Редьярд Кіплінг. Боги азбучних істин

Боги азбучних істин, 1919

Коли крізь віки і раси я марно світом блукав,
Я жив із Богами Торжищ і шану їм віддавав.
Крізь помах шанобливих пальців, я бачив їх тріумф і крах,
А Боги Азбучних Істин твердо стоять на ногах.

Коли ми жили на деревах, вони встигли нас приректи
На те, що вода буде мокра, вогонь буде нас пекти.
Та нам бракувало натхнення, прогресу, шляху до зірок,
І ми не схотіли зважати на цей примітивний урок.

Нас кидало вітром у часі. Вони ж не міняли ходи,
А Боги Торжищ марніли, немов би круги на воді,
І поступ хиткий руйнувався під поглядом їхнім простим,
Народи в пітьмі розчинялись, і варвари входили в Рим.

Вони не сприймають надії, якими людина живе,
Немає річок медоносних, на яблуні хліб не росте,
Не вірять вони в силу думки, не вгледять і крил у свині;
А нам Боги Торжищ миліші, бо все обіцяють вони.

Як ми воювали в долинах, нам був гарантований мир,
Якщо ми опустимо зброю, з братами розділим обшир.
Коли ж ми роззброїлись врешті, то продали нас в кайданах,
А Боги Азбучних Істин казали «не пробуйте зла».

В непевному тлі фемінізму шукаючи вир почуттів,
І ближнього ми возлюбили, а дружину його – й поготів,
Але чоловік втратив гідність, безплідними стали жінки,
А Боги Азбучних Істин казали «вам смерть –за гріхи».

Колись шахтарю обіцяли, що буде багато всього,
Якщо у Петра відібрати – збагатиться гуртовий Павло;
Грошей накопичили прірву, а хліба на них не знайдеш,
А Боги Азбучних Істин казали: «якщо не працюєш – помреш».

Тут Боги Торжищ звалились, замовкла лестива юрба,
І ті, що стояли навколо, почули прості слова,
Що два на два – то чотири, не золото – все, що блищить.
І Боги Азбучних Істин прийшли щоб це знов сповістить.

Ось так і надалі буде, як було дано це колись,
Лише чотири закони з собою прогрес приніс:
Поверне пес к блювотинню, свинюка багно знайде,
А дурень, набивши шишку, лоба собі розіб’є.

А коли все нарешті скінчиться, і на землю прийде Новий світ,
Щоб забувши гріхи і страждання, дослухатись до наших молитв, -
Як вода нас од віку мочить, як вогонь нас завжди пече, -
Боги Азбучних Істин прийдуть, в руці з каральним мечем!



The Gods of the Copybook Headings
Rudyard Kipling, 1919

As I pass through my incarnations in every age and race,
I make my proper prostrations to the Gods of the Market Place.
Peering through reverent fingers I watch them flourish and fall,
And the Gods of the Copybook Headings, I notice, outlast them all.

We were living in trees when they met us. They showed us each in turn
That Water would certainly wet us, as Fire would certainly burn:
But we found them lacking in Uplift, Vision and Breadth of Mind,
So we left them to teach the Gorillas while we followed the March of Mankind.

We moved as the Spirit listed. They never altered their pace,
Being neither cloud nor wind-borne like the Gods of the Market Place,
But they always caught up with our progress, and presently word would come
That a tribe had been wiped off its icefield, or the lights had gone out in Rome.

With the Hopes that our World is built on they were utterly out of touch,
They denied that the Moon was Stilton; they denied she was even Dutch;
They denied that Wishes were Horses; they denied that a Pig had Wings;
So we worshipped the Gods of the Market Who promised these beautiful things.

When the Cambrian measures were forming, They promised perpetual peace.
They swore, if we gave them our weapons, that the wars of the tribes would cease.
But when we disarmed They sold us and delivered us bound to our foe,
And the Gods of the Copybook Headings said: "Stick to the Devil you know."

On the first Feminian Sandstones we were promised the Fuller Life
(Which started by loving our neighbour and ended by loving his wife)
Till our women had no more children and the men lost reason and faith,
And the Gods of the Copybook Headings said: "The Wages of Sin is Death."

