неділя, 22 грудня 2019 р.

Кава на узбіччі



Кілька років тому – за кілька років до війни, ховаючись в затінку в очікуванні автобусу до найближчої залізничної станції від виснажливої післяполудневої спеки, ми сиділи на сходах закинутого буддистського храму посеред джунглів десь на півдні Індокитаю і пили каву.

В нас був синій китайський п’ятилітровий термос, пошарпаний і розмальований біленькими квіточками, в середині якого посеред окропу бовталася капронова панчоха, наповнена подрібненими кофейними зернами. Позаяк я чітко усвідомлював, що до найближчої пристойної еспресо-машини мені плутатися місцевими дорогами близько двох сотень кілометрів, а я не бачив кави більше доби, я мужньо примушував себе не думати, чи належала ця панчоха комусь до того, як стати частиною місцевої кавоварки.

Цей інноваційний пристрій мій товариш Рамі – колишній військовий, колишній поліцейський, колишній монах, колишній бозна хто, а тепер журналіст та письменник - взяв в оренду за три долари в місцевого фермера, отримавши в подарунок два шістьсотграмових паперових стакана з написами «Нестле» та «Пепсі». В них ми неквапливо зціджували чорно-брунатну рідину з термосу, вдивлялися у смарагдову імлу навколо і слухали галас тропічного лісу.

-Монахи, що тут колись жили, навряд пили каву, - промимрив я, роздивляючись різьблений візерунок на кам'яних сходах.

-Вони жили в до-колоніальну епоху, тоді кави тут ще не було, - кивнув Рамі, - вони пили чай. Втім, навіть якщо б кава була, навряд чи вона їх зацікавила б. Чай має окремий сенс – він дозволяє досягти гармонії із Всесвітом, розчинити свої почуття і думки в навколишній енергії, наблизитися до бажаного спокою, стану не-буття і не-дії. Розумієш, про що я?

А кава – зрештою погодилися ми, вижлуктавши півтермосу - це спосіб зберегти себе цілісним посеред стихії та опанувати оточуючу енергію, щоб отримати сили для зміни світу. Кава – це інструмент, потрібний щоб почути той безумний джаз, що наповнює світ і завжди звучить навколо і всередині нас. Це джерело сил, щоб продовжити свій нескінченний шлях…

середа, 4 грудня 2019 р.

Гафіз Ширазі



Гафіз Ширазі (Мохаммед Шамседдін або Шамс ад-дін Мухаммад, 1325 – 1390)

Нарешті двері таверни відчинені!
Я так чекав, що притиснувся до них обличчям.
Тепер вино потече навколо, а п’яні заревуть навкруги.
Він, той ще чекає на мене всередині - весь пияцтво, гордість і зарозумілість,
А всі ми, що ззовні – у відчаї, слабкості і сповнені потреби.
Це секрет, який я ніколи не розповідав незнайомцю і ніколи не буду цього робити.
Я скажу лише другові, бо він вміє берегти інтимні таємниці.
Опис його хвилястих локонів не може бути коротким, бо це довга історія,
Це тягар серця Мажнуна та вигнутої коси Лейли,
Це обличчя Махмуда і стопа Аяза.
Як яструб, я закрив очі на весь світ,
Відколи я відкрив їх твоєму прекрасному обличчю.
Хто б не ввійшов до Кааби вашої вулиці,
Він стоятиме у молитві перед циблою вашої брови.
О люди зібрання, про агонію серця бідного Гафіза
запитайте свічку, яка горить і тане…


المنة لله که در میکده باز است
زان رو که مرا بر در او روی نیاز است
خم ها همه در جوش و خروشند ز مستی
وان می که در آن جاست حقیقت نه مجاز است
از وی همه مستی و غرور است و تکبر
وز ما همه بیچارگی و عجز و نیاز است
رازی که بر غیر نگفتیم و نگوییم
با دوست بگوییم که او محرم راز است
شرح شکن زلف خم اندر خم جانان
کوته نتوان کرد که این قصه دراز است
بار دل مجنون و خم طره لیلی
رخساره محمود و کف پای ایاز است
بردوخته ام دیده چو باز از همه عالم
تا دیده من بر رخ زیبای تو باز است
در کعبه کوی تو هر آن کس که بیاید
از قبله ابروی تو در عین نماز است
ای مجلسیان سوز دل حافظ مسکین
از شمع بپرسید که در سوز و گداز است

 



Повідом коли прийдеш - я з мертвих повстану для тебе.
Я пташиною з неба до тебе злечу, я зросту мов травина.
Наша дружба настільки сильна, що за покликом першим
Я повернуся з раю для тебе, покинувши вічність.
Хай Господь поверне мене з марева дивних світів,
Хай роздмухає пилом уздовж позабутої стежки –
Якщо ти крокуватимеш стежкою тою до мене,
Я повстану з могили і пилом встелюся під ноги.
Завітай, милий друже, я буду чекати на тебе,
Щоб тебе обійняти, свою я могилу покину,
І хоч я і старий, цілу ніч проведемо в обіймах -
Щоб на ранок відчути себе молодим і бадьорим.
Дай побачити миле обличчя в мить останнього подиху -
Прошу я, ще живий, тут і зараз...



