Кава на узбіччі

Кілька років тому – за кілька років до війни, ховаючись в затінку в очікуванні автобусу до найближчої залізничної станції від виснажливої післяполудневої спеки, ми сиділи на сходах закинутого буддистського храму посеред джунглів десь на півдні Індокитаю і пили каву.

В нас був синій китайський п’ятилітровий термос, пошарпаний і розмальований біленькими квіточками, в середині якого посеред окропу бовталася капронова панчоха, наповнена подрібненими кофейними зернами. Позаяк я чітко усвідомлював, що до найближчої пристойної еспресо-машини мені плутатися місцевими дорогами близько двох сотень кілометрів, а я не бачив кави більше доби, я мужньо примушував себе не думати, чи належала ця панчоха комусь до того, як стати частиною місцевої кавоварки.

Цей інноваційний пристрій мій товариш Рамі – колишній військовий, колишній поліцейський, колишній монах, колишній бозна хто, а тепер журналіст та письменник - взяв в оренду за три долари в місцевого фермера, отримавши в подарунок два шістьсотграмових паперових стакана з написами «Нестле» та «Пепсі». В них ми неквапливо зціджували чорно-брунатну рідину з термосу, вдивлялися у смарагдову імлу навколо і слухали галас тропічного лісу.

-Монахи, що тут колись жили, навряд пили каву, - промимрив я, роздивляючись різьблений візерунок на кам'яних сходах.

-Вони жили в до-колоніальну епоху, тоді кави тут ще не було, - кивнув Рамі, - вони пили чай. Втім, навіть якщо б кава була, навряд чи вона їх зацікавила б. Чай має окремий сенс – він дозволяє досягти гармонії із Всесвітом, розчинити свої почуття і думки в навколишній енергії, наблизитися до бажаного спокою, стану не-буття і не-дії. Розумієш, про що я?

А кава – зрештою погодилися ми, вижлуктавши півтермосу - це спосіб зберегти себе цілісним посеред стихії та опанувати оточуючу енергію, щоб отримати сили для зміни світу. Кава – це інструмент, потрібний щоб почути той безумний джаз, що наповнює світ і завжди звучить навколо і всередині нас. Це джерело сил, щоб продовжити свій нескінченний шлях…