середа, 10 лютого 2016 р.

«Останній бій майора Пугачова» або перший бій УПА з ГУЛАГом: контекст міфу


Історія, яку розповів Варлам Шаламов в оповіданні «Останній бій майора Пугачова», є і за формою і за змістом майже класичним мілітарним міфом. 
Купка героїчних особистостей, об’єднаних ідеєю свободи і спротиву, залишаються незламні під напором тоталітарної репресивної машини і зрештою, виходять моральними переможцями з безвихідної ситуації. Герої цієї історії відмовляються бути жертвами, і тому, власне, стають героями, перемагають, творять історію і, як і треба героям, гинуть в бою. Міфологічний характер історії підкреслюється кількістю героїв – їх 12, таких собі «апостолів свободи», що вказує на особливу духовну місію, на етичну обраність героїв.
Шаламов і люди, від імені яких він розповідав свої історії – жертви тоталітарної системи радянського періоду російської імперії – саме так і сприймали розповідь про озброєну втечу 25 липня 1948 з табірного пункту №3 «Дальлага» групи ув’язнених – як легенду, як міф. Втім, сам Шаламов вважав свою прозу документальною - «текстом, пережитим, як документ». Тому нам є сенс розуміти контекст, в якому відбувалися описані події.
З виправно-трудових таборів Колими з 1948 по 1951 щорічно тікало приблизно по 500 ув'язнених. З 1952 до 1954 ці цифри знизилися до 300-200. З особливого табору №3 МВС з 1948 по 1954 вдалося втекти лише 22 ув'язненим. Майор Пугачов, герой розповіді Шаламова, був ув'язненим цього так званого «особливого табору». З 1948 по 1954 тут померли 1609 ув'язнених. У зимові місяці, після прибуття в табір, Пугачов, що бажав вижити і жити, разом з іншими ув'язненими планує втечу. Роком пізніше, роз'яснює Шаламов, у них для цього вже не залишилося б сил. Треба було ухвалювати рішення про боротьбу і втілювати його в умовах, які не передбачали іншого вибору, крім повільної, принизливої смерті.
Таким чином, Шаламов вводить нас в реальність спротиву, реальність свободи і війни – в реальність особистого героїчного вибору всупереч приреченості жертви. В цьому і полягає міфологічність «Останнього бою».
Втім, розповідь Шаламова, незважаючи на міфологічний характер, відбиває реальність: вона спирається на реальні повідомлення хірурга Миколи Брауде, якій працював в центральній лікарні табору, і санітара Яшки Кученя (за іншими даними - Окуня), пораненого під час переслідування втікачів.
На жаль, видання «Історія сталінського ГУЛАГу» не містить системної документальної інформації про таку групову втечу, яка могла б виходити від табірного начальства. Але там є один документ, який склала адміністрація особливого табору № 3. В ньому йдеться про чутки про групову втечу. Це обов'язковий квартальний звіт, який в липні 1952 р. був відправлений в Москву комендантом «Дубравлага» И.Ф. Черемисиним і начальником відділу цього особливого табору по режиму і оперативній роботі М.А. Демидовим. У звіті говориться про оперативну роботу зі шпигунами в другому кварталі 1952 у зв'язку з «викриттям антирадянські налаштованих елементів» серед ув'язнених. Об'ємна доповідь була відправлена П.И. Окуневу - заступникові начальника ГУЛАГу в Москві, і міністрові внутрішніх справ Мордовської АРСР П.А. Тенякшеву (Есипов В. Варлам Шаламов и его современники. – Вологда, издательство Книжное наследие, 2007. - 270 с.).
В цьому звіті, зокрема, написано: «на Колимі один полковник власівської армії, що відбував своє покарання в одному із спецтаборів «Дальстроя», організував повстання. Йому вдалося створити загін з ув'язнених, які роззброїли охорону, а потім звільнили ряд таборів. Справа, нібито, дійшла до важких зіткнень їх підрозділів з регулярними частинами Червоної Армії. Останні застосували літаки і танки. Проте подавити повстання явно не вдалося. Більшість золотопромивальних установок спалена. Полковник зі своїм загоном обкопався десь далеко на Крайній Півночі, щоб там перезимувати і дочекатися допомоги американців.»
Цей документ ґрунтується на повідомленнях агентів, які були оброблені і відредаговані табірним НКВС. Він дозволяє судити про те, яка інформація поширювалася серед ув'язнених, де справа дійшла до відмов від роботи, страйків і організованого опору. Так поширювався міф.
Поширення міфу, описаного Шаламовим, призвело за рік до заворушень серед ув’язнених в таборах вздовж Транс-полярної магістралі, за три роки – до страйку в таборах в Екібастузі, а за чотири роки – до легендарних масових повстань в Кенгірських, Норильських та Воркутинських таборах.
Реальне ж підґрунтя у історії викладеної Шаламовим є не просто цікавим, а тісно пов’язаним з історією національно-визвольного українського руху.
Описану втечу з табору «лагпункт  №3» було здійснено групою, кістяк якої складали 12 осіб. І тут розпочинається найцікавіше. Відповідно до документів, які збереглися, одинадцять з дванадцяти були засуджені в Україні, за місцем скоєння злочину або затримання. По складах злочину, відповідно кваліфікації, це були ст.136 ч.2 КК РРФСР; Указ ПВС від 19 квітня 1943р.; ст.54 ч.1а, 1б КК УРСР, або: одне вбивство, два випадки служби в німецькій поліції, дев'ять випадків участі в українських націоналістичних формуваннях. Місцем народження дев'яти з дванадцяти була Україна, переважно - західні області. Десять з дванадцяти були етнічними українцями.
Вісім з дванадцяти ніколи не служили в лавах Червоної Армії, офіційно військовослужбовцями були лише двоє, а кадровим офіцером був тільки один. І зовсім не лідер угрупування «майор Пугачов». При цьому дев’ять були членами УПА.
Таким чином історія про спротив репресованих «червоних офіцерів-фронтовиків» перетворюється на історію про національний спротив українців у сталінських таборах.
Реальні дані членів групи «майора Пугачова» було встановлено новосибірським істориком А.М. Бірюковим (Бирюков А.М. Колымские истории: очерки. Новосибирск, 2004).
Тонконогов Іван Миколайович (за іншими документами - Микитович) (табірний особистий номер з/к КТР л/п №3 №Е–439), 1920 р. народження, уродженець м. Лебедин Сумської області, українець, з робітників, освіта початкова, професія – фотограф.
Після заняття Червоною Армією України, Тонконогов був мобілізований в 1944, але за 2 місяці заарештований і відправлений під трибунал. Вирок Військового трибуналу НКВС Сумської області, винесений в лютому 1945, визнавав: «підсудний Тонконогов, залишившись мешкати на території, яку тимчасово захопив противник, добровільно поступив на службу в німецькі каральні органи в поліцію і працював з квітня 1942 по серпень 1942 інспектором міської поліції, ад'ютантом начальника поліції, а потім був призначений на посаду начальника поліції с. Будилки. Працюючи на вказаних посадах Тонконогов проводив арешти радянських громадян».Трибунал засудив Тонконогова до 25 років каторжних робіт, поразці в правах на 5 років і конфіскації майна.