In the Carboniferous Epoch we were promised abundance for all,
By robbing selected Peter to pay for collective Paul;
But, though we had plenty of money, there was nothing our money could buy,
And the Gods of the Copybook Headings said: "If you don't work you die."

Then the Gods of the Market tumbled, and their smooth-tongued wizards withdrew
And the hearts of the meanest were humbled and began to believe it was true
That All is not Gold that Glitters, and Two and Two make Four
And the Gods of the Copybook Headings limped up to explain it once more.

As it will be in the future, it was at the birth of Man
There are only four things certain since Social Progress began.
That the Dog returns to his Vomit and the Sow returns to her Mire,
And the burnt Fool's bandaged finger goes wabbling back to the Fire;

And that after this is accomplished, and the brave new world begins
When all men are paid for existing and no man must pay for his sins,
As surely as Water will wet us, as surely as Fire will burn,
The Gods of the Copybook Headings with terror and slaughter return!

Мавпячі вуха. Досвід невчасного некрологу

В останніх числах березня 2017, під час пошуково-рятувальної операції в одній з найнебезпечніших точок світу на північному сході Сирії зник один мій давній знайомий на прізвисько Кастро. Після більш як тижня пошуків і очікування, операцію з його розшуку було призупинено. Тоді я і написав цей невеличкий текст в якості своєрідного некрологу. Кілька днів розмірковуючи про доречність змісту і відповідність форми, я ще не встиг з цим текстом нічого зробити, як Кастро раптом повернувся. Він виявився на диво живучим засранцем. Радий за нього. Але некролог про всяк випадок я вирішив зберегти. Як каже мій колега Макс, некрологи – річ корисна, рано чи пізно, але вони обов'язково стають у нагоді. Бережи себе, Кастро.

Мавпячі вуха

- Лайно! - глухо прогарчав Кастро і зупинив машину поміж висохлих кущів на розтрісканому гарячому узбіччі.

- Довбане дурне лайно, - втомлено повторив він, не дивлячись на мене, - я не знаю, що ти робиш, але якщо ти не припиниш це лайно, то наступного разу я зроблю те, в чому ти мене постійно підозрюєш. Я пристрелю тебе нахрін, замість того, щоб витягувати з чергового лайна, в яке ти знову чомусь вліз. Дай цигарку!

-Ти не куриш, Кастро.

-А ти не п'єш! Але якщо ти будеш морочити мені дупу, я увіллю в твою довбану горлянку пару пляшок місцевого тодді і розповім твоєму шефу, що ти нажерся мов свиня і пошився в дурні. Давай сигарету!

Я простягнув йому пачку «Кемелу». Він виловив цигарку, сунув в зуби і мовчки заплющив очі. За деякий час, так і не прикурюючи, він запустив двигун і вирулив на пусту дорогу.

За кілька кілометрів, замість того, щоб в'їхати на автобан, ми з’їхали на вузьке місцеве шосе і почали петляти поміж нескінченними полями і садками.

- Нічого не сталося, - відповів Кастро на мій запитальний погляд, - заскочимо в одне місце по дорозі, хочу дещо тобі розповісти. І показати. - Він викинув у вікно так і не запалену сигарету.

***

Попетлявши серед новобудов, об'їхавши торговий центр і спортивний комплекс, ми занурилися у старе місто. Двоповерхові будинки класичного індокитайського стилю, пласкі різнокольорові дахи, бетонні стіни, яскраві вивіски, хитромудрі звивисті вулички. Ми вийшли з машини і загрузли в неспішному післяполудневому хаосі провулків.

Обігнувши кілька нагромаджень ящиків і тюків біля входів в магазинчики, розминувшись з лихими мотоциклістами, ми опинилися в гирлі провулка, де він вливався в подобу площі: клумби, стоянки, лотки, кілька будівель в різних стадіях ремонту, квапливі пішоходи, машини, мотоцикли.

