Амджад Насер: Камінь

 

…цьому паркану навколо нашого садочку більше 300 років, що вже само по собі є переконливим свідченням наявності усталених патернів землекористування і соціальних комунікацій. За цей час його неодноразово лагодили і добудовували, через що тепер він є ще і яскравим індикатором еволюції соціокультурних практик і технологічного розвитку, бо містить в собі різні будівельні матеріали і способи мурування…

 

...і з цього приводу я згадав чудовий вірш сучасного йорданського поета Амджада Насера, одного с піонерів сучасної арабської поезії:

Камінь

я кажу цьому каменю: я і є ти. Камінь каже мені: ти не такий гнучкий. Я кажу: хіба моє серце не таке, як твоє? Він каже: ти бачиш мене тільки ззовні. Я кажу: це означає, що ти відчуваєш? Він каже: звісно, і я іноді плачу – але повертаюсь до тями, бо така вже моя є природа. Я кажу йому: ти маєш пам'ять? Він: чому б ні, мій життєпис існує, але він не завжди доступний к читанню. Запиши це: колись я був частиною гори, потім я став цеглиною. Потім я брав участь у будівництві мосту, а якось я став причалом у морі. Ось я тепер, як бачиш, є аркою в занедбаному будинку. Кажу каменю: тож ти не пропадеш? Він мені: ніколи. Ви, люди, приходите і йдете. Деякі з вас залишають дотик ніжної руки на моїй поверхні. Інші залишають дірку від кулі, але я знаю різницю між цим і тим…

حجر

أقول لهذا الحجر: أنا أنت. فيقول: لستَ مرناً الى هذا الحدّ. أقول: قلبي مثلك؟ فيقول: لم تعرفني إلا من الخارج. أقول: هل يعني أنك تحسُّ؟ فيقول: بالطبع، وأحياناً أذرفُ دمعةً، ولكني أعود وأتماسك، فهذه طبيعتي المجبولة. أقول له: ألك ذاكرة؟ فيقول: كيف لا، ولي سيرة أيضاً، بيد أنها ليست قابلة دائماً للقراءة. سجِّل عندك: كنت في مقلعٍ، ثم صرتُ مدماكاً، دخلتُ مرةً في تكوين جسرٍ، ومرةً تصديتُ لأمواج البحر عندما بلغت الزُّبى، وها أنا، الآن، كما ترى قنطرة في بيت مهجور. أقول له: لن تختفي إذن؟ فيقول: لن. أنتم الذين تأتون وتذهبون. بعضكم يتركُ طبعةَ يد طريِّة على أديمي، وآخرون يتركون طلقةً، وأعرفُ الفَرْقَ بين هذا وذاك.

 

Байка. Про яблука

 

«…як би тобі не подобалася моя конячка, але далі ми на ній не поїдемо», - Азіз звернув з дороги і зупинив свою Мазду на імпровізованій парковці біля кав’ярні в сотні метрів від прикордонного КПП, - «пішли каву пити, поки за тобою з того боку приїдуть».

Троє турецьких прикордонників неквапливо пили каву під металевим навісом, поки двоє їхніх колег з показною байдужістю спостерігали за жвавим потоком людей, тварин, машин, мопедів та візків через цей, занедбаний у глушині КПП. При цьому з іранської сторони чомусь ніхто нічого не контролював, тільки два якісь молодики в темному однострої стояли неподалік, дивлячись в бік кордону.

«Щось тут якісь занадто жвавий трафік, як на такий заслабкий контроль, нє?» - «та ну, зазвичай тут ходять лише мешканці навколишніх сіл, тож контролювати, за великим рахунком, нема кого, - всі один одного знають, звикли. Але ж зараз там», - Азіз хитнув головою в інший бік кордону, - «тривають заворушення, тож бачиш, яке нечуване пожвавлення».

Ми увійшли в тісне приміщення кав’ярні, ретельно перероблене з вантажних контейнерів, щільно заставлене різноманітним крамом: «Вітаємо, Вазгене! Хай тобі бог допомагає! Як справи, як йде бізнес?», - «Вітаю, хлопці. Нема на шо скаржитися, хай бог милує. Радий вас бачити, заходьте, чекав на вас. Ось, навіть тістечка вітальні приготував – солодкі, як поцілунок, скоштуй!», - «хай тебе бог береже, Вазгене, добра ти людина, але скажи мені, чому на них написано «вітаємо ювіляра»?», - «слухай, ну не будь таким прискіпливим, просто не їж ті літери, що тобі не подобаються!».

Азіз примурижив очі, сьорбаючи каву і дивлячись на дорогу, де в зимовій куряві йшли люди, їхали машини і брички: «мені тутешня кава більше подобається за нашу домашню. Але не переказуй цього моїм братам, бо вони мене живцем зжеруть, позаяк вони дуже пишаються саудівськими кавовими традиціями».

Вантажівка, до краю заповнена килимами, зупинилася біля прикордонника. Водій простягнув прикордонникові якісь папери. Той довго роздивлявся, потім повернувся до колеги, що сидів на узбіччі. Той відкинув недопалка: «що там?» - «каже - яблука везе» - «смачні?» - «красиві» - «яблука – це добре». Прикордонник повернув папери, махнув рукою, вантажівка з килимами здригнулася і попрямувала на захід.

Я повернувся до Азіза, той лише похитав головою: «навіть не запитуй, це складні місцеві стосунки, нам цього не збагнути».

До кордону під’їхав автобус, з якого вивантажилося з два десятки осіб з рюкзаками і лахмітними торбами. Вони по-дружньому попрощалися з водієм і попрямували на турецький бік кордону. Водій викинув недопалок, подивився їм у слід, заскочив в автобус, хвацько розвернув його на вузькій дорозі і зник за поворотом.

Прикордонники вдвох стали перед юрбою і красномовно перекинули свої автомати на груди, демонструючи войовничість і серйозність намірів. Втім, це нікого чомусь не налякало: люди оточили прикордонників, почали тицяти їм в обличчя якісь папери, голосно щось доводити і динамічно жестикулювати.

«Афганські біженці», - пояснив Азіз, - «скоріш за все, з іранських таборів. Тепер, коли ситуація в країні стає нестабільною, вони вирішили шукати кращої долі десь в Європі». Попри натиск прикордонники не знітилися, загнали всіх біженців під навіс на іншому узбіччі, роздали якісь бланки і примусили їх заповнювати.