Іван Тонконогов є прообразом «майора Пугачова». Лідером угруповання він став, ймовірно тому, що ще до війни мав дві судимості (притому за «неполітичними» статтями - за хуліганство та як співучасник злочину), отже в табірному середовищі користувався певними привілеями, які дозволили запланувати і втілити план втечі.
Ігошин Олексій Федорович, 1921 року народження, уродженець Алатирського району Чуваської АССР, чуваш, освіта 5 класів, робітник-стругальник.
Мобілізований до Червоної Армії восени 1940 року, служив в артилерії, звання - старший сержант. З вироку Військового трибуналу Ворошиловградського гарнізону, винесеного в квітні 1945 року: «Ігошин 10 жовтня 1941, під час бойових дій в районі Каховки здався до німців в полон. Знаходячись в таборі військовополонених, Ігошин в листопаді 1941 року добровільно поступив в німецьку поліцію м. Миколаєва і працював до березня 1944. Будучи на службі в німецько-фашистських каральних органах, Ігошин виконував усі розпорядження німецької влади. Прийняв присягу на вірність служби окупаційній владі. Закінчив школу поліцейських. До березня 1943 Ігошин працював на посаді поліцейського управління міської поліції м. Миколаєва, де отримав звання «віце-капрала», у березні 1943 Ігошин був призначений помічником начальника поліції 2-ої ділянки, в січні 1944 начальником поліції 5-го району м. Миколаєва».Трибунал кваліфікував дії Ігршиназа ст.54-16 КК УРСР (зрада батьківщині, здійснена військовослужбовцем) і засудив його до 20 років каторжних робіт, поразки в правах і конфіскації майна.
Худенко Василь Михайлович, 1921 р. народження, уродженець с. Кобеляки Полтавської області, українець, з сім'ї службовців, освіта незавершена вища, в 1941 році був призваний в армію, служив рядовим в артилерійському дивізіоні, в районі Дніпропетровська здався в полон, нетривалий час знаходився в таборі для військовополоненого, а потім за клопотанням батька, якій служив інспектором народної освіти при облуправі, був з табору звільнений.
Відповідно до вироку Військового трибуналу Ворошиловградського гарнізону, винесеного в квітні 1945 року: «Худенко Василь в січні 1942 р. поступив в члени організації ОУН у складі якої пройшов політико-пропагандистський вишкіл (курси) і отримав псевдонім «Остап». Після закінчення курсів, Худенко був пропагандистом ОУН у м. Дніпропетровськ і пропагував контрреволюційні ідеї націоналізму серед української інтелігенції міста, а також був політичним інформатором. У квітні 1943 гХуденко вибув в Рівненську область, де вступив у банду УПА і знаходився в ній до моменту його арешту, тобто до 31 липня 1944 р. Будучи у банді УПА Худенкозаймав ряд керівних посад, будучи політичним шефом Штабу УПА Військового округу північний групи «Заграва», а потім після розгрому частинами червоної армії цьогокуріню, виконував ці ж функції в куріні«Горлиця» при військовому окрузіПівденної групи УПА «Енел» до моменту його затримання з іншими учасниками банди УПА. Худенко, обіймаючи вищезгадані посади у банді, мав у своєму розпорядженні великий пропагандистський апарат, яким він керував для поширення німецько-української націоналістичної пропаганди як серед усіх учасників банди, так і серед населення. Пропаганда Худенко і його апарату була спрямована проти радянської влади, проти Червоної Армії, проти Радянських партизан, за скидання Радянського ладу шляхом озброєної боротьби - проти Червоної Армії за відновлення так званої «Української соборної держави».
Разом з Худенко В.М. судили його батька Худенко М.И., 1899 р. народження, і його дружину Костриба Н.Л., 1924 р. народження. Всіх троїх звинувачували в зраді батьківщині і участі в антирадянській організації. Худенко М.И. і Костриба Н.Л. були засуджені на 10 років виправних таборів. Худенко В.М. був засуджений до вищої міри покарання - розстрілу, заміненого йому у березні 1945 постановою Президії Верховної Ради СРСР на 20 років каторжних робіт.
Сава Михайло Михайлович, 1922 р. народження, уродженець с. ОстобушРава-Руського району Львівської області, селянин-одноосібник, українець, освіта початкова.
Відповідно до вироку: «мешкав на території, окупованій німцями, і в 1942 році став членом організації українсько-німецьких націоналістів, виконував обов'язки заступника станичного, брав активну участь в постачання банді «УПА» продуктів харчування, проводив мобілізацію чоловічого населення у банду, в травні 1944 Сава особисто вступив у банду «УПА» в сотню «Морозенко», в який протягом 15 днів проходив військову підготовку, після чого був відпущений додому… У серпні 1944 роки Сава повторно вступив у банду «УПА» в сотню бандита «Беркут». Знаходячись у банді «УПА» Сава мав псевдонім «Семен»». Військовий трибунал Львівського військового округу в лютому 1945 року засудив Саву до 15 років каторжних робіт, поразці в правах на 5 років і конфіскації майна.
Солдатов Микола Олексійович, 1912 р. народження, уродженець Раменського району Московської області, росіянин, з селян, освіта середня спеціальна, член ВКП(б). У цій групі з 12 чоловік Солдатов - єдиний кадровий військовий. Був мобілізований в 1934 році, в 1938 році закінчив військово-морське училище і отримав звання «молодший інженер-лейтенант». Брав участь у фінський кампанії. Учасник Великої Вітчизняної війни з першого дня. Був нагороджений орденом «Червоної Зірки», медалями «За бойові заслуги» та «За оборону Ленінграда». Отримав звання «старший інженер-лейтенант».
Був засуджений за хуліганство і вбивство міліціонера, скоєне в нетверезому стані. За сукупністю вчинених злочинів, кваліфікованих за ст.193-5 п. "а" (насильницькі дії начальника під час виконання обов'язків на військовій службі) і ст.136 ч.2 (вбивство, здійснене військовослужбовцем при особливо обтяжливих обставинах), трибунал засудив Солдатова до розстрілу. Через два місяці, в січні 1945, Президія Верховної Ради СРСР замінила Солдатову вищу міру покарання 20 роками каторжних робіт.
Клюк Дмитро Опанасович (з/к КТР л/п №3 Г–564), 1927 року народження, уродженець села СоловСедлищанського району Волинської області, з селян-бідняків, українець, малограмотний.
