Новітні війни перетворюють сучасний світ, з якого ми ледь-ледь спромоглися зробити щось більш-менш схоже на стерпне місце для власного існування, на нескінченну територію смітників і руїн, поцятковану щурячими норами. Серед них отруєні війною люди копирсаються в смердючий кривавій багнюці і купах небезпечного сміття, заварюють чай і лагодять нехитрий одяг, смажать м'ясо, вірно товаришують, віддано кохають, палко ненавидять - мріючи про майбутнє, яке ніколи не прийде до них, яке скасувала війна. В повсякденній одноманітності люди тліючих звалищ вбивають один одного і швидко вмирають самі. Але іноді - як це найчастіше й буває на війні - відбуваються несподіванки. І настає майбутнє.
***
В невеличкому ресторанчику дешевого стамбульського готелю на березі Босфору ми їли бринзу і оливки. Він пив чай, а його зовсім юна мовчазна дружина неспішно змащувала духмяні скибки хлібу абрикосовим джемом. Я насолоджувався кавою і намагався зрозуміти цього молодика з витонченими пальцями піаніста.
Довгі чотири роки ми були ворогами, хоча і не підозрювали про існування один одного. Тепер ми говорили на рівних, хоча суто формально, він зазнав поразки, а я був представником сторони, що здобула уявну перемогу. Втім, в цій війні настільки важко відрізнити поразку від перемоги, що на п’єдесталі історії вже тісно від переможців, хоча справедливість вимагає визнати всіх такими, що програли.
Ми обидва зрозуміли, що певний етап минув, і хоча за вкоріненою звичкою він все ще з трохи винуватою іронією визначав мене «хрестоносцем», сам він вже остаточно припинив бути «підданим Ісламської держави Іраку і Леванту», землі благословенного Шаму назавжди відпустили його. Він повертався додому і залишав свою історію, в тому числі і мені.
Він сам киргиз, з невдалою історією дрібного бізнесу і ще дрібнішої політичної кар’єри на батьківщині, був змушений в 2011 емігрувати в Росію, де зіткнувся з повним безправ’ям, поліцейським свавіллям та безробіттям. З такою особистою історією самотності, безправ’я, спустошеності він в 2014 виїхав в Ірак і приєднався до ІД.
Там він познайомився з майбутньою дружиною, також етнічною киргизкою, яка виїхала туди з родиною з Казахстану, з півдня Джамбульської області. Вони одружилися в Мосулі, де на той час жили. Потім він працював геодезистом в Таль-Афарі та Рабії, а останнім часом в провінції Дейр-ез-Зор.
Там він нарешті позбавився історії особистих невдач і набув нового досвіду колективного життя з гідністю і честю, досвіду побудови нового суспільства на засадах специфічної соціальної справедливості.
Там він жив славним сьогоденням, відчуваючи себе відповідальним за своє життя і за життя своєї громади, розуміючи свідому причетність до звитяг і перемог всього суспільства, не маючи страху за особисту долю. Він відчував життя і насолоджувався цим відчуттям, не маючи особистого майбутнього поза громадою і поза війною.
Все це жодним чином не було для мене сюрпризом, я чув такого роду історії сотні разів, від дуже різних людей на дуже різних, здавалося б, фронтах цієї новітньої війни. Але в цій історії була цікава відмінність – вона поки що не закінчилася смертю героя, в ній закінчилася війна. І настало майбутнє, його особисте майбутнє, до якого герой не був готовий і на яке він не очікував.
Після падіння Халіфату в кінці 2017 бійці потяглися на нові фронти – у північну Африку, в Афганістан, а іноземні піддані з числа цивільних спеціалістів переважно почали повертатися додому. Він теж вирішив повернутися на батьківщину.
Повертався він так само, як і в'їжджав - через Стамбул, з абсолютно чистими і легальними документами з «минулого життя», в яких «свої люди» у регіональних відділеннях турецької міграційної служби в Адані, Газіантепі та Мерсіні поставили потрібні штампи про перетин кордону протягом потрібного періоду. Родина його дружини поїхала іншим традиційним шляхом евакуації мешканців Халіфату – через Баку.
Його не переслідували, бо судячи з його вигляду, лексики, поведінки і моторики, він дійсно не був солдатом, і скоріш за все участі в бойових діях не брав. Принаймні тривалої і активної. Найімовірніше, як і десятки тисяч схожих на нього зневірених в сучасному суспільстві шукачів справедливості, в ІД він насправді був цивільним фахівцем.
При цьому, наскільки я можу судити, ступінь індоктринації «вченням» та пропагандою ІД в нього досить помірний, якщо вимірювати в середній шкалі відомих нам «тоталітарних сект». Ані почуття гумору, ані здатності критично мислити, оцінюючи свої і чужі слова, вчинки і навіть емоції, ані спроможності ухвалювати цілком раціональні різнострокові і різномасштабні рішення він не втратив.
Цікавим в цій майже рутинній історії є те, що ані «розчарування», ані «зламу», ані «синдрому переможеного», ані навіть страху в нього нема. Більш за все він схожий на людину, яка напружено вирішує, що робити з раптом набутим майбутнім, на наявність якого в особистому вимірі він не розраховував. Все, що в нього є – це досвід, все ще неусвідомлений і невпорядкований досвід того, що він визначає для себе, як «життя в гідності», і яким він намагається скористатися для того, щоб гідно розпорядитися неочікуваним подарунком.
Можливо, саме для того, щоб впорядкувати свої думки і уявлення, він і розповідав мені свою історію, очікуючи таксі в аеропорт в невеличкому ресторанчику дешевого стамбульського готелю на звивистій крутій вуличці, що стікає в холодний Босфор тим січневим ранком...