Ми влаштувалися за столиком вуличного кафе, замовили каву і воду. За нашою спиною розташовувався невеликий пташиний риночок - ряди висячих і стоячих кліток з птахами, гризунами, рептиліями і іншою живністю, мішки з кормом і різний товар, доречний в таких місцях. Звуки цього ринку заповнювали простір провулка і навантажували його власним життям, відмінним від усього міського середовища.

Пара яскравих тропічних папуг в підвішеній до низької покрівлі клітці ліниво дражнила зелену мартишку, яка сиділа на прилавку і ловила бліх. Молодий продавець-китаєць з незворушним обличчям щось неквапливо втовкмачував поважному покупцеві з цуценям на руках. Мартишка час від часу пропонувала спійманих бліх цуценяті. Той ввічливо обнюхував запропоновану здобич, але послідовно відмовлявся.

У кафе крім нас сидів лише старий у білому брудному капелюсі, прикрившись місцевою газетою, і курив чорну сигару.

-Бачиш он той будинок? - запитав Кастро, ковтнувши води зі склянки. - Тоді він був чотириповерховий, тепер один поверх вже розібрали, напевно, будуть зносити. П'ять років тому, коли я був в ньому, він вже кілька років стояв занедбаним. За документами він належав якийсь страховій компанії з Гонконгу, але насправді там багато років нічого не було. Тепер і його не буде. І цю історію забудуть всі. Крім мене.

Це історія про мого друга Джефа. Він був легендою Корпусу, коли ти ще не твердо знав, де твоя дупа. Втім, ти спритний засранець. Але Джеф - він навчив мене і багатьох. А в той час, про який я хочу розповісти, він працював в одному приватному агентстві, яке займається порятунком заручників в різних країнах, куди складно дотягнутися уряду.

Джеф тоді керував порятунком банкіра, якого викрала місцева мафія. Хлопця тримали неподалік, вимагали викуп, шантажували колег і сім'ю – ну, все за планом, як годиться. Їхня група відпрацювала, хлопця звільнили, передали поліції, відвезли до родини.

Але сам Джеф зник. Його викрали в придорожньому кафе неподалік звідси. Поліція знайшла його байк, на якому він повертався в аеропорт.

Через кілька годин його родина отримала вимогу викупу. За голову Джефа просили десять тисяч. Десять довбаних тисяч доларів! Всі зрозуміли, що викуп - тільки прикриття, йдеться про помсту.

Його місцезнаходження встановили протягом доби, менш як за сорок годин ми були тут. Його тримали в цій будівлі. Я був з групою, яка увійшла сюди. Ми знайшли його у підвалі. В металевому ящику, зі слідами тортур. Експерти сказали, що він загинув через п'ять-шість годин після викрадення…

Коли ми вийшли, місцевий поліцейський привів мене сюди, в це кафе. Ми сиділи тут, пили цю каву і слухали як ці папуги лаються між собою. А господар цієї звірячої лавочки - старий-китаєць постійно повторював якусь дивну фразу - «моньєт теліня» - мавпяче вухо. Лаявся він так, чи що? Я тоді весь час думав: чому я не зміг йому допомогти?

А поліцейський розповідав, що в підвалі того будинку водяться величезні злі щури. Вони нікого не бояться і страшенно агресивні. Колись вони покусали двох патологоанатомів і одного експерта. Патологоанатомів, говорив поліцейський, шкода, а на експерта, мовляв, плювати. Тому що експертів тут багато, а хороших лікарів - мало.

Всі ці деталі з тих пір постійно крутяться в моїй пам'яті - щури, покусані експерти, яскраві вивіски, пощерблені сходи до підвалу, галасливі папуги, чашка кави в руці балакучого доброзичливого поліцейського, оті незрозумілі мавпячі вуха. Тому що я так і не зрозумів, чому я не зміг допомогти Джефу.

Я примірився з цією втратою, але хочу осягнути якійсь сенс. Ми ж, зрештою, шукаємо не спокою, а розуміння…

Знаєш, навіщо я тебе притягнув сюди? Щоб довести собі, що доля сліпа, але не жорстока. Сьогодні нам пощастило, я зміг допомогти тобі, отже якийсь сенс у всьому цьому є. Як гадаєш?