Був засуджений Військовим трибуналом НКВС Волинської області в грудні 1944 за те, що: «мешкаючи на Радянській території тимчасово окупованою німецькими військами в липні 1943 вступив у банду «УПА» і впродовж 3 тижнів завідував кухнею банди «УПА». Збирав продукти харчування. Серед жителів свого села проводив агітаційну роботу, закликав молодь до вступу в УПА. Крім того Клюк від коменданта «СБ» отримав завдання виявляти радянський актив, але практично нічого не зробив».Трибунал кваліфікував дії підсудного за ст. 54-1а КК УРСР (зрада батьківщині) і засудив його на 15 років каторжних робіт з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Термін покарання обчислювався з кінця серпня 1944 року.
Бережницький Осип Миколайович, 1922 р. народження, уродженець с. БережниціСамборського району Дрогобицької області, з селян-середняків, українець, освіта 5 класів, селянин-одноосібник.
У вироку Військового трибуналу НКВС Дрогобицької області, винесеного в січні 1945 року, повідомляється, що «Бережницький О.Н., будучи членом ОУНівської організації села Бережниці з травня 1944 року, виконував обов'язки коменданта, мав у своєму підпорядкуванні бойову групу з членів ОУН, якій давав завдання затримувати усіх підозрілих осіб, що проходили через село, підтримував тісний зв'язок з керівниками ОУН».Трибунал засудив Бережницького до 20 років каторжних робіт, поразці в правах на 5 років і конфіскації майна.
Маринів Степан Васильович, 1919 р. народження, уродженець с. Юсептечи Стрийського району Дрогобицької області, з селян, українець, професія кустар.
Був засуджений у березні 1945 року Військовим трибуналом НКВС Дрогобицької області. Його злочинна діяльність зафіксована у вироку таким чином: «Підсудний Маринів з серпня місяця 1943 роки і до дня затримання перебував членом організації українських націоналістів під псевдонімом «Холодний», виконував обов'язки зв'язкового з доставки ОУНівської пошти з села Юсептечи і Дашова в село Стригань і назад. ОУНівську пошту отримував від станичного Награняна і передавав її Белинському. Крім того, в листопаді місяці 1944 від підсудного Конюга через члена «ОУН» Лесків отримав 70 штук контрреволюційних листів націоналістичного змісту, які розкидав в різних місцях м. Стрия Дрогобицької області, відвідував нелегальні ОУНівські збори, які проводив станичний Попадюк і платив регулярно членські внески по 2 золотих на місяць».Трибунал засудив Мариніва до 15 років каторжних робіт, поразки в правах на п'ять років і конфіскації майна.
Пуц Феодосій Семенович (з/к КТР л/п №3 Ж- 15), 1927 р. народження, уродженець села Городище Слуцкого району Волинської області, з селян, українець, селянин-одноосібник.
Його провину Військовий трибунал НКВС Волинської області встановив в наступному: «мешкаючи на тимчасово окупованій німцями території Волинської області, в липні 1943 року, добровільно вступив у банду українсько-німецьких націоналістів «УПА» під псевдонімом «Град», був зарахований до сотні бандита «Нечай». Знаходячись у банді «УПА» Пуц мав на озброєнні рушницю і 90 штук набоїв, проходив військове навчання, ніс службу по охороні табору банди, а також неодноразово брав участь у боях, в розстрілах і пограбуванні мирних громадян польської національності, вів озброєну боротьбу проти Червоної Армії за створення «самостійної України». Так в 1943 році, Пуц, у складі сотні озброєних бандитів брав участь в розстрілах мирних жителів в селі Замогильне, Торчинського району, де бандою було спалено 13 дворів, розстріляні 10 чоловік, і розграбовано їхнє майно. У серпні 1944 року Пуц складі куреня бандитів «УПА» перейшов лінію держкордону з боку Польщі, з метою ведення озброєної боротьби проти Радянської Влади Радянської Влади в тилу Червоної Армії. У останніх числах серпня 1944 року Пуц спільно з сотенним Крук і ще двома бандитами, був виявлений в укритті в селі Риковичи Порицького району підрозділом червоноармійців і на пропозицію скласти зброю, відкрив вогонь по червоноармійцях. В результаті бою три бандити були убиті, а Пуц при втечі був поранений і захоплений бійцями Червоної Армії».
У жовтні 1944 року трибунал засудив Пуца до вищої міри покарання - розстрілу. Через два місяці, в грудні 1944, Президія Верховної Ради СРСР замінила йому вищу міру на 20 років каторжних робіт.
Дем’янюк Дмитро Васильович (з/к КТР л/п №3 Г–504), 1921 р. народження, уродженець м. Тульчин Рівненської області, українець, освіта десять класів, учитель середньої школи, в Червоній Армії не служив.
Військовий трибунал НКВС Рівненської області, що розглянув у березні 1945 року справу по звинуваченню Дем’янюкв зраді батьківщині, встановив: «будучи підрайонним політреферентом, Дем’янюк мав у своєму підпорядкуванні 4 пропагандистів, яким доручав писати антирадянські гасла і проводити бесіди з населенням про допомогу т.з. «УПА». Сам особисто Дем’янюк написав 20 антирадянських гасел з вихвалянням фашистської організації. Також їм було написано 2 лекції антирадянського змісту «Боротьба ОУН з більшовизмом за свободу і незалежність України». У банді Дем’янюкзнаходився до моменту його затримання».Трибунал засудив Дем’янюка до 20 років каторжних робіт з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна.
Гой Іван Федорович (Теодорович) (з/к КТР л/п №3 Г–431), 1919 р. народження, уродженець Люблінського воєводства (Польща), українець, селянин-середняк, освіта чотири класи.
Був засуджений у березні 1945 року Військовим трибуналом Львівського військового округу за те, що «в червні місяці 1944 роки, знаходячись в групі самооборони, спільно з іншими самооборонцями, брав участь в обстрілі польського населення с. Шевина. У тому ж місяці добровільно вступив в контрреволюційну банду «ОУН», був призначений комендантом боєвки. Знаходячись у банді, присвоїв собі кличку «Вищий», мав на озброєнні автомат і патрони, керував охороною окружного керівництва «ОУН» для якого обладнав укриття».Був засуджений по ст.54-1а КК УРСР на 15 років каторжних робіт з поразкою в правах на 5 років, без конфіскації майна (за відсутністю такого).
Янцевич Михайло Улянович, 1917 г р., уродженець м. Слуцка Мінській області, українець, з селян-кулаків, освіта сім класів, безпартійний, службовець.