Тим часом до кордону стрімко наближався мотоцикліст. Він хвацьке промайнув кордон і зупинився біля офіцера: «дуже прошу, скажи чесно, тут повз тебе яблука не провозили? В мене з саду три тони яблук вкрали. І якби ж щось гарне було, а то геть непотріб, я його запланував перечавити на сік, зсипав під стіною, але, бач, знайшовся якісь злодій, негідник, що не погребував. Думаю, не наш… вибач, не хотів образити… так шо, провозили яблука, скажи». Прикордонник мляво похитав головою: «ні, вибач, сьогодні ще яблук не було. Шукай десь в іншому місці».

Мотоцикліст в розпачі розвернувся і зник у звивах дороги.

Тепер кордон перетинала кавалькада бусів, автівок та автобусів, заповнених різноманітним хатнім приладдям та людьми. Прикордонник перекинувся парою слів з водієм першої машини, махнув рукою і колонна попрямувала далі. «Що це за балаган?», - «це Лорі-кочівники, давній народ, що мігрує цими шляхами кілька тисяч років. Колись тут не було жодних держав чи кордонів, а Лорі вже мандрували тутешніми стежками на своїх віслюках. Хто їх зупинить?».

«Я чого не розумію - чому б біженцям не приєднатися до кочівників, принаймні для перетину кордону?», - «Гарне запитання, але дурне, вибач друже. По-перше, Лорі не дуже схвально приймають до себе чужинців, хоча і трапляється. А по-друге, немає сенсу: хоча кочівники вічно в дорозі, вони насправді нікуди не йдуть, на відміну від біженців, у яких є мета. Розумієш, про що я?».

Дорожня курява повільно розчинялася в холодному зимовому повітрі…

Годинниковий блюз

 …бачиш, мій Томмі, коли я залишу цей світ, мій улюблений годинник не спинить відліку часу;

Світло зірок, на які я любив дивитися, що було випроміненим за моє життя, досягне землі, коли мене тут вже не буде;

Пряний вітер доріг, якими пройдуть інші, вічно гратиме волоссям чужих коханих;

Густий аромат свіжої кави завжди наповнюватиме улюблені вулиці;

Дзвінкий дитячий сміх лунатиме в повітрі;

За чиїмось вікном завжди буде чутно гуркіт залізниці;

Муха битиметься о скло, олівець ковзатиме папером, скрипітимуть сусідські двері;

Теплий дощ крокуватиме спраглими землями на південь;

Червонобокі яблука лежатимуть в росистій траві;

П’янкий запах абрикосів литиметься садами, сповненими піснями цикад;

Яскраві зірки квітів завжди вкриватимуть смарагдові пагорби;

Ніхто не має жити вічно;

Все, що ми любимо і сповнюємо сенсом і змістом, залишиться назавжди;

Втішайся цією думкою, коли сумуватимеш за мною посеред світу,

Що його я залишив для тебе…

Той, хто не встиг померти

Новітні війни перетворюють сучасний світ, з якого ми ледь-ледь спромоглися зробити щось більш-менш схоже на стерпне місце для власного існування, на нескінченну територію смітників і руїн, поцятковану щурячими норами. Серед них отруєні війною люди копирсаються в смердючий кривавій багнюці і купах небезпечного сміття, заварюють чай і лагодять нехитрий одяг, смажать м'ясо, вірно товаришують, віддано кохають, палко ненавидять - мріючи про майбутнє, яке ніколи не прийде до них, яке скасувала війна. В повсякденній одноманітності люди тліючих звалищ вбивають один одного і швидко вмирають самі. Але іноді - як це найчастіше й буває на війні - відбуваються несподіванки. І настає майбутнє.

***

В невеличкому ресторанчику дешевого стамбульського готелю на березі Босфору ми їли бринзу і оливки. Він пив чай, а його зовсім юна мовчазна дружина неспішно змащувала духмяні скибки хлібу абрикосовим джемом. Я насолоджувався кавою і намагався зрозуміти цього молодика з витонченими пальцями піаніста.

Довгі чотири роки ми були ворогами, хоча і не підозрювали про існування один одного. Тепер ми говорили на рівних, хоча суто формально, він зазнав поразки, а я був представником сторони, що здобула уявну перемогу. Втім, в цій війні настільки важко відрізнити поразку від перемоги, що на п’єдесталі історії вже тісно від переможців, хоча справедливість вимагає визнати всіх такими, що програли.

Ми обидва зрозуміли, що певний етап минув, і хоча за вкоріненою звичкою він все ще з трохи винуватою іронією визначав мене «хрестоносцем», сам він вже остаточно припинив бути «підданим Ісламської держави Іраку і Леванту», землі благословенного Шаму назавжди відпустили його. Він повертався додому і залишав свою історію, в тому числі і мені.

Він сам киргиз, з невдалою історією дрібного бізнесу і ще дрібнішої політичної кар’єри на батьківщині, був змушений в 2011 емігрувати в Росію, де зіткнувся з повним безправ’ям, поліцейським свавіллям та безробіттям. З такою особистою історією самотності, безправ’я, спустошеності він в 2014 виїхав в Ірак і приєднався до ІД.

Там він познайомився з майбутньою дружиною, також етнічною киргизкою, яка виїхала туди з родиною з Казахстану, з півдня Джамбульської області. Вони одружилися в Мосулі, де на той час жили. Потім він працював геодезистом в Таль-Афарі та Рабії, а останнім часом в провінції Дейр-ез-Зор.

Там він нарешті позбавився історії особистих невдач і набув нового досвіду колективного життя з гідністю і честю, досвіду побудови нового суспільства на засадах специфічної соціальної справедливості.

Там він жив славним сьогоденням, відчуваючи себе відповідальним за своє життя і за життя своєї громади, розуміючи свідому причетність до звитяг і перемог всього суспільства, не маючи страху за особисту долю. Він відчував життя і насолоджувався цим відчуттям, не маючи особистого майбутнього поза громадою і поза війною.

Все це жодним чином не було для мене сюрпризом, я чув такого роду історії сотні разів, від дуже різних людей на дуже різних, здавалося б, фронтах цієї новітньої війни. Але в цій історії була цікава відмінність – вона поки що не закінчилася смертю героя, в ній закінчилася війна. І настало майбутнє, його особисте майбутнє, до якого герой не був готовий і на яке він не очікував.

Після падіння Халіфату в кінці 2017 бійці потяглися на нові фронти – у північну Африку, в Афганістан, а іноземні піддані з числа цивільних спеціалістів переважно почали повертатися додому. Він теж вирішив повернутися на батьківщину.