Ми мовчки дивилися, як зграйка підлітків побігла через площу. Молодик у витонченому костюмі на ходу ховав в сумку пакет молока, не відриваючись від мобільника. Папуга в клітці знову пронизливо закричав.

І раптом позаду нас старий за столиком зашурхотів газетою і скрипучим голосом виразно проголосив: моньєт теліня!

***

Ти правий, Кастро, все має сенс, думав я, дивлячись як зникають в темряві під крилами літака вогні аеропорту. Все має сенс, доля не жорстока, хоча і сліпа. Вона завжди повертає нам наші борги, а ми завжди повертаємося до самих себе.

Ми повернемося, так і є. Клянуся мавпячим вухом.

Варлам Шаламов. Апостол Павло

Коли я вивихнув ступню, зірвавшись в шурфі зі слизьких сходів з жердин, начальству стало ясно, що я прокульгаю довго, і оскільки без діла сидіти не можна було, мене перевели помічником до нашого столяра Адама Фрізоргера, чому ми обидва - і Фрізоргер і я - були дуже раді.

У своєму першому житті Фрізоргер був пастором в якомусь німецькому селі поблизу Марксштадта на Волзі. Ми зустрілися з ним на одній з великих пересилок під час тифозного карантину і разом приїхали сюди, в вугільну розвідку. Фрізоргер, як і я, вже побував в тайзі, побував і в доходягах і напівбожевільним потрапив з копальні на пересилку. Нас відправили в вугільну розвідку як інвалідів, як обслугу - робочі кадри розвідки були укомплектовані тільки вільнонайманими. Правда, це були вчорашні в'язні, які тільки-но відбули свій «строк», або термін, і називалися в таборі напівпрезирливим словом «вольняшкі». Під час нашого переїзду у сорока осіб цих вільнонайманих ледь знайшлося два рублі, коли знадобилося купити махорку, але все ж це був уже не наш брат. Всі розуміли, що пройде два-три місяці, і вони одягнуться, зможуть випити, паспорт отримають, може бути, навіть за рік поїдуть додому. Тим яскравіше були ці надії, що Парамонов, начальник розвідки, обіцяв їм величезні заробітки і полярні пайки. «У циліндрах додому поїдете», - постійно повторював їм начальник. З нами ж, арештантами, розмов про циліндри і полярні пайки не заводилося.

Втім, він і не грубіянив нам. Ув'язнених йому в розвідку не давали, і п'ять осіб в обслугу - це було все, що Парамонову вдалося випросити у начальства.

Коли нас, які ще не знали один одного, викликали з бараків за списком і доставили перед його світлі і проникливі очі, він залишився дуже задоволений опитуванням. Один з нас був пічник, сивовусий дотепник ярославець Ізгібін, не втратив природного жвавості і в таборі. Майстерність йому давала деяку допомогу, і він не був такий виснажений, як інші. Другим був одноокий гігант з Кам'янця-Подільського - «паровозний кочегар», як він відрекомендувався Парамонову.

- Слюсарем, значить, можеш потроху, - сказав Парамонов.

- Можу, можу, - охоче підтвердив кочегар. Він давно зрозумів всю вигідність роботи в вільнонайманій розвідці.

Третім був агроном Рязанов. Така професія привела в захват Парамонова. На рване ганчір'я, в яке був одягнений агроном, не було звернено, звичайно, жодної уваги. У таборі не зустрічають людей по одягу, а Парамонов достатньо знав табір.

Четвертим був я. Я не був ані пічником, ані слюсарем, ані агрономом. Але мій високий зріст, мабуть, заспокоїв Парамонова, та й не варто було возитися з виправленням списку через одну людину. Він кивнув головою.

Але наш п'ятий повівся дуже дивно. Він бурмотів слова молитви і закривав обличчя руками, не чуючи голосу Парамонова. Але і це начальнику не було новиною. Парамонов повернувся до нарядника, що стояв тут же і тримав в руках жовту стопку швидкопідшивачів - так званих «особистих справ».

- Це столяр, - сказав нарядник, вгадуючи питання Парамонова. Прийом був закінчений, і нас відвезли в розвідку.

