Наприкінці 1990, в розпал моєї студентської московської
юності, мене, суспільного активіста, старосту відділення та комсомольського
лідера, «старші товариші» почали агітувати вступати до КПРС. Так звані «партійні
квоти» для науково-технічної інтелігенції (сучасній людині навіть важко пояснити,
що це є, і навіщо воно було потрібно) на стадії агонії державного комунізму було
значно розширено, але бажаючих приєднатися до лав «керуючої та направляючої
сили радянського суспільства» все одно було геть небагато. Водночас, ігнорувати
думку «старших товаришів» було все ще неприйнятно, а подейкували, що й
небезпечно. І навесні 1991 я - зніяковіло і майже потайки - направився до факультетського парткому, щоб
обговорити це питання. Інакше кажучи, я мав винайти аргументи для саботажу – або
якось відмазатися від партії, або затягнути це питання, сподіваючись на зміни,
невідворотність яких відчувалася в повітрі.
Біля дверей парткому снували якісь молодики з паперами та
маялися кілька схожих на мене бідолах. Вигляд я мав, треба сказати, не те щоб
не зовсім партійний, а зовсім не радянський: весняний настрій примусив мене
вдягтися в рвані кеди, джинси з вісімнадцятьма латками та брудну тільняшку під
потерту чорну брезентову куртку. Тому я сміливо відчинив двері обителі честі,
розуму і сумління радянської людини і вже готовий був зробити крок усередину,
аж раптом за спиною виникла сивочола фігура в оксфордському піджаку та
оксамитових чорних штанях.
Це був 95 річний Лев Термен – легенда фізичного
факультету Московського університету, винахідник терменвоксу, американський
мільйонер, в’язень магаданських таборів та співробітник туполівської шарашки, співкамерник
Корольова, особистий друг Джорджа Гершвіна і Чарлі Чапліна, технік-демонстратор
та механік лабораторії акустики. Людина, яка особисто виганяла мене з фізичного практикуму
через абсолютну неспроможність провести елементарний експеримент та непереборну
схильність ламати будь-які прилади.
Це його двоюрідний дядько – власник ливарного заводу та
механічний майстерень в Києві – подарував нашому місту знамениті фонтани, що
прикрашають наші площі і донині.
«Дозвольте, юначе, в мене справа, яку я відкладав занадто
довго», - промовив Лев Сергійович кудись крізь мене, і увійшов в кімнату. Через
нещільно закриті двері ми, ті хто юрбилися в коридорі, чули розмову всередині. Власне,
це був скоріш монолог.
«Товариші!» - виголосив Лев Термен, - «я приніс заяву на
вступ в партію.»
Крізь щілину я побачив, як він трохи нахилившись поклав
на стіл папірець.
«Я маю це зробити, бо я обіцяв це особисто Володимиру
Іллічу в 1922 році. Багато років з багатьох причин я не міг виконати цю
обіцянку. Ви знаєте чому,» - він зробив драматичну паузу. – «Ви знаєте, чому. І
Ви. І особливо Ви», - його спина і плече рухалися, і я жваво уявляв, як він встромляє
пальця в чиїсь обличчя за столом, - «Дуже добре знаєте. Тепер, коли часи
змінилися, я хочу виконати цю обіцянку. І гадаю, ви не будете мені
перешкоджати.»
В цей момент я зрозумів, що я отримав найпотужніший
аргумент на користь мого партійного саботажу. Будучи станом на весну 1991 року
вже цілком сформованим антисовєтчиком, я не міг собі дозволити бути поруч з
такими принциповими і переконаними людьми, як Лев Термен – ані я, ані партія
були цього не достойні і до цього не готові.
«Я не маю живити своєї кров’ю чужі ідеї», - подумав я і
пішов геть, у весняний вечір – пити «Алазанську долину» та слухати Pink Floyd, фантастичний «Zabriskie Point», від якого я тоді
божеволів.
Лев Термен вступив таки до партії, «старші товариші» дуже
швидко забули про мене, бо їм стало не до поповнення своїх лав за рахунок студентів, радянська
імперія разом з комуністичною ідеологією пішла в історію вже за кілька місяців.
Залишилася музика і відчуття вологого весняного вітру за вікном - відчуття свободи і оновлення.