Повертався він так само, як і в'їжджав - через Стамбул, з абсолютно чистими і легальними документами з «минулого життя», в яких «свої люди» у регіональних відділеннях турецької міграційної служби в Адані, Газіантепі та Мерсіні поставили потрібні штампи про перетин кордону протягом потрібного періоду. Родина його дружини поїхала іншим традиційним шляхом евакуації мешканців Халіфату – через Баку.

Його не переслідували, бо судячи з його вигляду, лексики, поведінки і моторики, він дійсно не був солдатом, і скоріш за все участі в бойових діях не брав. Принаймні тривалої і активної. Найімовірніше, як і десятки тисяч схожих на нього зневірених в сучасному суспільстві шукачів справедливості, в ІД він насправді був цивільним фахівцем.

При цьому, наскільки я можу судити, ступінь індоктринації «вченням» та пропагандою ІД в нього досить помірний, якщо вимірювати в середній шкалі відомих нам «тоталітарних сект». Ані почуття гумору, ані здатності критично мислити, оцінюючи свої і чужі слова, вчинки і навіть емоції, ані спроможності ухвалювати цілком раціональні різнострокові і різномасштабні рішення він не втратив.

Цікавим в цій майже рутинній історії є те, що ані «розчарування», ані «зламу», ані «синдрому переможеного», ані навіть страху в нього нема. Більш за все він схожий на людину, яка напружено вирішує, що робити з раптом набутим майбутнім, на наявність якого в особистому вимірі він не розраховував. Все, що в нього є – це досвід, все ще неусвідомлений і невпорядкований досвід того, що він визначає для себе, як «життя в гідності», і яким він намагається скористатися для того, щоб гідно розпорядитися неочікуваним подарунком.

Можливо, саме для того, щоб впорядкувати свої думки і уявлення, він і розповідав мені свою історію, очікуючи таксі в аеропорт в невеличкому ресторанчику дешевого стамбульського готелю на звивистій крутій вуличці, що стікає в холодний Босфор тим січневим ранком...

Мавпячі вуха. Досвід невчасного некрологу

В останніх числах березня 2017, під час пошуково-рятувальної операції в одній з найнебезпечніших точок світу на північному сході Сирії зник один мій давній знайомий на прізвисько Кастро. Після більш як тижня пошуків і очікування, операцію з його розшуку було призупинено. Тоді я і написав цей невеличкий текст в якості своєрідного некрологу. Кілька днів розмірковуючи про доречність змісту і відповідність форми, я ще не встиг з цим текстом нічого зробити, як Кастро раптом повернувся. Він виявився на диво живучим засранцем. Радий за нього. Але некролог про всяк випадок я вирішив зберегти. Як каже мій колега Макс, некрологи – річ корисна, рано чи пізно, але вони обов'язково стають у нагоді. Бережи себе, Кастро.

Мавпячі вуха

- Лайно! - глухо прогарчав Кастро і зупинив машину поміж висохлих кущів на розтрісканому гарячому узбіччі.

- Довбане дурне лайно, - втомлено повторив він, не дивлячись на мене, - я не знаю, що ти робиш, але якщо ти не припиниш це лайно, то наступного разу я зроблю те, в чому ти мене постійно підозрюєш. Я пристрелю тебе нахрін, замість того, щоб витягувати з чергового лайна, в яке ти знову чомусь вліз. Дай цигарку!

-Ти не куриш, Кастро.

-А ти не п'єш! Але якщо ти будеш морочити мені дупу, я увіллю в твою довбану горлянку пару пляшок місцевого тодді і розповім твоєму шефу, що ти нажерся мов свиня і пошився в дурні. Давай сигарету!

Я простягнув йому пачку «Кемелу». Він виловив цигарку, сунув в зуби і мовчки заплющив очі. За деякий час, так і не прикурюючи, він запустив двигун і вирулив на пусту дорогу.

За кілька кілометрів, замість того, щоб в'їхати на автобан, ми з’їхали на вузьке місцеве шосе і почали петляти поміж нескінченними полями і садками.

- Нічого не сталося, - відповів Кастро на мій запитальний погляд, - заскочимо в одне місце по дорозі, хочу дещо тобі розповісти. І показати. - Він викинув у вікно так і не запалену сигарету.

***

Попетлявши серед новобудов, об'їхавши торговий центр і спортивний комплекс, ми занурилися у старе місто. Двоповерхові будинки класичного індокитайського стилю, пласкі різнокольорові дахи, бетонні стіни, яскраві вивіски, хитромудрі звивисті вулички. Ми вийшли з машини і загрузли в неспішному післяполудневому хаосі провулків.

Обігнувши кілька нагромаджень ящиків і тюків біля входів в магазинчики, розминувшись з лихими мотоциклістами, ми опинилися в гирлі провулка, де він вливався в подобу площі: клумби, стоянки, лотки, кілька будівель в різних стадіях ремонту, квапливі пішоходи, машини, мотоцикли.

Ми влаштувалися за столиком вуличного кафе, замовили каву і воду. За нашою спиною розташовувався невеликий пташиний риночок - ряди висячих і стоячих кліток з птахами, гризунами, рептиліями і іншою живністю, мішки з кормом і різний товар, доречний в таких місцях. Звуки цього ринку заповнювали простір провулка і навантажували його власним життям, відмінним від усього міського середовища.

Пара яскравих тропічних папуг в підвішеній до низької покрівлі клітці ліниво дражнила зелену мартишку, яка сиділа на прилавку і ловила бліх. Молодий продавець-китаєць з незворушним обличчям щось неквапливо втовкмачував поважному покупцеві з цуценям на руках. Мартишка час від часу пропонувала спійманих бліх цуценяті. Той ввічливо обнюхував запропоновану здобич, але послідовно відмовлявся.

У кафе крім нас сидів лише старий у білому брудному капелюсі, прикрившись місцевою газетою, і курив чорну сигару.

-Бачиш он той будинок? - запитав Кастро, ковтнувши води зі склянки. - Тоді він був чотириповерховий, тепер один поверх вже розібрали, напевно, будуть зносити. П'ять років тому, коли я був в ньому, він вже кілька років стояв занедбаним. За документами він належав якийсь страховій компанії з Гонконгу, але насправді там багато років нічого не було. Тепер і його не буде. І цю історію забудуть всі. Крім мене.

Це історія про мого друга Джефа. Він був легендою Корпусу, коли ти ще не твердо знав, де твоя дупа. Втім, ти спритний засранець. Але Джеф - він навчив мене і багатьох. А в той час, про який я хочу розповісти, він працював в одному приватному агентстві, яке займається порятунком заручників в різних країнах, куди складно дотягнутися уряду.

