субота, 20 серпня 2022 р.

Сааді Ширазі, «Віршовані проповіді, газаль 11»

 

 

У цілому місті не знайде собі він притулку,

Дім дервіша там, де зустріне він ніч у дорозі,

Бездомний, в якого немає нічого, крім бога,

З тавром жебрака він блукає і є королем цього світу.

 

Він божа людина, прийнятна в усіх закуточках,

Що в боговій владі, то все і йому приналежить,

Багатство і велич зробили із нього вигнанця,

Якого цураються друзі, близькі і знайомі.

 

Двооким сліпцям він дарує надію прозріння,

Він вченого друга врятує від втіхи страждання,

Він втішить колишню кохану, що щаслива з іншим у шлюбі,

Все, що поза межами цього – його особисте карання.

 

Залиште багатство, скажіть, що ніщо не існує,

Коротке стражденне життя є лиш брамою смерті,

У нашому світі людина, уражена лезом кохання,

Крокує сумна, вічний жаль маючи за набуток.

 

Він богові вдячний за щастя коханих і друзів,

Він втішений радістю кожной живої істоти.

 

 

آن را که جای نیست همه شهر جای اوست

درویش هر کجا که شب آید سرای اوست

بی‌خانمان که هیچ ندارد به جز خدای

او را گدا مگوی که سلطان گدای اوست

 

مرد خدا به مشرق و مغرب غریب نیست

چندان که می‌رود همه ملک خدای اوست

آن کز توانگری و بزرگی و خواجگی

بیگانه شد به هر که رسد آشنای اوست

 

کوتاه دیدگان همه راحت طلب کنند

عارف بلا که راحت او در بلای اوست

عاشق که بر مشاهدهٔ دوست دست یافت

در هر چه بعد از آن نگرد اژدهای اوست

 

بگذار هر چه داری و بگذر که هیچ نیست

این پنج روزه عمر که مرگ از قفای اوست

هر آدمی که کشتهٔ شمشیر عشق شد

گو غم مخور که ملک ابد خونبهای اوست

 

از دست دوست هر چه ستانی شکر بود

سعدی رضای خود مطلب چون رضای اوست

 

пʼятниця, 8 липня 2022 р.

Daloul-daloul - колискова

...у віденському автобусі дорогою до лікарні несподівано почув відому колискову «Daloul-daloul», поширену в південно-західному Ірані та на півдня Іраку, яку молода мати тихенько наспівувала дитині в колясці:

 

хлопчику мій милий, сину мій любимий,

ворог наш безтямний блукає в пустелі.

хлопчику мій милий, мамин сину любий,

коли я зостарю, руки обважніють,

ти мені вполюєш здобич на вечерю.

розставання з сином – в житті найсумніше.

хлопчику мій милий, сину мій любимий,

і хоч мої руки зайняті гойданням,

якщо хтось розбудить тебе серед ночі,

я того прогнати поскоріше схочу…

 

دَلّلول دَلّلول یا وَلد یا إبني دَلول

عَدوک عَلیل و ساکن الچول

یا الوَلد یُمّا الوَلد یُمّا الوَلد یُمّا الوَلد

للکبر نریده المچیده

لیَشیل المحامل و طریده

فُرگة الوَلد فُرگه مچیده

یُمّا یا الولد یا غالي الثمان

یا الوَلد یُمّا الوَلد یسمّا الوَلد یُمّا الوَلد

نص اللیل حَد بالنوم فَزّه

یُمّا عَدّالي بِحضني

لیت اَلِزّه

 

неділя, 3 липня 2022 р.