Фрізоргер після розповідав мені, що, коли його викликали, він думав, що його викликають на розстріл, так його залякав слідчий ще на копальні. Ми жили з ним цілий рік в одному бараку, і не було випадку, щоб ми посварилися один з одним. Це рідкість серед арештантів і в таборі, і в тюрмі. Сварки виникають через дрібниці, миттєво лайка досягає такого градусу, що здається - наступним етапом може бути тільки ніж або, в кращому випадку, якась кочерга. Але я швидко навчився не надавати великого значення цій пишній лайці. Жар швидко спадав, і якщо обидва продовжували ще довго ліниво відгавкуватися, то це робилося більше для порядку, для збереження «обличчя».

Але з Фрізоргером я не сварився жодного разу. Я думаю, що в цьому була заслуга Фрізоргера, бо не було людини мирнішого за нього. Він нікого не ображав, говорив мало. Голос у нього був старечий, скрипучий, але якийсь штучний, що деренчить підкреслено. Таким голосом говорять в театрі молоді актори, які грають старих. У таборі багато хто намагається (і небезуспішно) показати себе старшим і фізично слабшим, ніж насправді. Все це робиться не завжди із свідомим розрахунком, а якось інстинктивно. Іронія життя тут в тому, що більша половина людей, що додає собі літа і зменшує сили, дійшла до стану ще більш важкого, ніж вони хочуть показати.

Але нічого удаваного не було в голосі Фрізоргера.

Кожного ранку і вечора він нечутно молився, відвернувшись від усіх в сторону і дивлячись у підлогу, а якщо і брав участь в загальних розмовах, то тільки на релігійні теми, тобто дуже рідко, бо арештанти не люблять релігійних тем. Старий розпусник, наймиліший Ізгібін, пробував було кепкувати з Фрізоргера, але гостроти його зустріли таку мирну посмішку, що ізгібінській заряд йшов вхолосту. Фрізоргера любила вся розвідка і навіть сам Парамонов, якому Фрізоргер зробив чудовий письмовий стіл, пропрацювавши над ним, здається, півроку.

Наші ліжка стояли поруч, ми часто розмовляли, і іноді Фрізоргер дивувався, по-дитячому змахуючи невеликими ручками, зустрівши в мене знання будь-яких популярних євангельських історій - матеріал, який він з простоти душевної вважав надбанням лише вузького кола релігійників. Він сміявся і дуже був задоволений, коли я виявляв подібні пізнання. І, надихнувшись, заходився розповідати мені то євангельське, що я пам'ятав нетвердо або чого я не знав зовсім. Дуже йому подобалися ці бесіди.

Але одного разу, перераховуючи імена дванадцяти апостолів, Фрізоргер помилився. Він назвав ім'я апостола Павла. Я, який з усією самовпевненістю невігласа вважав завжди апостола Павла дійсним творцем християнської релігії, її основним теоретичним вождем, знав трохи біографію цього апостола і не пропустив нагоди поправити Фрізоргера.

- Ні, ні, - сказав Фрізоргер, сміючись. - Ви не знаєте, ось. - І він став загинати пальці. - Пітер, Пауль, Маркус...

Я розповів йому все, що знав про апостола Павла. Він слухав мене уважно і мовчав. Було вже пізно, пора було спати. Вночі я прокинувся і в мерехтливому, димному світлі каганця побачив, що очі Фрізоргера відкриті, і почув шепіт: «Господи, допоможи мені! Пітер, Пауль, Маркус...» Він не спав до ранку. Вранці він пішов на роботу рано, а ввечері прийшов пізно, коли я вже заснув. Мене розбудив тихий старечий плач. Фрізоргер стояв на колінах і молився.

- Що з вами? - Запитав я, дочекавшись кінця молитви.

Фрізоргер знайшов мою руку і потиснув її.

- Ви маєте рацію, - сказав він. - Пауль не був у числі дванадцяти апостолів. Я забув про Варфоломія.

Я мовчав.