Джеф тоді керував порятунком банкіра, якого викрала місцева мафія. Хлопця тримали неподалік, вимагали викуп, шантажували колег і сім'ю – ну, все за планом, як годиться. Їхня група відпрацювала, хлопця звільнили, передали поліції, відвезли до родини.

Але сам Джеф зник. Його викрали в придорожньому кафе неподалік звідси. Поліція знайшла його байк, на якому він повертався в аеропорт.

Через кілька годин його родина отримала вимогу викупу. За голову Джефа просили десять тисяч. Десять довбаних тисяч доларів! Всі зрозуміли, що викуп - тільки прикриття, йдеться про помсту.

Його місцезнаходження встановили протягом доби, менш як за сорок годин ми були тут. Його тримали в цій будівлі. Я був з групою, яка увійшла сюди. Ми знайшли його у підвалі. В металевому ящику, зі слідами тортур. Експерти сказали, що він загинув через п'ять-шість годин після викрадення…

Коли ми вийшли, місцевий поліцейський привів мене сюди, в це кафе. Ми сиділи тут, пили цю каву і слухали як ці папуги лаються між собою. А господар цієї звірячої лавочки - старий-китаєць постійно повторював якусь дивну фразу - «моньєт теліня» - мавпяче вухо. Лаявся він так, чи що? Я тоді весь час думав: чому я не зміг йому допомогти?

А поліцейський розповідав, що в підвалі того будинку водяться величезні злі щури. Вони нікого не бояться і страшенно агресивні. Колись вони покусали двох патологоанатомів і одного експерта. Патологоанатомів, говорив поліцейський, шкода, а на експерта, мовляв, плювати. Тому що експертів тут багато, а хороших лікарів - мало.

Всі ці деталі з тих пір постійно крутяться в моїй пам'яті - щури, покусані експерти, яскраві вивіски, пощерблені сходи до підвалу, галасливі папуги, чашка кави в руці балакучого доброзичливого поліцейського, оті незрозумілі мавпячі вуха. Тому що я так і не зрозумів, чому я не зміг допомогти Джефу.

Я примірився з цією втратою, але хочу осягнути якійсь сенс. Ми ж, зрештою, шукаємо не спокою, а розуміння…

Знаєш, навіщо я тебе притягнув сюди? Щоб довести собі, що доля сліпа, але не жорстока. Сьогодні нам пощастило, я зміг допомогти тобі, отже якийсь сенс у всьому цьому є. Як гадаєш?

Ми мовчки дивилися, як зграйка підлітків побігла через площу. Молодик у витонченому костюмі на ходу ховав в сумку пакет молока, не відриваючись від мобільника. Папуга в клітці знову пронизливо закричав.

І раптом позаду нас старий за столиком зашурхотів газетою і скрипучим голосом виразно проголосив: моньєт теліня!

***

Ти правий, Кастро, все має сенс, думав я, дивлячись як зникають в темряві під крилами літака вогні аеропорту. Все має сенс, доля не жорстока, хоча і сліпа. Вона завжди повертає нам наші борги, а ми завжди повертаємося до самих себе.

Ми повернемося, так і є. Клянуся мавпячим вухом.

Потримай мою гвинтівку

Восени 1998, через службову необхідність та науковий інтерес, я опинився в передмістях Риму, де мав провести пару місяців в одному дослідному центрі. Готель на весь цей термін не те, щоб був мені не по кишені, а скоріш був неприйнятним через демонстративну відсутність побуту і кричуще обмеження свободи. Тому я зняв кімнату з кухнею та широкою терасою на другому поверсі магазину сантехніки у великому будинку між трасою Рим-Неаполь і залізницею, що проходить уздовж знаменитої Апієвої дороги.

Господиня моя Марія Луїза, жвава неаполітанка, спритно управлялася з усім своїм господарством: будинком, садом, магазином, двома дорослими синами, мовчазним чоловіком і своїм літнім батьком, якій вічно проводив час в саду, за столом під великим лимонним деревом.

Власне, про цього старого зі смаглявою мармурової шкірою, порізаною зморшками, я і хочу дещо розповісти.

***

Одного разу увечері в п'ятницю, побачивши мене на вході у двір зі стосом паперів, пакетом кави і пляшкою віскі під пахвою, старий раптом пожвавився, замахав рукою, кличучи мене. Я, огинаючи ганок, підійшов до столу, за яким він сидів. Він зсунув з колін пледа і трохи гойднувся мені назустріч:

-Хлопче, хлопче, зірви пару лимонів. Рви великі! - Неаполітанський діалект, вставна щелепа і вікове нехтування комунікативними нормами робили його мову виключно важкою для сприйняття іноземця.

Зваливши свої лахи на садове крісло, я обійшов дерево і зірвав пару великих яскраво-жовтих лимонів:

-Ось, прошу.

-Ні, це я прошу. Це тобі, у тебе такі не ростуть.

-В мене взагалі ніякі не ростуть, тільки в теплицях,- посміхнувся я, - я з України.

-Так, я бачив твої документи у Марії... Laskavo proshu, Djakuju, - раптом вимовив він, ретельно вимовляючи звуки, в синіх очах його на мить спалахнули яскраві іскри.

Я почав було зображати обличчям співчутливе розуміння, проте вчасно зупинився. По-перше, щось тут явно виходило за рамки рутинного досвіду, а по-друге, поспішати мені було нема куди, і розмова з цікавою людиною цілком вписувалася в мої плани освоєння місцевого культурного і мовного простору.

Він тицьнув в бік крісла поруч з собою, розсунув фрукти, які чистив; з-під столу виник бутель темного вина, з купи газет - дві склянки.

-Я пам'ятаю кілька слів українською. Навіть можу заспівати кілька пісень. Мабуть, сьогодні це все, що я пам'ятаю. Хоча ще сорок років тому я говорив цілком стерпно. Ти здивований? Це проста історія, але трохи довга. Я зараз розповім.

Він потріпав пробку, відкрив пляшку, налив вина в стакани:

-Це добре вино. Моя донька привозить його з Неаполя. Вона народилася там. Я там народився. Дуже давно. Твій дідусь ще живий? В якому році він народився? Отже він старший за мене, як мій старший брат... нас було сім братів. Сім братів в дуже бідній сім'ї в Неаполі - дуже бідному районі в селищі на заході Неаполя. Коли почалася війна, мій батько сказав мені: «ти підеш в армію, тому що ти ще не можеш працювати, як твої брати, і у тебе немає сім'ї». Комуна вирішила, що від нашої родини хтось повинен йти в армію, і батько сказав, що це маю бути я.

