Варлам Шаламов. Апостол Павло

Коли я вивихнув ступню, зірвавшись в шурфі зі слизьких сходів з жердин, начальству стало ясно, що я прокульгаю довго, і оскільки без діла сидіти не можна було, мене перевели помічником до нашого столяра Адама Фрізоргера, чому ми обидва - і Фрізоргер і я - були дуже раді.

У своєму першому житті Фрізоргер був пастором в якомусь німецькому селі поблизу Марксштадта на Волзі. Ми зустрілися з ним на одній з великих пересилок під час тифозного карантину і разом приїхали сюди, в вугільну розвідку. Фрізоргер, як і я, вже побував в тайзі, побував і в доходягах і напівбожевільним потрапив з копальні на пересилку. Нас відправили в вугільну розвідку як інвалідів, як обслугу - робочі кадри розвідки були укомплектовані тільки вільнонайманими. Правда, це були вчорашні в'язні, які тільки-но відбули свій «строк», або термін, і називалися в таборі напівпрезирливим словом «вольняшкі». Під час нашого переїзду у сорока осіб цих вільнонайманих ледь знайшлося два рублі, коли знадобилося купити махорку, але все ж це був уже не наш брат. Всі розуміли, що пройде два-три місяці, і вони одягнуться, зможуть випити, паспорт отримають, може бути, навіть за рік поїдуть додому. Тим яскравіше були ці надії, що Парамонов, начальник розвідки, обіцяв їм величезні заробітки і полярні пайки. «У циліндрах додому поїдете», - постійно повторював їм начальник. З нами ж, арештантами, розмов про циліндри і полярні пайки не заводилося.

Втім, він і не грубіянив нам. Ув'язнених йому в розвідку не давали, і п'ять осіб в обслугу - це було все, що Парамонову вдалося випросити у начальства.

Коли нас, які ще не знали один одного, викликали з бараків за списком і доставили перед його світлі і проникливі очі, він залишився дуже задоволений опитуванням. Один з нас був пічник, сивовусий дотепник ярославець Ізгібін, не втратив природного жвавості і в таборі. Майстерність йому давала деяку допомогу, і він не був такий виснажений, як інші. Другим був одноокий гігант з Кам'янця-Подільського - «паровозний кочегар», як він відрекомендувався Парамонову.

- Слюсарем, значить, можеш потроху, - сказав Парамонов.

- Можу, можу, - охоче підтвердив кочегар. Він давно зрозумів всю вигідність роботи в вільнонайманій розвідці.

Третім був агроном Рязанов. Така професія привела в захват Парамонова. На рване ганчір'я, в яке був одягнений агроном, не було звернено, звичайно, жодної уваги. У таборі не зустрічають людей по одягу, а Парамонов достатньо знав табір.

Четвертим був я. Я не був ані пічником, ані слюсарем, ані агрономом. Але мій високий зріст, мабуть, заспокоїв Парамонова, та й не варто було возитися з виправленням списку через одну людину. Він кивнув головою.

Але наш п'ятий повівся дуже дивно. Він бурмотів слова молитви і закривав обличчя руками, не чуючи голосу Парамонова. Але і це начальнику не було новиною. Парамонов повернувся до нарядника, що стояв тут же і тримав в руках жовту стопку швидкопідшивачів - так званих «особистих справ».

- Це столяр, - сказав нарядник, вгадуючи питання Парамонова. Прийом був закінчений, і нас відвезли в розвідку.

Фрізоргер після розповідав мені, що, коли його викликали, він думав, що його викликають на розстріл, так його залякав слідчий ще на копальні. Ми жили з ним цілий рік в одному бараку, і не було випадку, щоб ми посварилися один з одним. Це рідкість серед арештантів і в таборі, і в тюрмі. Сварки виникають через дрібниці, миттєво лайка досягає такого градусу, що здається - наступним етапом може бути тільки ніж або, в кращому випадку, якась кочерга. Але я швидко навчився не надавати великого значення цій пишній лайці. Жар швидко спадав, і якщо обидва продовжували ще довго ліниво відгавкуватися, то це робилося більше для порядку, для збереження «обличчя».

Але з Фрізоргером я не сварився жодного разу. Я думаю, що в цьому була заслуга Фрізоргера, бо не було людини мирнішого за нього. Він нікого не ображав, говорив мало. Голос у нього був старечий, скрипучий, але якийсь штучний, що деренчить підкреслено. Таким голосом говорять в театрі молоді актори, які грають старих. У таборі багато хто намагається (і небезуспішно) показати себе старшим і фізично слабшим, ніж насправді. Все це робиться не завжди із свідомим розрахунком, а якось інстинктивно. Іронія життя тут в тому, що більша половина людей, що додає собі літа і зменшує сили, дійшла до стану ще більш важкого, ніж вони хочуть показати.

Але нічого удаваного не було в голосі Фрізоргера.

Кожного ранку і вечора він нечутно молився, відвернувшись від усіх в сторону і дивлячись у підлогу, а якщо і брав участь в загальних розмовах, то тільки на релігійні теми, тобто дуже рідко, бо арештанти не люблять релігійних тем. Старий розпусник, наймиліший Ізгібін, пробував було кепкувати з Фрізоргера, але гостроти його зустріли таку мирну посмішку, що ізгібінській заряд йшов вхолосту. Фрізоргера любила вся розвідка і навіть сам Парамонов, якому Фрізоргер зробив чудовий письмовий стіл, пропрацювавши над ним, здається, півроку.