Амджад Насер: Камінь

 

…цьому паркану навколо нашого садочку більше 300 років, що вже само по собі є переконливим свідченням наявності усталених патернів землекористування і соціальних комунікацій. За цей час його неодноразово лагодили і добудовували, через що тепер він є ще і яскравим індикатором еволюції соціокультурних практик і технологічного розвитку, бо містить в собі різні будівельні матеріали і способи мурування…

 


...і з цього приводу я згадав чудовий вірш сучасного йорданського поета Амджада Насера, одного с піонерів сучасної арабської поезії:

Камінь

я кажу цьому каменю: я і є ти. Камінь каже мені: ти не такий гнучкий. Я кажу: хіба моє серце не таке, як твоє? Він каже: ти бачиш мене тільки ззовні. Я кажу: це означає, що ти відчуваєш? Він каже: звісно, і я іноді плачу – але повертаюсь до тями, бо така вже моя є природа. Я кажу йому: ти маєш пам'ять? Він: чому б ні, мій життєпис існує, але він не завжди доступний к читанню. Запиши це: колись я був частиною гори, потім я став цеглиною. Потім я брав участь у будівництві мосту, а якось я став причалом у морі. Ось я тепер, як бачиш, є аркою в занедбаному будинку. Кажу каменю: тож ти не пропадеш? Він мені: ніколи. Ви, люди, приходите і йдете. Деякі з вас залишають дотик ніжної руки на моїй поверхні. Інші залишають дірку від кулі, але я знаю різницю між цим і тим…

حجر

أقول لهذا الحجر: أنا أنت. فيقول: لستَ مرناً الى هذا الحدّ. أقول: قلبي مثلك؟ فيقول: لم تعرفني إلا من الخارج. أقول: هل يعني أنك تحسُّ؟ فيقول: بالطبع، وأحياناً أذرفُ دمعةً، ولكني أعود وأتماسك، فهذه طبيعتي المجبولة. أقول له: ألك ذاكرة؟ فيقول: كيف لا، ولي سيرة أيضاً، بيد أنها ليست قابلة دائماً للقراءة. سجِّل عندك: كنت في مقلعٍ، ثم صرتُ مدماكاً، دخلتُ مرةً في تكوين جسرٍ، ومرةً تصديتُ لأمواج البحر عندما بلغت الزُّبى، وها أنا، الآن، كما ترى قنطرة في بيت مهجور. أقول له: لن تختفي إذن؟ فيقول: لن. أنتم الذين تأتون وتذهبون. بعضكم يتركُ طبعةَ يد طريِّة على أديمي، وآخرون يتركون طلقةً، وأعرفُ الفَرْقَ بين هذا وذاك.

 

пʼятниця, 10 червня 2022 р.

Омар Хайям, пара перекладів

 



Цей двір старий колись був центром світу,

І тут дарів громадилось багато.

Тепер серед руїн сидить ворона,

У розпачі кричить «тут хто, тут хто»…

 

آن قصر کھ با چرخ ھمیزد پھلو

بر درگھ آن شھان نھادندی رو

دیدیم کھ بر کنگرهاش فاختھای

بنشستھ ھمی گفت کھ کوکوکوکو

 

Нам юність дарувала перемогу,

Затьмарювала маренням величчя,

Але кінець історії банальний:

Ми пил земний, і вітер нас розвіяв.

 

یک چند بھ کودکی باستاد شدیم

یک چند بھ استادی خود شاد شدیم

پایان سخن شنو کھ ما را چھ رسید

از خاک در آمدیم و بر باد شدیم

 


четвер, 30 вересня 2021 р.

Аббуд аль-Джабірі, Згасання

 Іракський поет і перекладач Аббуд аль-Джабірі, член Спілки письменників Іраку та Спілки арабських письменників, народився в Наджафі в 1963, є одним із засновників форуму іракської молодіжної літератури, видав п'ять поетичних збірок, з 1993 він живе і працює в Аммані, Йорданія.

 

Згасання

 

Уявіть собі

куди полетить ця голубка

коли крила її посивіють

коли її голос заглухне.

Чи звернеться вона до молодих горобців

сковзаючи в оману чужих дзеркал,

чи закрите вікно стане їй місцем для співу?

Як вона вибачиться перед мандрівником,

який забажає погладити її пір'я,

коли зграя розлітається?