Мій батько воював у Першу Світову, він не хотів, щоб ми йшли воювати. Але він не боявся війни, казав, що і на війні можна жити. А таким, як ми на війні може бути навіть і краще. Тому я пішов без страху. Крім того, зі мною пішли друзі, хлопці з вулиці, з якими ми з дитинства рибалили. Я не боявся, я не знав нічого і хотів дізнатися, що на мене чекає - я ж і не бачив нічого, крім моєї вулиці і нашої затоки.

Мені приписали рік до віку і відправили в армію. Так я став солдатом експедиційного корпусу.

***

Спочатку нами всі захоплювалися, а ми дуже пишалися собою. Перед нами виступав Дуче, дівчата дарували нам квіти, а в тавернах навіть іноді годували безкоштовно. Мені подобалася форма і їжа досхочу. Серед однополчан ломбардійців ми з друзями трималися осібно, допомагали один одному. Решта посміювалися над нами - нашими манерами, звичаями, говіркою. Ти ось теж насилу розумієш мене, хоча і сам розмовляєш з калабрійським акцентом. Я не питаю, звідки в українця в Лаціо калабрійский акцент, хоча це дивно. А над нами сміялися, обзивали бандитами і селюками.

Ближче до літа 1941 нас повантажили у вагони і відправили на Східний фронт. Спочатку все йшло добре, навіть чудово: нас відмінно годували, на станціях люди приносили їжу і вино, тютюну було вдосталь. Ми багато співали, спали, лаялися; тоді, в поїзді, був, напевно, найдовший період неробства в моєму житті.

Тоді я писав листи додому, але не відправляв їх - думав відправити їх всі разом, коли опишу щось важливе, що неодмінно станеться незабаром.

Однак, нічого важливого не відбувалося. Коли ми почали наближатися до Австрії, нас спочатку перестали випускати на станціях, а потім і зовсім замкнули у вагонах. Наші припаси, які на початку виглядали значними, швидко танули, і ми почали економити, а пайок, здавалося, ставав з кожним днем все меншим.

В середині червня ми застрягли на станції десь в Угорщині і кілька днів стирчали там, страждаючи від нестерпної спеки в вагонах. Я напросився в технічну бригаду - оглядати танкетки на відкритих платформах. На техніці я геть не розумівся, але це був гарний шанс вирватися з розжареного пекла вагона, побути на свіжому повітрі, а іноді - роздобути у місцевих трохи провізії на додаток до пайку.

Наш ешелон охороняли тоді угорські патрулі, вони не дуже схвалювали наші вилазки в сусідні селища, але в конфлікти не хотіли лізти. Обмежувалися вигуками незрозумілою мовою, загрозливими жестами і образливим сміхом. Вони сміялися над нами, і ніякого «бойового братерства» у союзніків не було і на згадці. Мій батько підготував мене до цього, тому сюрпризом таке ставлення братів по зброї для мене не стало.

Потім наш лейтенант сказав, що у нас новий командувач, і тепер-то ми вже точно потрапимо в самісіньке пекло, і ми, нарешті, рушили.

Другий раз ми надовго зупинилися, коли перед нами постали гори. Нам сказали, що ми в'їжджаємо в Україну, на територію противника. Патрулі навколо ешелону помінялися на німецькі, а угорців теж замкнули у вагонах.

Угорці гортанно лаялися у відкритих вікон через голови патрулів на станціях, де їм відповідали зустрічаючі люди, здається їхні родичі. Ми зловтішалися.

Втім, з появою німецької влади з'явився порядок і завирувало життя: нам почали видавати додаткову форму, нову амуніцію і зброю. З їжею теж навели порядок: їжі не стало більше, але годувати почали регулярно і всіх однаково.

Холоднішало. Такої середини літа я уявити собі не міг. Але ми не сумували - нам все ще здавалося, що ми опинилися в гущі захоплюючої пригоди.

Дорогою нас кілька разів переформовували, ми приєднувалися до загонів, які прибували іншим шляхом. Навколо миготіли станції і міста, де-не-де траплялися сліди війни, але повірити, що вона поруч було все ще важко. Місцеві назви звучали, як імена древніх богів, як назви забутих танців - Strij, Kolomyya, Chernivitzi - ми вимовляли їх, цокаючи язиками від задоволення.

Десь там, на одній з цих станцій з міфічними іменами, вусатий старий сунув мені в руки шматок дуже жирної смаженої свинини і пляшку овочевої граппи. Окремо їсти м'ясо такої немислимої жирності, і пити алкоголь такої міцності, зроблений до того ж з якогось коренеплоду, для мене було б неможливо. Але тут, в поточних умовах обмеженого простору, виснаженому дорогою, вживаючи це з великою кількістю місцевих овочів та хліба, це виявилося цілком прийнятним, а головне - поживним.

Тоді, в умовах військового походу я зрозумів, що таке є український хліб. З того часу я ще довго намагався тримати з собою маленький шматочок хліба, і потім це навіть рятувало мені життя.

***

Але це було набагато пізніше, а тоді ми пересіли на вози і в автомобілі, і мали переправлятися через річку. Там була серйозна плутанина, попереду йшов якийсь бій. Лейтенант швидко з'ясував, що я нічого не розумію в техніці, за якою нібито доглядав в дорозі, і направив мене доглядати за кіньми. Зачувши близьку канонаду, наші коні розбіглися, і ми з товаришами шукали їх кілька днів. За цей час бої закінчилися. Ми наздоганяли своїх по полях, усіяних залишеною технікою, кинутою зброєю, зі слідами бою.

Лейтенант суворо відчитав мене на очах начальства, але потім поплескав по плечу і махнув рукою: «росіяни пішли, поки ми їх наздоженемо, ти ще поживеш, а це тут головне».

Спочатку ми йшли на південь, і там возили припаси веселим і замурзаним румунам, які все намагалися зрозуміти, чого від них хоче німецьке командування. Потім, вже восени, під холодним дощем пішли на схід.

Це називалося Донбас. Ми мали окупувати його центр - місто імені Сталіна. Генерал з цього приводу виголосив чуттєву промову - мені лейтенант переказував. Ми роздобули кілька пляшок місцевого алкоголю і вирушили в степ.

Ми просто рухалися степом між великими напівпорожніми селами, огинаючи міста, в яких диміли якісь гігантські руїни - напевно, це горіли заводи. Дорогою я бачив багато садів, нескінченні поля і городи. Спочатку ми пару разів крали продукти, тому що боялися попросити або купити їжу, але потім ситуація змінилася.