Наші ліжка стояли поруч, ми часто розмовляли, і іноді Фрізоргер дивувався, по-дитячому змахуючи невеликими ручками, зустрівши в мене знання будь-яких популярних євангельських історій - матеріал, який він з простоти душевної вважав надбанням лише вузького кола релігійників. Він сміявся і дуже був задоволений, коли я виявляв подібні пізнання. І, надихнувшись, заходився розповідати мені то євангельське, що я пам'ятав нетвердо або чого я не знав зовсім. Дуже йому подобалися ці бесіди.

Але одного разу, перераховуючи імена дванадцяти апостолів, Фрізоргер помилився. Він назвав ім'я апостола Павла. Я, який з усією самовпевненістю невігласа вважав завжди апостола Павла дійсним творцем християнської релігії, її основним теоретичним вождем, знав трохи біографію цього апостола і не пропустив нагоди поправити Фрізоргера.

- Ні, ні, - сказав Фрізоргер, сміючись. - Ви не знаєте, ось. - І він став загинати пальці. - Пітер, Пауль, Маркус...

Я розповів йому все, що знав про апостола Павла. Він слухав мене уважно і мовчав. Було вже пізно, пора було спати. Вночі я прокинувся і в мерехтливому, димному світлі каганця побачив, що очі Фрізоргера відкриті, і почув шепіт: «Господи, допоможи мені! Пітер, Пауль, Маркус...» Він не спав до ранку. Вранці він пішов на роботу рано, а ввечері прийшов пізно, коли я вже заснув. Мене розбудив тихий старечий плач. Фрізоргер стояв на колінах і молився.

- Що з вами? - Запитав я, дочекавшись кінця молитви.

Фрізоргер знайшов мою руку і потиснув її.

- Ви маєте рацію, - сказав він. - Пауль не був у числі дванадцяти апостолів. Я забув про Варфоломія.

Я мовчав.

- Ви дивуєтесь моїм сльозам? - сказав він. - Це сльози сорому. Я не міг, не мав забувати такі речі. Це гріх, великий гріх. Мені, Адаму Фрізоргеру, вказує на мою неприпустиму помилку чужа людина. Ні, ні, ви ні в чому не винні - це я сам, це мій гріх. Але це добре, що ви поправили мене. Все буде добре.

Я ледь заспокоїв його, і з того часу (це було незадовго до вивиху ступні) ми стали ще більшими друзями.

Одного разу, коли в столярній майстерні нікого не було, Фрізоргер дістав з кишені засмальцьований матерчатий гаманець і поманив мене до вікна.

- Ось, - сказав він, простягаючи мені крихітну обламану фотографію - «моменталку». Це була фотографія молодої жінки, з якимось випадковим, як на всіх знімках «моменталок», виразом обличчя. Пожовкла, потріскана фотографія була дбайливо обклеєна кольоровий папірцем.

- Це моя донька, - сказав Фрізоргер урочисто. - Єдина донька. Дружина моя давно померла. Дочка не пише мені, правда, адреси не знає, напевно. Я писав їй багато і тепер пишу. Тільки їй. Я нікому не показую цієї фотографії. Це з дому везу. Шість років тому я її взяв з комода.

У двері майстерні безшумно увійшов Парамонов.

- Дочка, чи що? - Сказав він, швидко оглянувши фотографію.

- Дочка, громадянин начальник, - сказав Фрізоргер, посміхаючись.

- Пише?

- Ні.

- Чого ж вона старого забула? Напиши мені заяву про розшук, я відішлю. Як твоя нога?

- Кульгаю, громадянин начальник.

- Ну, кульгай, кульгай. - Парамонов вийшов.

З цього часу, вже не криючись від мене, Фрізоргер, закінчивши вечірню молитву і лігши на ліжко, діставав фотографію дочки і погладжував кольорову обкладинку.

Так ми мирно жили близько півроку, коли одного разу привезли пошту. Парамонов був у від'їзді, і пошту приймав його секретар з ув'язнених Рязанов, який виявився зовсім не агрономом, а якимось есперантистом, що, втім, не заважало йому добре знімати шкури з полеглих коней, гнути товсті залізні труби, наповнюючи їх піском і розжарюючи на багатті, і вести всю канцелярію начальника.

- Диви-но, - сказав він мені, - яку заяву на ім'я Фрізоргера прислали.

У пакеті було казенне відношення з проханням познайомити ув'язненого  Фрізоргера (стаття, термін) із заявою його доньки, копія якого додавалася. У заяві вона коротко і ясно писала, що, переконавшись у тому, що батько є ворогом народу, вона відмовляється від нього і просить вважати рідство таким, якого не було.

Рязанов покрутив в руках папірець.

- Ото вже гидота, - сказав він. - Для чого їй це потрібно? В партію вступає, чи що?

Я думав про інше: для чого пересилати батькові-арештанту такі заяви? Чи є це вид своєрідного садизму, накшталт повідомлень родичам про мниму смерть ув'язненого, які практикувалися, чи просто бажання виконати все за законом? Або ще щось?

- Слухай, Ванюшка, - сказав я Рязанову. - Ти реєстрував пошту?

- Де ж, тільки зараз надійшла.

- Віддай-но мені цей пакет. - І я розповів Рязанову, в чому справа.

- А лист? - Сказав він невпевнено. - Адже вона напише, напевно, і йому.

- Листа ти теж затримаєш.

- Ну бери.

Я зім'яв пакет і кинув його в відчинені дверцята палаючої печі.

Через місяць прийшов і лист, такий же короткий, як і заява, і ми його спалили в тій же самій печі.

Незабаром мене кудись відвезли, а Фрізоргер залишився, і як він жив далі - я не знаю. Я часто згадував його, поки були сили згадувати. Чув його тремтячий, схвильований шепіт: «Пітер, Пауль, Маркус...»

<1954>

(перекл. за текстом: Шаламов В.Т. Зібрання творів в чотирьох томах. Т.1. - М .: Художня література, Вагриус, 1998. - С. 49 - 53)