Як вона буде шкутильгати подвір’ям

хитаючи траву?

Чи буде вона шукати доброго хлопчика,

що подрібнить для неї зернятка пшениці,

або напівзгасле полум'я,

щоб розпалити старі пристрасті?

Можливо, вона поділить свій смуток

з вікном з металевою ґраткою.

Можливо, вона стане професійною скорботницею

на похоронах птахів.

Уявіть собі

куди полетить ця голубка,

коли дерева подарують їй свою нижню гілку,

і коли сусіди збайдужіють до її минулого.

 

 

ول

 

تُرى أين

ستذهب هذه الحمامة....؟

حين يشيب ناحاها

ويشيخ منها الهديل

هل تلوذ بمرايا العصافير الفتية

لتسقط في الوهم

م

سن نافذة مالة مالة

يف ستعتذر

لسائح يفلح في تمشيط ريشها

حين يفرّ السرب

كيف لها

أن تتهادى في

الساحة او تتمادلى ي وب

ستفتش Ъд هل ولد صالح

يطحن لها حبة القمح

لتأكل

او عاشق قديم

يطارحها ماتقادم من وله

ربما

ستقاسم أرملة

حزنها

والقفص المعدني

وقد تمتهن النواح

في مآتم الطيور

ترى

اين تذهب هذه الحمامة ...?

حين يمنحها الشجر

عشاّ خفيضا

وجيران لايحفلون بتأريخها

 

пʼятниця, 3 вересня 2021 р.

Рахман Шах Сайєль: Кабул і Пешавар

 

афганський поет Рахман Шах Сайєль, пуштунський громадський діяч та захисник прав пуштунських громад, швець за професією, більшу частину життя працював у власній майстерні на базарі містечка Даргаї в прикордонній пакистанський провінції Хайбер-Пахтунхва. Вірші, за власними словами, він багато років складав, щоб відпочити після виснажливої праці. Тепер поет працює в літературному журналі в пуштунському дослідницькому центрі університету Бача-Хан в місті Чарсадда.

 

Кабул і Пешавар – найближчі друзі

 

Кабул і Пешавар - двоє друзів,

Близькі, як очі на обличчі коханої.

 

Краса місцевих жінок перевертає душу,

Вони вбивають мене пристрастю, але живлять молодістю.

 

Пуштуни - це криваві знаки на сторінках таємної книги,

Аромат пригод, що втрачає у мандрах своє джерело.

 

Поступ людства не має значення,

Якщо будинки пуштунів зруйновані.

 

Чорні, злі, хижі очі навколо,

Багато вбивць оточило мене.

 

Небесні зірки хочуть бути схожими

На яскраві вбрання пуштунських дівчат.

 

Але милі пуштунські дівчата плачуть,

І сльози зірками спалахують на їхніх віях.

 

Горе і сльози наповнюють пустелю розлуки,

А завтрашня зустріч наповнить серця радістю.

 

Наші мрії про щасливе життя

Майорять світлинами квіткових пелюсток.

 

І хай нарциси ще не розкрилися,

Метелики вже цілують вуста бутонів.

 

Сумна пісня кігтями скребе душу,

Ятраючи серце полоненої мрії.

 

Кожен крок обпікає коханням,

Чи пекельним вогнем туги, чи то полум'ям розлуки.

 

Кожен полудень ти розплітаєш в пустелі своє волосся,

Щоб дати прихисток тіні стражденним від спраги.