Мій друг Джузеппе отримав листа, з якого дізнався, що його сестра виходить заміж. Ми довго говорили про це, уявляли, яке свято буде вдома, в Неаполі. А потім він заспівав пісню, яку завжди співає на весіллях вдома. Ми заспівали разом. І раптом почули, як з сусіднього будинку нам ніби відповіли - кілька голосів заспівали невідому нам місцеву пісню. Пісня була дуже сильна, мелодійна, а співали вони дуже вільно, красиво. Коли вони стали затихати, ми знову заспівали, - якби відповіли своєю піснею. З піснею ми підійшли до будинку, спробували познайомитися, використовуючи накопичений словниковий запас. Там жила українська селянська сім'я, бідні люди, такі ж люди як ми, які важко заробляють свій хліб. Ми купили в них продуктів, відремонтували щось з дрібної амуніції в їхній майстерні. Але головне - ми більше не боялися місцевих.

***

Коли ми увійшли в Донбас, ми опинилися на війні. Все навколо було покалічене і спалено, підірвано і зруйновано. Ми йшли зруйнованою, обгорілою, поритою війною землею. Поля, дороги, села, міста - все було відзначено війною, тепер вже справжньою.

Ти говориш, твоя мама з тих місць? Як називається її місто? Ні, не пам'ятаю ... Ми пройшли багато міст, і підійшли до Сталіно з північного заходу. Там наші частини вступили в бій, а ми залишилися в резерві і забезпеченні. Дорога, якою ми мали підвозити припаси, була страшенно розбита, з неї все змивало в канави. Я борсався в непролазній, жирній грязюці, поки хтось стріляв і гинув за кілька кілометрів на схід. Ми тягали поранених і вбитих, возили боєприпаси, фураж та їжу. Де розмірене окопне життя, обід за статутом, обстріли за розкладом, прості солдатські забави, про які розповідав мені батько? Я злився, я втомився і хотів додому. Що сказати, я ж був майже хлопчиськом. Тоді, в цьому бруді і злобі, я знайшов і викинув ті листи, що писав додому в поїзді дорогою на фронт. Мені здавалося, що нічого доброго вже не станеться, а бруд, морок і туга будуть нескінченними.

бій італійських загонів у Сталіно, жовтень 1941

бій італійців в Горлівці, листопад 1941

Потім бої закінчилися, фронт пішов на схід, ми почали облаштовувати гарнізон. Мені раптом стало нестерпно тоскно серед нескінченного степу, величезних куп шлаку, розбитих вулиць, які завжди ведуть від смітників до руїн. Мені терміново потрібно було море. Море - це єдине, що я бачив у своєму житті, що завжди було поруч. І тепер, в найтяжчий момент море було десь далеко, я не міг його дістатися.

***

Я попросив нашого лейтенанта про переведення в гарнізон в Одесу, де служив наш друг Альфонсо. Він не заперечував. Я був такий нетерплячий, що навіть не оформив папери про переведення як годиться, і ми з другом вирушили до Одеси.

В Одесу я добрався вже на початку грудня 1941. У нетерпінні ми проскочили німецькі патрулі на в'їзді в місто, свої нечисленні речі кинули в казармі у Альфонсо, відмітили документи в комендатурі у сонного румунського офіцера, і кинулися на вулицю.

Було дуже холодно, дув страшний зимовий вітер. Моя зимова форма ні від чого не рятувала, здавалося, що мої кістки стали скляними і ось-ось почнуть кришитися від холоду. Але я не помічав нічого - я йшов назустріч морю - єдиному своєму справжньому і безумовному другові, тому, що завжди підтримає мене, врятує від будь-яких життєвих негараздів. Мене охопила ейфорія, мені здавалося, що зараз всі мої поневіряння скінчаться, туга і смуток відступлять, знову почнуться веселі пригоди, і життя набуде сенс.

Ми блукали якимись дворами, плуталися в лабіринті провулків, поки не скотилися на набережну. Там снували якісь підозрілі особи, лежали перевернуті човни, складені кошики. Я підійшов до води.

Те, що я побачив, було найбільшим розчаруванням мого короткої тогочасного життя. Море не було синім, ласкавим, багатоголосо співучим, а було свинцево-сірим, глухим і суворим. Воно не грало вільно під бездонним блакитним небом, а похмуро котило темні хвилі під важкими низькими майже чорними хмарами. Але найстрашніше - недалеко від берега я побачив лід. Кілька невеликих, але справжнісіньких шматків замерзлої води плавали в морі. У моєму морі!

Я стояв немов приголомшений. За все своє невелике життя я не бачив такого, і не чув про таке. Напевно, це було найгірше, що могло тоді статися зі мною. Я потребував море, я прагнув його, і не знайшов. Вірніше, те, що я знайшов, було не море. Отже, я мав продовжити свій шлях.

Я повернувся до свого друга: «Джузеппе, потримай мою гвинтівку, я йду додому», сказав я йому.

У цей момент моя війна закінчилася і почалася інша історія.

Того ж вечора, ковтаючи сльози, з напівлегальними документами, напівсмерть замерзлий в своїй шинелі, я опинився на вокзалі, намагаючись сісти в поїзд, що йде на захід. Я навіть не знав до пуття, куди я їду. Все, що я пам'ятав - плутанину назв міст і станцій, які нагадували чи то імена древніх богів, чи то назви забутих ритуальних танців. Я тільки знав, що мені потрібно додому - до мого моря.

***

За два тижні мене заарештував німецький патруль на станції Коломия, де я намагався купити теплий одяг. Перші три місяці я був під слідством: спочатку у в'язниці при комендатурі в Стрию, потім в Бродах. Згодом я опинився у в'язниці у Львові. Вже потім, через багато років після війни я дізнався, що в цій в'язниці загинув наш лейтенант. Його розстріляли. Що? Ні, не «ваші». Його розстріляли німці, наші «союзники», в 1943...

Тюрма там велика, серйозна, але умови дуже погані. Через чотири місяці я захворів, став сильно кашляти, втратив вагу. На той час слідство закінчилося. Мене визнали винним в порушенні статуту і направили в табір. Беручи до уваги стан мого здоров'я, мене відправили до Австрії, спочатку в Flossenbürg, а потім в табір Markt-Pongau. Там я працював на будівництві дороги. Вірніше, працював-то я на кухні, де годували робочих.

Зі мною працювали жінки: я був настільки слабосильним, що потрапив в жіночу бригаду, на кухню. Власне, і такої роботи - носити воду, мити посуд, топити піч, чистити овочі - я б не витримав. Після семи місяці в'язниці і чотирьох місяців табору я вмирав від виснаження і туберкульозу. І я б точно помер, якби не українські жінки, з якими я працював.