З постановчої частини вироку Військового трибуналу НКВС Волинської області, що розглядав його справу в Луцьку в січні 1945 року: «Підсудний Янцевич до окупації противником Волинської області, під час існування Радянської влади на території Західної України, працював головою сільпо Рагновського району, і як керівний працівник району мав відстрочення від призову в Червону Армію. При відступі Червоної Армії Янцевич мав можливість евакуюватися в тил Радянського Союзу, але залишився на території окупованій противником. З приходом німців в Рагновський район в червні 1941 р. Янцевич поступив на роботу головою Райспоживспілки, де пропрацював впродовж двох років, заготовив і здав для німців сушеної чорниці 1,5 тонни і сушених грибів 3 центнери, робив отоварювання заготівель німецькою владою місцевого населення. Мешкаючи на окупованій території Янцевич входив в організацію керівників організації німецько-українських націоналістів, розклеював листівки в м. Рагно націоналістичного характеру і писав гасла німецько-українських націоналістів м. Рагно. Крім того, Янцевич носив «Грозу» - герб німецько-українських націоналістів».
Трибунал кваліфікував дії Янцевича відповідно до ст.2 Указу від 19 квітня 1943 року і визначив йому міру покарання в 15 років каторжних робіт плюс п'ять років поразки в правах та конфіскації особистого майна. Термін покарання обчислювався з 1 листопада 1944 року. Янцевич є прототипом капітана Хрустальова, героя розповіді Шаламова.
Власне, не є дивним, що маючи таку особисту історію, люди продовжили боротьбу за власну гідність навіть в нелюдських умовах сталінських таборів, продовжили спротив.
Відповідно до довідки лейтенанта Топоркова, яка є в матеріалах справи Янцевича, «в ніч з 25 на 26 липня 1948 р. група каторжників: Тонконогов И.Н., Худенко В.М., Пуц Ф.С., Гой І.Ф., Дем’янюк Д.В., Клюк Д.А., Янцевич M.У, Бережницький О.Н., Сава М.М., Ігошин А.Ф., Солдатов Н.А. і Маринів С.В., вчинили груповий напад на озброєну охорону лаг. пункту № 3 ОЛП Н. Ат-Урях і вбили: ст. наглядача Васильєва, чергового по взводу Рогова, чергового по вахті Перегудова, зв'язали дружину Перегудова Сироткину, провідника службових собак Гризункіна, забравши 7 автоматів, 1 кулемет ручний, 3 гвинтівки, 3 револьвери, патронів понад 1000 штук і втекли». Під час захоплення приміщення охорони сталася перестрілка, яка видала втікачів. Вже за кілька годин було організовано переслідування.
На відміну від легенди, викладеної Шаламовим, втікачі не використовували транспорту, пересувалися тайгою, пішки. Перше бойове зіткнення втікачів з переслідувачами відбулося вже наступного вечора. В бою 27 липня загинув Пуц, поранений Гой. Після бою група розділилася – окремо пішли Худенко, Ігошин і Янцевич. Інші прийняли наступний бій 29 липня (описаний у Шаламова бій серед стогів), після якого Дем’янюк вивів пораненого Гоя, а Солдатов втік. В тому бою загинули Тонконогов, Сава, Бережницький, Клюк та Маринів.
Солдатов був затриманий за чотири дні в найближчому селищі Лагталах, куди прийшов за їжею. Поранений Гой і Дем’янюк були затримані групою добровільних шукачів з місцевої пожежної охорони (яка складалася з достроково звільнених в’язнів) наступного дня на березі річки.
Групу Худенко, Ігошина і Янцевича шукали довше. Лише 6 серпня Худенко та Ігошина випадково помітили поблизу селищного пункту «16 кілометр» біля переправи на березі річки Милга. Втікачі опору при затримання не чинили, зброї при них не знайшли. Наступного дня, 7 серпня 1948, при конвоюванні через тайгу поблизу селища Есчан, відповідно до свідчень табірного наглядача Купріяна Абросімова та лейтенанта Черепанова, затримані Худенко та Ігошин здійснили спробу втечі, через що були застрелені.
Останній, Янцевич, був застрелений бійцями охорони 26 серпня біля стоянки геологічної партії на р. Милга. Втім, за відбитками пальців з’ясувалося, що це не Янцевич, і розшук останнього втікача продовжився. Він, втім, не мав результатів…
Слідство і судовий розгляд справи втікачів відбувався за статтями ст. 59-3 (бандитизм, організація озброєних банд і участь в них) і ст. 59-3а (таємне або відкрите викрадення зброї), ст. 58-14 (контрреволюційний саботаж). Підсудним інкримінувався намір "досягнувши малонаселених районів, активно боротися з місцевою Радянською владою, тероризувати місцеве населення і, просуваючись все далі і далі, піти за кордон", в Америку: «в зимовий час на оленях пробратися на Аляску і перейти на сторону однієї з держав» - формулювання обвинувального висновку.
Солдатов і Гой звинувачувалися також за ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 липня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна» - у обох при затриманні було вилучено золото (60 гр. у Солдатова і 40 гр. у Гоя). Ця стаття також передбачала покарання до 25 років позбавлення волі.
Крім безпосередніх учасників подій, ще десять в’язнів табору №3 ім. Максима Горького, були названі слідством як "співучасники втечі, які з тих чи інших причин не взяли в ньому участі, але активно йому сприяли або, принаймні, попередньо погодилися на втечу". Дії цих обвинувачених також кваліфікувалися слідством як контрреволюційні - п. 2,14 і 11 ст. 58 КК РРФСР. Ці особи також були осуджені на додаткові терміни.
За результатами судового розгляду, головні обвинувачувані - Солдатов, Гой і Дем’янюк, за сукупністю вищеназваних статей вироком трибуналу МВС при «Дальстрое» були засуджені 1 листопада 1948 року на 25 років позбавлення волі.
Разом з ними трьома отримали двадцятип’ятирічну міру покарання ще шість підсудних: Носов Н.Д., Басе Ф.А., Онбиш И.С, Сарабун СМ., Овчинніков А.И. і Комаровський А.Г. Ще п'ять - Синик М.И., Перцов P.P., Ігнатович В.И., Дрізд Е.А. і Козлов B.C. були засуджені за ст. 58-12 КК РСФСР (за недонесення) на десять років позбавлення волі.
Відповідно до архівних даних: Микола Солдатов був звільнений з УІТПК Хабаровського краю 29 травня 1957 року; Іван Гой був звільнений з Дубравинського виправного табору Горьківської області в червні 1963; Дмитро Дем’янюк був звільнений з виправного табору пос. Явас Мордовської АРСР в жовтні 1964.
Це - справжня історія, що є основою легенди, яку переповів Шаламов.
Таким чином, історія «Останнього бою майора Пугачова» стає епізодом національно-визвольної боротьби українців проти радянської фази російської імперії.
В історичному контексті ця боротьба не була марною: за п’ять років розпочалася хвиля табірних повстань на всій території СРСР, за 8 років, зважаючи на кричущу соціально-економічну та політичну неефективність цієї системи, було припинено діяльність ГУЛАГу, а разом з ним зупинено і сталінську систему державного управління. А за 43 роки в тому числі і наша національно-визвольна боротьба призвела до колапсу радянського союзу.
