. Шкіра
стоншилася і стала чутливішою, суглоби запульсували болем, очі налилися кров’ю
і заплющилися, чутливість до запахів та смаків неймовірно підвищилася, слух
загострився, рот пересохнув, світ завмер в ритмі його гарячкового пульсу…
Він спробував
вдихнути, але це було фізично боляче. Нарешті, коли це вдалося, світ повернувся
до своїх звичних масштабів. Він знову подивився на пістолет, і його руки знову
заклякли. Агенти наближалися до дверей підвалу. «Ти знаєш, що зараз буде. Або вони,
або ти. Ти знаєш, що робити. Просто зроби, що маєш». Він просто сидів і дивився
на двері, не ворушячись – «буде, як буде, - схоже, я не зможу цього зробити» -
він розслабив руку, яка лежала на пістолеті і відкинувся назад, заплющивши очі...
…Агенти просто
пройшли повз двері підвалу, в якому він ховався, і піднялися наверх, не помітивши
його. Він просидів ще з півгодини і виліз через вікно, пройшов вулицею і
розчинився в навколишньому безладі. Назавтра він вже був далеко, сидів в кафе в
столиці далекої мирної столиці, їв найсмачнішу в світі смажену рибу , пив каву
з чашок з синіми візерунками, і згадував лише музику шаленого вуличного
протесту на вулицях провінційного іранського містечка, на околиці якого, в
закинутому домі, в темному, прикрашеному спалахами вуличних безладів підвалі,
колись, в іншому житті - він такі виявився неспроможним на вбивство…