Вони відпоїли мене запашним фруктовим відваром, який вони варили в саморобній пічці. Вони годували мене розвареним картопляним лушпинням і хлібним м'якушем. Вони змушували мене їсти топлений жир і підгодовували згущеним молоком, яке вимінювали в охорони. А ще вони завжди співали - на роботі, на відпочинку, коли йшли, і коли поверталися. Я мив посуд негнучкими пальцями або розтоплював хмизом піч - і слухав їхній спів. Тому я вижив. Довго я пам'ятав їхні пісні. Щось пам'ятаю і зараз. «Нема хліба, нема сала, Бо комуна все забрала!».

***

Десь через півтора року все якось посипалося: гарібальдійські партизани, другий фронт, місцевий опір. Одного разу ми втекли. Ну як втекли? Просто пішли. Нас - гастарбайтерів, ув'язнених колишніх союзників та списаних в'язнів - охороняли не дуже суворо, і ми пішли. Через кілька днів ми були вже в Швейцарії, а потім в Італії. Там партизани допомогли сховатися, а згодом я дістався й додому.

Мені пощастило, я певен. Море врешті врятувало мене. Альфонсо загинув під Сталінградом, Джузеппе служив добре, робив військову кар'єру, та німці розстріляли його в Польщі. Мої рятівниці розсіялися по світу: після закінчення партизанського опору в Італії, хтось повернувся в Україну і там пропав, хтось подався до Америки, в Канаду. Я поїхав з Неаполя, поїхав від моря. Але море залишилося в моєму серці. Поруч з Україною, з вашим хлібом і піснями.

Хлопче, зірви апельсин, вони вже дозріли...

Kossuth-Nóta (Garibaldi czardas)

…до річниці угорської революції 1848: цього разу не переклад, а адаптація українського «Кошутівського» фольклору (тобто, це не моє, а навпаки – народне), зафіксованого не лише в Закарпатті, але й на Буковині та у Галичині в 1850-1900-х. І. Франко, Я. Головацьким, М. Врабелем, М. Драгомановим, Г. Стрипським та іншими дослідниками.

Це пісня «Kossuth-Nóta», яку мені доводилося чути в різному виконанні в різного роду рестораціях і схожих закладах культури від Дрогобича до Неаполя і від Варшави до Стамбулу. Вона увійшла до фольклору багатьох країн Центральної, Східної і Південної Європи (власне, які перебували у складі Австро-Угорської імперії, та в яких переховувався в еміграції Л. Кошут після угорської революції) - Угорщини, України, Румунії, Словаччини, Сербії, Хорватії, Болгарії, Туреччини, Італії.

Пісня існує в кількох близьких музичних та схожих текстових варіантах, а також має кілька назв. Тут я навожу найбільш розповсюджений (майже канонічний) текстовий варіант.

В цій відомій пісні мова йде про набір війська на битву під Темешваром (нині Тімішуара, Румунія), де 9 серпня 1849 військо, очолюване Кошутом було розбито об’єднаними австрійськими та російськими арміями. В тій битві на стороні революційної армії Кошута, у складі 75 піхотного батальону, брав участь і загін українських добровольців під орудою легендарного силача капітана Михайла Бачинського. В битві під Темешваром він проявив видатну хоробрість, до останнього стояв з прапором під навалою орди російського генерала Паскевича, і загинув в нерівному бої. Разом з 54 побратимами його було поховано поблизу села Уйбешенєв (нині Дудешті Ної, Румунія), в 1905 там звели пам’ятник.

Пісня Кошута (Гарібальдіській чардаш)

Кошут Лайош нам звітує,

Що солдат йому бракує.

Варто ще раз клич почути,

Як один всі маєм бути.

За Угорщину за вільну,

Батьківщину самостійну!

В капелюсі гордий Лайош,

Ти на ворога чекаєш.

Дощик тебе поливає,

Бог тебе благословляє.

За Угорщину за вільну,

Батьківщину самостійну!

Буду добрим я солдатом,

За Кошута воювати,

Як мене б він не покликав,

Я б не воював довіку.

Хай живе моя земля,

На війну ухожу я!

Підем, друже, у солдати,

Капітаном можеш стати!

Повоюєм – поживем,

До свободи доживем,

Хай живе моя земля,

На війну ухожу я!

За Угорщину за вільну,

Батьківщину самостійну!

Kossuth-Nóta (a.k.a. Garibaldi czardas)

Kossuth Lajos azt üzente,

Elfogyott a regimentje.

Ha mégegyszer azt üzeni,

Mindnyájunknak el kell menni.

Éljen a magyar szabadság,

Éljen a haza!

Esik eső karikára,

Kossuth Lajos kalapjára.

Valahány csepp esik rája,

Annyi áldás szálljon rája.

Éljen a magyar szabadság,

Éljen a haza!

Most szép lenni katonának,

Mert Kossuthnak verbuválnak.

Kossuth Lajos nem lett volna,

Katona sem lettem volna.

Éljen, éljen a nemzet!

Gyere pajtás katonának,

Téged tesznek kapitánynak!

Pár esztendő nem a világ,

Éljen a magyar szabadság,

Éljen, éljen a nemzet!

а прослухати пісню можна тут:

https://www.youtube.com/watch?v=pK6KBxKWtH0

У пошуках Шредінгера

Як давно відомо, враження від будь-якої подорожі визначається не тим, що саме ти бачиш, а залежать від того, що бачиш саме ти. Все найголовніше ми вже носимо в собі, а подорожуємо, щоб розгледіти щось в середині, щоб знайти самих себе в якомусь глухому куточку. Якщо цього не вдається, то всі дороги зливаються в один нескінченний шлях в сутінках, а всі острови стають схожими один на одній. Навіть якщо їх зовсім немає – ані в морі, ані на мапі...

Ось ця ґрунтовна підозра власної наповненості, яку ми постійно намагаємося пережити у відчуттях, і спонукає нас у будь-якій подорожі обирати не ті пам’ятки, що вказані в туристичних довідниках, а вишукувати пригоди, виходячи із особистісних і професійних деформацій.

Це я до того, що бути фізиком – суспільний вирок. В контексті що розглядається, це зокрема, означає, що під час експертної наради, яка проходила на гірськолижному курорті влітку, я шукав могилу Ервіна Шредінгера.

Ервін Шредінгер, лауреат Нобелівської премії з фізики 1933 року (разом з Полем Діраком) за відкриття нових форм атомної теорії, останні роки життя страждав від хронічного туберкульозу, а тому після відставки у 1958 році жив у горах в Тіролі. Коли в січні 1961 він помер у віденський лікарні, то заповів поховати його в гірському селище, де він провів останні роки життя.