Роль українського національного спротиву в процесі знищення імперії є значною. І герої УПА з історії Шаламова ціною свого життя вибили перші камінці з-під сталінської репресивної машини. Пам’ятаємо ці імена: Василь «Остап» Худенко, Осип Бережницький, Дмитро Дем’янюк, Іван «Вищий» Гой, Михайло Янцевич, Михайло «Семен» Сава, Степан «Холодний» Маринів, Феодосій «Град» Пуц, Дмитро Клюк.
Втім, вже за 60 років імперська загроза постала знову у новому, ще небезпечнішому вигляді…


вівторок, 9 лютого 2016 р.

Варлам Шаламов. Останній бій майора Пугачова


Від початку і кінця цих подій минуло, мабуть, багато часу - адже місяці на Крайній Півночі вважаються роками, такий великий досвід, людський досвід, набутий там. У цьому зізнається і держава, збільшуючи оклади, множачи пільги працівникам Півночі. У цій країні надій, а отже, країні чуток, здогадок, припущень, гіпотез будь-яка подія обростає легендою раніше, ніж доповідь - рапорт місцевого начальника про цю подію встигає доставити на високих швидкостях фельд'єгер в якісь «вищі сфери».
Стали говорити: коли заїжджий високий начальник поскаржився, що культробота в таборі кульгає на обидві ноги, культорг майор Пугачов сказав гостю:
- Не турбуйтеся, громадянин начальник, ми готуємо такий концерт, що вся Колима про нього заговорить.
Можна почати розповідь прямо з донесення лікаря - хірурга Брауде, відрядженого з центральної лікарні в район військових дій.
Можна почати також з листа Яшки Кученя, санітара з ув'язнених, що лежав в лікарні. Лист його було написано лівою рукою - праве плече Кученя було простріляне гвинтівковою кулею навиліт.
Або з розповіді доктора Потаніної, яка нічого не бачила і нічого не чула і була у від'їзді, коли сталися несподівані події. Саме цей від'їзд слідчий визначив як «хибне алібі», як злочинну бездіяльність, або як це ще називається юридичною мовою.
Арешти тридцятих років були арештами людей випадкових. Це були жертви помилкової і страшної теорії про розпалювання класової боротьби зі зміцненням соціалізму. У професорів, партпрацівників, військових, інженерів, селян, робітників, що наповнювали в'язниці того часу до межі, не було за душею нічого позитивного, крім, може бути, особистої порядності, наївності, чи що, - словом, таких якостей, які швидше полегшували, ніж ускладнювали караючу роботу тодішнього «правосуддя». Відсутність єдиної об'єднуючої ідеї послаблювало моральну стійкість арештантів надзвичайно.
Вони не були ані ворогами влади, ані державними злочинцями, і вмираючи, вони так і не зрозуміли, чому їм треба було вмирати. Їхньому самолюбству, їх злобі не було на що спертися. І, роз'єднані, вони вмирали в білій колимській пустелі - від голоду, холоду, багатогодинної роботи, побоїв і хвороб. Вони відразу вивчились не заступатися один за одного, не підтримувати одне одного. Цього і прагнуло начальство. Душі тих, хто залишився в живих, зазнали повного розтління, а тіла їх не мали потрібних якостей для фізичної роботи.

На заміну їм після війни пароплав за пароплавом йшли репатрійовані - з Італії, Франції, Німеччини - прямою дорогою на крайній північний схід.
Тут було багато людей з іншими навичками, зі звичками, придбаними під час війни, - зі сміливістю, вмінням ризикувати, вірою тільки в зброю. Командири і солдати, льотчики і розвідники...
Адміністрація табірна, яка звикла до ангельського терпіння і рабської покори «троцькістів», анітрохи не турбувалася і не чекала нічого нового.
Новачки запитували у вцілілих «аборигенів»:
- Чому ви в їдальні їсте суп і кашу, а хліб забирайте в барак? Чому не їсти суп із хлібом, як їсть весь світ?
Посміхаючись тріщинами блакитного рота, показуючи вирвані цингою зуби, місцеві жителі відповідали наївним новачкам:
- За два тижні кожен з вас зрозуміє і робитиме так само.
Як розповісти їм, що вони ніколи ще в житті не знали справжнього голоду, голоду багаторічного, що ламає волю - і не можна боротися з пристрасним, охоплючим тебе бажанням продовжити якомога довше процес їжі, - в бараці з кухлем гарячої, позбавленої смаку снігової «топленої» води доїсти, досмоктати свою пайку хліба в найбільшому блаженстві.
Але не всі новачки презирливо хитали головою і відходили в сторону.
Майор Пугачов розумів дещо й інше. Йому було ясно, що їх привезли на смерть - змінити ось цих живих мерців. Привезли їх восени - дивлячись на зиму, нікуди не побіжиш, але влітку - якщо і не втекти зовсім, то померти - вільними.
І всю зиму плелася мережа цієї, мало не єдиної за двадцять років, змови.
Пугачов зрозумів, що пережити зиму і після цього тікати можуть тільки ті, хто не буде працювати на загальних роботах, в забої. Після декількох тижнів бригадних робіт ніхто не побіжить нікуди.
Учасники змови повільно, один за іншим, просувалися в обслугу. Солдатов - став кухарем, сам Пугачов - культоргом, фельдшер, два бригадира, а колишньої механік Іващенко лагодив зброю в загоні охорони.
Але без конвою їх не випускали нікого «за дріт».
Почалася сліпуча колимська весна, без єдиного дощу, без льодоходу, без співу птахів. Зник помаленьку сніг, спалений сонцем. Там, куди промені сонця не діставали, сніг в ущелинах, ярах так і лежав, як злитки срібної руди, - до майбутнього року.
І намічений день настав.
У двері крихітного приміщення вахти - у табірних воріт, вахти з виходом і всередину і назовні табору, де, за статутом завжди чергують два наглядача, постукали. Черговий позіхнув і подивився на годинник - ходики. Була п'ята година ранку. «Тільки п'ять», - подумав черговий.
Черговий відкинув гачок і впустив того, хто стукав. Це був табірний кухар – ув’язнений Солдатов, що прийшов за ключами від комори з продуктами. Ключі зберігалися на вахті, і тричі на день повар Солдатов ходив за цими ключами. Потім приносив назад.
Треба було черговому самому відмикати цю шафу на кухні, але черговий знав, що контролювати кухаря - безнадійна справа, ніякі замки не допоможуть, якщо кухар захоче вкрасти, - і довіряв ключі кухареві. Тим більше о 5 годині ранку.
Черговий пропрацював на Колимі більше десятка років, давно отримував подвійну платню і тисячі разів давав у руки кухарям ключі.
- Візьми, - і черговий взяв лінійку і схилився графити ранкову рапортичку.