- Ви дивуєтесь моїм сльозам? - сказав він. - Це сльози сорому. Я не міг, не мав забувати такі речі. Це гріх, великий гріх. Мені, Адаму Фрізоргеру, вказує на мою неприпустиму помилку чужа людина. Ні, ні, ви ні в чому не винні - це я сам, це мій гріх. Але це добре, що ви поправили мене. Все буде добре.

Я ледь заспокоїв його, і з того часу (це було незадовго до вивиху ступні) ми стали ще більшими друзями.

Одного разу, коли в столярній майстерні нікого не було, Фрізоргер дістав з кишені засмальцьований матерчатий гаманець і поманив мене до вікна.

- Ось, - сказав він, простягаючи мені крихітну обламану фотографію - «моменталку». Це була фотографія молодої жінки, з якимось випадковим, як на всіх знімках «моменталок», виразом обличчя. Пожовкла, потріскана фотографія була дбайливо обклеєна кольоровий папірцем.

- Це моя донька, - сказав Фрізоргер урочисто. - Єдина донька. Дружина моя давно померла. Дочка не пише мені, правда, адреси не знає, напевно. Я писав їй багато і тепер пишу. Тільки їй. Я нікому не показую цієї фотографії. Це з дому везу. Шість років тому я її взяв з комода.

У двері майстерні безшумно увійшов Парамонов.

- Дочка, чи що? - Сказав він, швидко оглянувши фотографію.

- Дочка, громадянин начальник, - сказав Фрізоргер, посміхаючись.

- Пише?

- Ні.

- Чого ж вона старого забула? Напиши мені заяву про розшук, я відішлю. Як твоя нога?

- Кульгаю, громадянин начальник.

- Ну, кульгай, кульгай. - Парамонов вийшов.

З цього часу, вже не криючись від мене, Фрізоргер, закінчивши вечірню молитву і лігши на ліжко, діставав фотографію дочки і погладжував кольорову обкладинку.

Так ми мирно жили близько півроку, коли одного разу привезли пошту. Парамонов був у від'їзді, і пошту приймав його секретар з ув'язнених Рязанов, який виявився зовсім не агрономом, а якимось есперантистом, що, втім, не заважало йому добре знімати шкури з полеглих коней, гнути товсті залізні труби, наповнюючи їх піском і розжарюючи на багатті, і вести всю канцелярію начальника.

- Диви-но, - сказав він мені, - яку заяву на ім'я Фрізоргера прислали.

У пакеті було казенне відношення з проханням познайомити ув'язненого  Фрізоргера (стаття, термін) із заявою його доньки, копія якого додавалася. У заяві вона коротко і ясно писала, що, переконавшись у тому, що батько є ворогом народу, вона відмовляється від нього і просить вважати рідство таким, якого не було.

Рязанов покрутив в руках папірець.

- Ото вже гидота, - сказав він. - Для чого їй це потрібно? В партію вступає, чи що?

Я думав про інше: для чого пересилати батькові-арештанту такі заяви? Чи є це вид своєрідного садизму, накшталт повідомлень родичам про мниму смерть ув'язненого, які практикувалися, чи просто бажання виконати все за законом? Або ще щось?

- Слухай, Ванюшка, - сказав я Рязанову. - Ти реєстрував пошту?

- Де ж, тільки зараз надійшла.

- Віддай-но мені цей пакет. - І я розповів Рязанову, в чому справа.

- А лист? - Сказав він невпевнено. - Адже вона напише, напевно, і йому.

- Листа ти теж затримаєш.

- Ну бери.

Я зім'яв пакет і кинув його в відчинені дверцята палаючої печі.

Через місяць прийшов і лист, такий же короткий, як і заява, і ми його спалили в тій же самій печі.

Незабаром мене кудись відвезли, а Фрізоргер залишився, і як він жив далі - я не знаю. Я часто згадував його, поки були сили згадувати. Чув його тремтячий, схвильований шепіт: «Пітер, Пауль, Маркус...»

<1954>

(перекл. за текстом: Шаламов В.Т. Зібрання творів в чотирьох томах. Т.1. - М .: Художня література, Вагриус, 1998. - С. 49 - 53)