Знаючи про це, я обов'язково хотів побувати на могилі Шредінгера. І перше, що я зробив, опинившись в Альбасі і маючи вільний час – пішов на місцеве кладовище навколо церкви св. Освальда.

Ну, ті хто пам’ятають парадокс «Кота Шредінгера» - переносу методів квантової механіки при переході від субатомних систем к макросистемам, жодним чсином не здивуються, якщо я скажу, що могили Шредінгера я не знайшов. На доглянутому цвинтарі розміром 40 на 60 метрів посеред дня.

Тому мені довелося переглянути супутникові зображення, щоб пересвідчитися, що іншого цвинтаря тут немає, знайти інший час, провести уявний експеримент і повторити експедицію. Звісно ж, за 50 метрів від мого готелю я побачив об’єкт моїх пошуків.

Це невеликий чорний чавунний хрест на дерев’яній основі, прикрашеній золотим розп’яттям, вздовж хреста росте трояндовий кущ, який невдовзі розквітне. Могила обсаджена самшитом, всередині росте невеличкий кущик незабудки, стоять два ліхтарика зі свічками і лежить маленький білий гіпсовий янгол.

На могилі написане знамените рівняння Шредінгера (iћѱ = Ηѱ) і цитата 1942 року:

«Denn das, was ist, ist nicht, weil wir es fühlen, Und ist nicht nicht, weil wir es nicht mehr fühlen. Weil es besteht, sind wir und sind so dauernd. So ist denn alles Sein ein einzig Sein. Und dass es weiter ist, wenn einer stirbt, sagt dir, dass er nicht aufgehört zu sein».

(дозволю собі приблизний переклад: «Для того, щоб щось існувало, нам не обов'язково це відчувати, і чогось немає не тому, що ми більше не відчуваємо цього. Тому що і воно, і ми і так існуємо постійно. Також і будь-яке існування є унікальним існуванням. Отже, коли хтось помирає скажіть собі, що він не може бути зупинений»).

Крім Ервіна в цій могилі поховано також його дружину – Аннумарію Шредінгер, яка пережила його на 4 роки.

Я струсив кілька мокрих голок з листя самшиту, зірвав гірську квитку у дороги і поклав її на могилу Ервіна Шредінгера. З цим нічого не поробиш – я такі фізик… 

За сім годин від війни

Відірвавшись нарешті від грозового фронту, літак почав зниження і став грайливо маневрувати поміж сірими гірськими хребтами, без особливих вигадок і розкоші подекуди декорованими бурими смужками зсувів і плямами безбарвного червневого снігу. Повільно втягнувшись в ущелину, ми опинилися оточеними пасками темнозелених гільчастих верхівок ялин, серед яких стирчали гостроверхі дахи сільських кірх. Чи то хмари, які заблукали між верхівками, чи то лахміття гірського туману стікало зі схилів в долину, плутаючись під крилами. Літак по-діловому заревів і майже рухнув на нереально смарагдові галявини на дні ущелини.

Аеропорт Інсбрука старанно зберігає увесь провінційний шарм зимових олімпіад 1964 і 1976 років. Ним можна милуватися, як зворушливою раритетною листівкою – двоповерховий, з дерев’яною терасою, підвісними квітами. Літаки вирулюють по недовгий смузі і зупиняються в сотні метрів від аеропорту, пасажири йдуть до аеровокзалу пішки, а зустрічаючі, роль яких зараз виконують відвідувачі бару, машуть вітально і зі щирою радістю руками з тераси. Зелені гори навкруги захоплюють гул двигунів і відбивають його в синє небо, сонце сліпить очі, гірський вітерець витісняє запах нав’язливого авіаційного антисептику. Відчуття початку.  

Напівпорожній автобан, заповнений примарами кінця уікенда минулого гірськолижного сезону, стрімко висмикнув нас із міста, проніс між горами і раптово виштовхнув в мереживо доріжок, що виписують вигадливі петлі на альпійських схилах. З розумною впертістю обмежені бетонними відбійниками, дороги дбайливо слідували течії місцевих диких річок, запопадливо оминали відтворені для цікавих туристів руїни старовинних фортецій і замків, оповитих спортивного вигляду плющем, розбігалися струменями в численних селищах стандартної місцевої архітектури – покаті дахи, стовпчики, тераси, квітники, що рясніють червоним.

Ще кілька поворотів поміж ялинами – і ми посеред селища, відміряного меандром річки і кількома терасами схилу двокілометрової гори. Сенсорний букет приголомшує – небо квітне незвичними і яскравими барвами, на диво випуклі хмари повзуть на відстані простягнутої руки, просякнуті свіжою вологою і сонцем, дерев’яні будиночки, що швидко підсихають після ранкового дощу, відчутно пахнуть сауною, скриплять ставні в унісон з ялинами на схилі, шурхотить під чиїмось підошвами гравій на кладовищі навколо кірхи, струмить вода в джерельці, заповзято виспівує дрозд на мошистому даху комори, десь далеко хтось дзенькає столовими приборами, ледве пахне дешевою кавою. Життя, як не дивно, продовжується навіть без постійного вереску телефонів, нескінченного шуму машин і спотворених постійним підвищенням мовних інтонацій – цих невід’ємних ознак цивілізації.  

Вже заради цього слід було стягти сюди цю купу дивних людей – різноякісних диваків з різних країв планети – щоб спробувати поділитися з цими високочолими незграбами відчуттям розпочатої пригоди, тремтінням очікування радісної несподіванки, відчуттям торкання до світу, що реально існує. Хай і в такий непересічний спосіб.

Всім цим дивакам, дикунам і соціопатам потрібно біло відірватися від звичного комфортного середовища існування – навіть якщо воно є безладом мегаполісу, або хаосом війни, щоб спромогтися на спільну роботу – невелику і майже непомітну, але напружену і важливу. Для того, щоб, умовно кажучи, змоделювати завтрашню реальність, побудувати образ завтрашнього світу і бажаний мир. Власне, тому їх і зібрали в такому місці – щоб це не могло пройти мимо, щоб ніхто не полишав реальності життя.

Наша війна не закінчилася, вона залишилася там, зовсім поруч, всього за сім з чимось годин польоту. Там, на війні все залишилося незмінним – і кров, і жертви, і божевільна логіка невідворотного. Чималий шмат цієї війни я приніс з собою. Щоб спробувати закінчити її тут - під червневим альпійським дощем, співами дрозда, покатими тірольськими дахами...