Солдатов зайшов за спину чергового, зняв з цвяха ключ, поклав його в кишеню і схопив чергового ззаду за горло. В ту ж мить двері відчинилися, і на вахту в двері з боку табору увійшов Іващенко, механік. Іващенко допоміг Солдатову задушити наглядача і затягнути його труп за шафу. Наган наглядача Іващенко сунув собі в кишеню. В то вікно, що назовні, було видно, як по стежці повертається другий черговий. Іващенко поспішно надягнув шинель вбитого, кашкет, застебнув ремінь і сів до столу, як наглядач. Другий черговий відкрив двері і ступив у темну будку вахти. В ту ж хвилину він був схоплений, задушений і кинутий за шафу.
Солдатов надягнув його одяг. Зброя і військова форма були вже у двох змовників. Все йшло за розписом, за планом майора Пугачова. Раптово на вахту з'явилася дружина другого наглядача - теж за ключами, які випадково забрав чоловік.
- Бабу не будемо душити, - сказав Солдатов. І її зв'язали, заштовхали рушник до рота і поклали в куті.
Повернулася з роботи одна з бригад. Такий випадок був передбачений. Конвоїр, який увійшов на вахту, був відразу обеззброєний і пов'язаний двома «наглядачами». Гвинтівка потрапила в руки втікачів. З цієї хвилини командування прийняв майор Пугачов.
Майданчик перед воротами прострілювався з двох кутових караульних вишок, де стояли вартові. Нічого особливого вартові не побачили.
Трохи раніше часу вишикувалася на роботу бригада, але хто на Півночі може сказати, що рано і що пізно. Здається, трохи раніше. А може бути, трохи пізніше.
Бригада - десять осіб - строєм по два рушила по дорозі в забої. Попереду і ззаду в шести метрах від ладу ув'язнених, як належить за статутом, крокували конвойні в шинелях, один з них з гвинтівкою в руках.
Часовий з караульної вишки побачив, що бригада звернула з дороги на стежку, яка проходила повз приміщення загону охорони. Там жили бійці конвойної служби - весь загін у шістдесят осіб.
Спальня конвойних була в глибині, а відразу перед дверима було приміщення чергового по загону і піраміди зі зброєю. Черговий дрімав за столом і у півсні побачив, що якийсь конвоїр веде бригаду ув’язнених стежкою повз вікна охорони.
« Це, напевно, Черненко, - не впізнаючи конвоїра, подумав черговий. - Обов'язково напишу на нього рапорт». Черговий був майстром склочних справ і не упустив би можливості зробити кому-небудь капость на законній підставі.
Це було його останньою думкою. Двері розчинилися, в казарму вбігли три солдати. Двоє кинулися до дверей спальні, а третій застрелив чергового в упор. За солдатами вбігли арештанти - всі кинулися до піраміди - гвинтівки і автомати були в їхніх руках. Майор Пугачов з силою відчинив двері в спальню казарми. Бійці, ще в білизні, босі, кинулися до дверей, але дві автоматні черги в стелю зупинили їх.
- Лягай, - скомандував Пугачов, і солдати заповзли під ліжка. Автоматник залишився чатувати біля порога.
«Бригада» не поспішаючи стала переодягатися в військову форму, складати продукти, запасатися зброєю і набоями.
Пугачов не велів брати ніяких продуктів, крім галет і шоколаду. Зате зброї і патронів було взято скільки можна.
Фельдшер повісив через плече сумку з аптечкою першої допомоги.
Втікачі відчули себе знову солдатами.
Перед ними була тайга - але страшніше вона боліт Стоходу?
Вони вийшли на трасу, на шосе Пугачов підняв руку і зупинив вантажівку.
- Вилазь! - Він відкрив дверцята кабіни вантажівки.
- Да я...
- Вилазь, тобі кажуть.
Шофер виліз. За кермо сів лейтенант танкових військ Георгадзе, поруч з ним Пугачов. Втікачі - солдати влізли в машину, і вантажівка помчала.
- Наче тут поворот.
Машина завернула на один з...
- Бензин весь!..
Пугачов вилаявся.
Вони увійшли в тайгу, як пірнають у воду,- зникли одразу у величезному мовчазному лісі. Справляючись з картою, вони не втрачали заповітного шляху до свободи, крокуючи прямо. Через дивовижний тутешній бурелом.
Дерева на Півночі вмирали лежачи, як люди. Могутні коріння їх були схожі на велетенські кігті хижого птаха, яка вчепилася в камінь. Від цих гігантських кігтів вниз, до вічної мерзлоти, відходили тисячі дрібних щупалець - відростків. Щоліта мерзлота трохи відступала, і в кожен вершок відталої землі негайно вповзав і зміцнювався там коричневий корінь - щупальце.
Дерева тут досягали зрілості в триста років, повільно піднімаючи своє важке, могутнє тіло на цих слабких коренях.
Повалені бурею, дерева падали навзнак, головами все в одну сторону і вмирали, лежачи на м'якому товстому шарі моху, яскравого рожевого або зеленого кольору.
Стали влаштовуватися на ніч, швидко, звично.
І тільки Ашот з Малініним ніяк не могли заспокоїтися.
- Що ви там? - Запитав Пугачов.
- Та ось Ашот мені все доводить, що Адама з раю на Цейлон вислали.
- Як на Цейлон?
- Так у них, магометан, кажуть, - сказав Ашот.
- А ти що - татарин, чи що?
- Я не татарин, дружина татарка.
- Ніколи не чув  - сказав Пугачов, посміхаючись.
- Ось, ось, і я ніколи не чув, - підхопив Малінін.
- Ну - спати!..
Було холодно, і майор Пугачов прокинувся. Солдатов сидів, поклавши автомат на коліна, весь - увага. Пугачов ліг на спину, відшукав очима Полярну зірку - улюблену зірку пішоходів. Сузір'я тут розташовувалися не так, як в Європі, в Росії, - карта зоряного неба була трохи скошеної, і Велика Ведмедиця відповзала до лінії горизонту. У тайзі було мовчазно, суворо; величезні вузлуваті модрини стояли далеко одна від одної. Ліс був сповнений тієї тривожної тиші, яку знає кожен мисливець. На цей раз Пугачов не був мисливцем, а звіром, якого вистежують, - лісова тиша для нього була тричі тривожна.
Це була перша його ніч на волі, перша вільна ніч після довгих місяців і років страшного хресного шляху майора Пугачова. Він лежав і згадував - як почалося те, що зараз розкручується перед його очима, як гостросюжетний фільм. Ніби кінострічку всіх дванадцяти життів Пугачов власною рукою закрутив так, що замість повільного щоденного обертання події замиготіли зі швидкістю неймовірною. І ось напис - «кінець фільму» - вони на волі. І початок боротьби, гри, життя...
