Світ є набагато меншим, ніж ми уявляємо. Щоб це зрозуміти,
іноді варто лише простягнути руку, відкрити найближчі двері, чи просто визирнути
у вікно…
В маленьких провінційних містечках, де пройшло його
дитинство, а особливо у замкнених спільнотах віддалених військових гарнізонів, що
розташовані на околицях таких містечок, і де служили його батьки, різноманіття
не віталося. Отже, єдине, чим від виділявся серед однолітків-школярів, було те,
з якою серйозною затятістю він грав у футбол – ніби від цього залежала його
доля, та те, як він відчайдушно та запекло кидався битися з тими, хто за
тодішньою звичкою пробував жартувати з його татарського прізвища. В усьому
іншому він був звичайною дитиною, може трохи менш бешкетною, менш балакучою, дещо
замкненою та трохи більш серйозною за інших.
Його майбутнє, як і життя більшості таких як він в тій
країні, уявлялося цілком визначеним, і він в середині 1980-х пішов до
військового училища. Вже незабаром йому, як багатьом іншим таким як він, довелося
замість військової кар’єри думати про виживання, зайнятися тим, що тоді
називалося «бізнесом», почати возити товари і перепродавати їх на ринках. Кажуть,
справи ніби пішли, допомогли зв’язки у військових колах, колишні колеги та
друзі-земляки. Одного разу, кажуть, «авторитетні люди з військових кіл»
порадили йому приєднатися до «спільної справи». І вже за кілька місяців він виринув
на африканському ринку зброї.
Потім були роки, протягом яких він возив зброю у різноманітні
конфліктні регіони – від Афганістану до Ємену. Одного разу він зник. Кілька років
його ніхто не бачив. А потім він знову приїхав до бойовиків, яким колись
постачав автомати та набої. Але цього разу не в якості продавця, а як солдат -
він вирішив приєднатися до загонів аль-Каїди. Важко сказати, що сталося з ним,
що відбулося в його житті за той час, поки його ніхто не бачив, але він
змінився. Чотири роки він провів серед повстанців Ансар аль-Шарія на півдні Ємену. На початку цього тижня він загинув.
Коли мені сказали про це, я згадав, як сорок років тому на
шкільному стадіоні в маленькому білоруському містечку він кидався з кулаками на
суддю та суперників, вимагаючи пенальті в аматорському футбольному матчі. Тоді була
весна, біля школи розквітали яблуні, за стадіоном, на болоті співали жаби, а ми
глузували, намагаючись вгамувати його припадок справедливості, що призвів до вибуху
люті: «та заспокойся ти, не на корову ж граємо!». Виявилося, що він грав на
життя…