 

 

پېښور او کابل دواړه دوه ياران دي

 

پېښور او کابل دواړه دوه ياران دي

لکه دوې سترګې په يو مخ د جانان دي

 

ما چې ووژني ځواني او ژوندون راکړي

که د دغه که د هغه ښار خوبان دي

 

پښتانه په خپلو ټکو کې معنا دي

خوشبويۍ دي په ولاړه کې روان دي

 

د دنيا د ابادۍ دعوې دروغ دي

چې تر څو د پښتنو کورونه وران دي

 

زرکې زرکې تورې تورې بلا سترګې

چارچاپېره رانه څومره قاتلان دي

 

ګوټ پېرونه د مکېشو لوپټې کړئ

تماشې ته ولاړ ستوري د اسمان دي

 

په بڼو يې اوښکې ستوري ستوري کيږي

ژړېدلي ښاپيري د روهستان دي

 

د بېلتون په غولي وير دى او ژړا ده

سبا بيا لوبې د زړونو په دامان دي

 

پېغامونه د خالونو د خوبونو

تصويرونه د ګلونو د باران دي

 

لا پرې نه دي نرګسى غوټۍ ګل شوي

لولکۍ يې بڼېدلې په ګرېوان دي

 

د غمجنې نغمې خوږ زړه د کتو دى

چې خوبان يې د خوبونو بنديوان دي

 

محبت نه دی قدم په قدم اور دى

څه لمبې د انتظار څه د هجران دي

 

ستا د زلفو د سايې په ارمان پايي

د سايل د ژوند غرمې په بيابان دي

 


середа, 25 серпня 2021 р.

Реза Мохаммаді, переклади

 


Реза Мохаммаді - афганський поет, уродженець Кандагару, лауреат літературної премії Міністерства культури Афганістану 2004, вивчав ісламське право та філософію в Тегерані, політичні науки в Лондоні

 

Дощ

 

Якщо піде дощ

Мої друзі залишаться вдома

У чобітті мерців.

Брами міста зачинені,

А стовпи і підвали

Хрупотять і стогнуть,

Мов кістки на зубах хижака.

  

Ми сховали мерців

До дня помсти

В холодильнику, в погребі,

Поховали під ящиком з порохом,

І лють предків сховали в своєм родоводі.

Якщо піде дощ, то день помсти

Знов доведеться відкласти.

 

Дощ - це злочин,

Бо він людські мрії руйнує.

І якщо піде дощ,

Хай він змиє  мою кров з бруківки.

 

باران

 

باران

باران اگر بیاید

یاران من به خانه زمینگیر می شوند

با کفش های پینه ای مردگانشان

دروازه های شهر بسته

پایه به پایه کهنگی شهر

می شکند در دهانشان

ما کشتگان خود را

در انتظار روز جزا

در سرداب

در زیر خانه

در جعبه های باروت

در زیر خشم کهنه اجدادی پنهان کردیم

باران اگر بیاید روز جزا دوباره به تعویق می افتد

 

باران جنایتی است

امید های خلقی را خاک می کند

باران اگر ببارد

از کوچه رد خون مرا پاک می کند

 

 

Слово

 

Я був словом,

Залишеним у старій потертій книзі,

Словом, забутим політиками,

Коханими та балакучим світом.

 

Поети тікали від мене.

Листи дивилися не мене з огидою,

Кинувши мене заради інших слів,

Не озираючись жодного разу.

 

Я був один, слово-привид,

Якому не вистачало літер,

Самотній, єдиний голос жахливих, шалених століть

Голос рабів,

Голос мертвих,

Звук стріли часу, що летить повз століття.

 

Ти, моє справжнє кохання,

Прийшов зі своїми скривавленими вустами,

Ти знайшов мене десятьма сліпими пальцями,

І тоді весь світ так голосно вигукнув мене.

 

لمه ی متروکی بودم من

 کلمه ی متروکی بودم من

در کتابی کهنه

کلمه ی فراموش شده بودم

از عشق از سیاست از دنیا

شاعران از من می گریختند

حروفم از من متنفر بودند

به کلمات دیگر می رفتند و باز نمی گشتند

کلمه ای تنها بودم

بی حرفی

تنها صدای قرن هابا من بود

بردگان صدای

صدای مردگان

صدای جهات دوار زمان

 

تو آمدی با لب های خونینت

باانگشتان غمگینت

تو آمدی و مرا پیدا کردی

و تمام جهان از من پرشده