Майор Пугачов пригадав німецький табір, звідки він втік в 1944 році. Фронт наближався до міста. Він працював шофером на вантажівці всередині величезного табору, на прибиранні. Він згадав, як розігнав вантажівку і повалив колючий однорядний паркан, вириваючи наспіх поставлені стовпи. Постріли часових, крики, скажена їзда по місту, в різних напрямках, кинута машина, дорога ночами до лінії фронту і зустріч - допит в особливому відділі. Звинувачення в шпигунстві, вирок - двадцять п'ять років в'язниці.
Майор Пугачов пригадав приїзди емісарів Власова з його «маніфестом», приїзди до голодних, змучених, понівечених російських солдатів.
- Від вас ваша влада давно відмовилася. Всякий полонений - зрадник в очах вашої влади, - говорили власівці. І показували московські газети з наказами, промовами. Полонені знали і раніше про це. Недарма тільки російським полоненим не надсилали посилок. Французи, американці, англійці - полонені всіх національностей отримували посилки, листи, у них були земляцтва, дружба; у росіян - не було нічого, крім голоду і злості на все на світі. Не дивно, що в «Російську визвольну армію» вступало багато ув'язнених з німецьких таборів військовополонених.
Майор Пугачов не вірив власівським офіцерам - до тих пір, поки сам не добрався до червоноармійських частин. Все, що власівці говорили, було правдою. Він був не потрібен владі. Влада його боялася.
Потім були вагони - теплушки з гратами і конвоєм - багатоденний шлях на Далекий Схід, море, трюм пароплава і золоті копальні Крайньої Півночі. І голодна зима.
Пугачов підвівся і сів. Солдатов помахав йому рукою. Саме Солдатову належала честь розпочати цю справу, хоч він і був одним з останніх, залучених у змову. Солдатов не злякався, не розгубився, не продав. Молодець Солдатов!
Біля ніг його лежить льотчик капітан Хрустальов, доля якого подібна до пугачьовскої. Підбитий німцями літак, полон, голод, втеча - трибунал і табір. Ось Хрустальов повернувся боком - одна щока красніша за іншу, належав щоку. З Хрустальовим з першим кілька місяців тому заговорив про втечу майор Пугачов. Про те, що краще смерть, ніж арештантське життя, що краще померти зі зброєю в руках, ніж втомленим від голоду і роботи під прикладами, під чобітьми конвойних.
І Хрустальов, і майор були людьми справи, і той незначний шанс, заради якого життя дванадцяти людей зараз було поставлене на карту, був обговорений самим докладним чином. План був в захопленні аеродрому, літака. Аеродромів було тут кілька, і ось зараз вони йдуть до найближчого аеродрому тайгою.
Хрустальов і був той бригадир, за яким втікачі послали після нападу на загін, - Пугачов не хотів йти без найближчого друга. Он він спить, Хрустальов, спокійно і міцно.
А поруч з ним Іващенко, збройовий майстер, лагодив револьвери і гвинтівки охорони. Іващенко дізнався все потрібне для успіху: де лежить зброя, хто і коли чергує по загону, де склади боєпостачання. Іващенко - колишній розвідник.
Міцно сплять, притулившись один до одного, Левицький і Ігнатович - обидва льотчики, товариші капітана Хрустальова.
Розкинув обидві руки танкіст Поляков на спини сусідів - гіганта Георгадзе і лисого веселуна Ашота, прізвище якого майор зараз згадати не може. Поклавши санітарну сумку під голову, спить Саша Малінін, табірний, раніше військовий, фельдшер, власний фельдшер особливої пугачевской групи.
Пугачов посміхнувся. Кожен, напевно, по - своєму уявляв собі цю втечу. Але в тому, що все йшло добре, в тому, що всі розуміли один одного з півслова, Пугачов бачив не тільки свою правоту. Кожен знав, що події розвиваються так, як потрібно. Є командир, є мета. Впевнений командир і важка мета. Є зброя. Є свобода. Можна спати спокійним солдатським сном навіть в цю пусту блідо - бузкову полярну ніч з дивним безсонячним світлом, коли у дерев немає тіней.
Він обіцяв їм свободу, вони отримали свободу. Він вів їх на смерть - вони не боялися смерті.
«І ніхто ж не видав, - думав Пугачов, - до останнього дня». Про те, що планувалася втеча, знали, звичайно, багато хто в таборі. Люди підбиралися кілька місяців. Багато, з ким Пугачов говорив відверто, - відмовлялися, але ніхто не побіг на вахту з доносом. Ця обставина мірила Пугачова з життям. «Ось молодці, ось молодці», - шепотів він і посміхався.
Поїли галет, шоколаду, мовчки пішли. Ледь помітна стежинка вела їх.
- Ведмежа, - сказав Селіванов, сибірський мисливець.
Пугачов з Хрустальовим піднялися на перевал, до картографічної триноги, і стали дивитися в бінокль вниз - на дві сірі смуги - річку і шосе. Річка була як річка, а шосе на великому просторі в кілька десятків кілометрів було повно вантажівок з людьми.
- Ув'язнені, напевно, - припустив Хрустальов.
Пугачов придивився.
- Ні, це солдати. Це за нами. Доведеться розділитися, - сказав Пугачов. - Вісім чоловік нехай ночують у копицях, а ми вчотирьох пройдемо по тій ущелині. До ранку повернемося, якщо все буде добре.
Вони, минаючи підлісок, увійшли в русло струмка. Пора назад.
- Диви-но, - занадто багато, давай по струмку наверх.
Важко дихаючи, вони швидко піднімалися по руслу струмка, і камені летіли вниз, прямо в ноги атакуючим, шарудячи і гуркотячи.
Левицький обернувся, вилаявся і впав. Куля потрапила йому прямо в око.
Георгадзе зупинився біля великого каменя, повернувся і чергою з автомата зупинив солдат, що піднімалися ущелиною, але ненадовго - автомат його замовк, і стріляла тільки гвинтівка.
Хрустальов і майор Пугачов встигли піднятися набагато вище, на самий перевал.
- Іди один, - сказав Хрустальову майор, - постріляю.
Він бив не поспішаючи кожного, хто показувався. Хрустальов повернувся, кричачи:
- Ідуть! - І впав. З-за великого каменя вибігали люди.
Пугачов рвонувся, вистрілив в тих, хто біг, і кинувся з перевалу плоскогір'я у вузьке русло струмка. На льоту він вчепився за вербову гілку, втримався і відповз убік. Камені, зачеплені їм в падінні, гуркотіли, не долетівши ще до низу.
Він йшов тайгою, без дороги, поки не знесилів.
А над лісовою галявиною зійшло сонце, і тим, хто ховався в копицях, були добре видні постаті людей у військовій формі - з усіх боків галявини.
- Кінець, чи що? - сказав Іващенко і штовхнув Хачатуряна ліктем.
- Навіщо кінець? - Сказав Ашот, прицілюючись. Клацнув гвинтівковий постріл, впав солдат на стежці.
В ту ж мить з усіх боків відкрилася стрілянина по копицям.
Солдати по команді кинулися по болоту до стогів, затріщали постріли, пролунали стогони.
Атака була відбита. Кілька поранених лежали в болотних купинах.
- Санітар, повзи, - розпорядився якийсь начальник.
З лікарні завбачливо був узятий санітар з ув'язнених Яшка Кучень, житель Західної Білорусії. Ні слова не кажучи, арештант Кучень поповз до пораненого, розмахуючи санітарною сумкою. Куля, що потрапила в плече, зупинила Кученя на півдорозі.
Вискочив, не боячись, начальник загону охорони - того самого загону, який роззброїли втікачі. Він кричав:
- Ей, Іващенко, Солдатов, Пугачов, здавайтеся, ви оточені. Вам нікуди дітися.
- Іди, приймай зброю, - закричав Іващенко з стогу.
І Бобильов, начальник охорони, побіг, хлюпотячи по болоту, до стогів.
Коли він пробіг половину стежки, клацнув постріл Іващенко - куля потрапила Бобильову прямо в лоб.
- Молодчик, - похвалив товариша Солдатов. - Начальник адже від того такий хоробрий, що йому все одно: його за нашу втечу або розстріляють, або термін дадуть. Ну, тримайся!
Звідусіль стріляли. Зататакалі привезені кулемети.
Солдатов відчув, як обпекло йому обидві ноги, як тикнулася в його плече голова вбитого Іващенка.
Інший стіг мовчав. З десяток трупів лежало в болоті.
Солдатов стріляв, поки щось не вдарило його по голові, і він втратив свідомість.
Микола Сергійович Брауде, старший хірург великої лікарні, телефонним розпорядженням генерал - майора Артем'єва, одного з чотирьох колимських генералів, начальника охорони всього Колимського табору, був раптово викликаний в селище Лічан разом з «двома фельдшерами, перев'язувальним матеріалом і інструментом» - як говорилося в телефонограмі.
Брауде, не гадаючи даремно, швидко зібрався, і півторатонна, бувала лікарняна вантажівка рушила у вказаному напрямку. На шосе лікарняну машину безперервно обганяли потужні «студебеккери» , навантажені озброєними солдатами. Треба було зробити всього сорок кілометрів, але через часті зупинки, через скупчення машин десь попереду, через безперервні перевірки документів Брауде дістався до мети тільки через три години.
Генерал-майор Артем'єв чекав на хірурга в квартирі місцевого начальника табору. І Брауде, і Артем'єв були старі колимчани, і доля їх зводила разом вже не в перший раз.
- Що тут, війна, чи що? - Запитав Брауде у генерала, коли вони привіталися.
- Війна не війна, а в першій битві двадцять вісім убитих. А поранених подивіться самі.
І поки Брауде вмивався з рукомийника, підвішеного у двері, генерал розповів йому про втечу.
- А ви, - сказав Брауде, закурюючи, - викликали б літаки, чи що? Дві-три ескадрильї, і бомбили, бомбили... Або прямо атомною бомбою.
- Вам все смішки, - сказав генерал-майор. - А я без всяких жартів чекаю наказу. Та ще добре - звільнять з охорони, а то ж з передачею до суду. Всяке бувало.
Так, Брауде знав, що всяке бувало. Кілька років тому три тисячі осіб були послані взимку пішки в один з портів, де склади на березі були знищені бурею. Поки етап йшов, з трьох тисяч осіб в живих залишилося чоловік триста. І заступник начальника управління, який підписав розпорядження про вихід етапу, був принесений в жертву і відданий під суд.
Брауде з фельдшерами до вечора витягував кулі, ампутував, перев'язував. Поранені були тільки солдати охорони - жодного втікача серед них не було.
На другий день до вечора привезли знову поранених. Оточені офіцерами охорони, два солдата принесли носилки з першим і єдиним втікачем, якого побачив Брауде. Втікач був у військовій формі і відрізнявся від солдатів тільки неголеністю. У нього були вогнепальні переломи обох гомілок, вогнепальний перелом лівого плеча, рана голови з пошкодженням тім'яної кістки. Втікач був без свідомості.
Брауде надав йому першу допомогу і, за наказом Артем'єва, разом з конвоїрами повіз пораненого до себе у велику лікарню, де були належні умови для серйозної операції.
Все було скінчено. Неподалік стояла військова вантажівка, покрита брезентом, - там були складені тіла вбитих втікачів. І поруч - друга машина з тілами вбитих солдатів.
Можна було розпустити армію по домівках після цієї перемоги, але ще багато днів вантажівки з солдатами роз'їжджали взад і вперед по всіх ділянках двухтисячекілометрового шосе.
Дванадцятого - майора Пугачова - не було.
Солдатова довго лікували і вилікували - щоб розстріляти. Втім, це був єдиний смертний вирок з шістдесяти - така кількість друзів і знайомих втікачів попала під трибунал. Начальник місцевого табору отримав десять років. Начальниця санітарної частини доктор Потаніна по суду була виправдана; і ледь закінчився процес, вона змінила місце роботи. Генерал - майор Артем'єв як у воду дивився - він був знятий з роботи, звільнений зі служби в охороні.
***
Пугачов з важкістю сповз у вузьку горловину печери - це був ведмежий барліг, зимова квартира звіра, який давно вже вийшов і бродить тайгою. На стінах печери і на каменях її дна траплялися ведмежі волоски.
«Ось як скоро все скінчилося, - думав Пугачов. - Приведуть собак і знайдуть. І візьмуть».
І лежачи в печері, він згадав своє життя - важке чоловіче життя, життя, яке закінчується зараз на ведмежій тайговій стежці. Згадав людей - всіх, кого він поважав і любив, починаючи з власної матері. Згадав шкільну вчительку Марію Іванівну, яка ходила в якийсь ватяній кофті, покритій поруділим, витертим чорним оксамитом. І багато, багато людей ще, з ким зводила його доля, пригадав він.
Але краще за всіх, гідніше за всіх були його одинадцять померлих товаришів. Ніхто з тих, інших людей його життя не переніс так багато розчарувань, обману, брехні. І в цьому північному пеклі вони знайшли в собі сили повірити в нього, Пугачова, і простягнути руки до свободи. І в бою померти. Так, це були найкращі люди його життя.
Пугачов зірвав брусницю, яка кущилася на камені біля самого входу в печеру. Сиза, зморшкувата, торішня ягода лопнула в пальцях у нього, і він облизав пальці. Перезріла ягода була несмачна, як снігова вода. Ягідна шкірка пристала до висохлого язика.
Так, це були найкращі люди. І Ашота прізвище він знав тепер - Хачатурян.
Майор Пугачов пригадав їх усіх - одного за одним - і посміхнувся кожному. Потім вклав до рота дуло пістолета і останній раз в житті вистрілив.


Перекладено за: Шаламов В.Т. Собрание сочинений в четырех томах. Т.1. - М.: Художественная литература, Вагриус, 1998. - С. 319 - 331