مژده وصل تو کو کز سر جان برخیزم
طایر قدسم و از دام جهان برخیزم
به ولای تو که گر بنده خویشم خوانی
از سر خواجگی کون و مکان برخیزم
یا رب از ابر هدایت برسان بارانی
پیشتر زان که چو گردی ز میان برخیزم
بر سر تربت من با می و مطرب بنشین
تا به بویت ز لحد رقص کنان برخیزم
خیز و بالا بنما ای بت شیرین حرکات
کز سر جان و جهان دست فشان برخیزم
گر چه پیرم تو شبی تنگ در آغوشم کش
تا سحرگه ز کنار تو جوان برخیزم
روز مرگم نفسی مهلت دیدار بده
تا چو حافظ ز سر جان و جهان برخیزم



середа, 28 серпня 2019 р.

I Have a Dream


(Промова виголошена 28 серпня 1963 р. на мітингу у меморіалу Лінкольна у Вашингтоні)

Я щасливий приєднатися сьогодні до вас, до демонстрації, яка увійде до історії нашої нації як найбільший виступ за свободу.
Сто років тому великий американець, під тінню якого ми стоїмо сьогодні не випадково, підписав Декларацію про рівноправ’я. Цей великий декрет став яскравим променем надії для мільйонів поневолених негрів, обпалених бездушною несправедливістю. Радісна зоря прийшла на зміну довгої ночі їх полону.
Але сто років пройшло, а негр все ще не вільний. Сто років пройшло, а життя негра все ще трагічно сковують кайдани сегрегації і ланцюги дискримінації. Сто років пройшло, а негр живе на покинутому острівці бідності посеред величезного океану матеріального достатку. Сто років пройшло - негр все ще відтіснений в закутки американського суспільства і на своїй рідній землі виявляється вигнанцем. Ось чому ми прийшли сьогодні сюди, - щоб покласти край цій ганьбі.
Можна сказати, що ми прийшли в столицю нашої нації перевести у готівку чек. Коли творці нашої республіки писали величні слова Конституції і Декларації Незалежності, вони підписували вексель, який дістався в спадок кожному американцеві. Вони підписували обіцянку, що кожній людині, не лише білій, але і чорній людині, будуть гарантовані невідчужувані права на життя, свободу і прагнення на щастя. Сьогодні очевидно, що Америка ухиляється від сплати по цьому векселю, коли його пред'являють громадяни не з білим кольором шкіри. Америка не віддає священний обов'язок честі, Америка дала неграм фальшивий чек, і при спробі отримати по ньому, він повертається з написом: "На рахунку недостатньо коштів".
Але ми відмовляємося вірити, що банк справедливості збанкрутів. Ми відмовляємося вірити, що недостатньо коштів на рахунку народу, можливості якого підіймаються до неба немов зведення величезного банківського залу. Ось чому ми прийшли отримати по чеку, пред'явникові якого зобов'язані видати і багатства, які надає свобода, і безпека, яку гарантує право.
Ми прийшли до цього священного місця нагадати Америці про те, що є таке люте і термінове поняття як "зараз". Немає часу купатися в розкоші зволікання або дрімати під заспокійливою крапельницею поступовості. Зараз настав час зробити обіцянки демократії реальністю. Зараз настав час піднятися з темної і пустинної долини сегрегації до сонячної дороги расової справедливості. Зараз настав час нашій нації вибратися з сипких пісків расової несправедливості на несхитну скелю братерства. Зараз час зробити справедливість реальністю для усіх дітей Божих.
Нація загине, якщо не зрозуміє важливості цієї миті. Негри виступили за свої права у рамках закону - і настало спекотне літо, яке не закінчиться, поки не настане родюча осінь свободи і рівності. 1963 рік - це рік не кінця, а початку. Багато хто сподівається, що негрові досить випустити пару, щоб повернутися до колишньої покірності. Але якщо нація повернеться до минулого як ні в чому ні бувало, таких людей розбудять самим неделікатним чином. Не буде Америці ні відпочинку, ні спокою, поки негрові не гарантують дотримання його громадянських прав. Крутні повстання стрясатимуть основи нашої нації, поки не засяє день справедливості.
Сьогодні мій народ стоїть біля входу в палац правосуддя, чиї двері гостинно розкриті, і це зобов'язує мене сказати ще декілька слів. Ми домагаємося можливості зайняти своє законне місце, і тому не повинні збиватися на протизаконні дії. Ми не повинні угамовувати спрагу свободи, відсьорбуючи з чаші образливості і ненависті. Ми повинні боротися, не сходячи з висоти гідності і дисципліни. Ми не повинні перетворювати творчий протест на фізичне насильство. Знову і знову ми повинні підійматися на висоту величі, де матеріальна сила об'єднується з силою душевної.
Негри країни захоплені потужним і дивовижним поривом ентузіазму, який не повинен обернути нас проти усіх білих жителів країни, адже багато хто з наших білих братів зрозумів, що їх доля тісно пов'язана з нашою, і запорука тому їх присутність тут і зараз. Вони зрозуміли, що їх свобода нерозривно пов'язана з нашою свободою. Ми не можемо йти нарізно.
Ми йдемо і тому ми повинні присягнутися, що ми завжди йтимемо прямо. Ми не можемо повернути назад. Захисників громадянських прав запитують, коли вони зупиняться. Ми не зупинимося, поки негр залишається жертвою невимовних жахів політичної жорстокості. Ми не зупинимося, поки наші тіла, втомлені від маршу, не зможуть зупинитися на нічліг в мотелі при дорозі або в міському готелі. Ми не зупинимося, поки негр в Міссісіпі не має права голосувати, а негр в Нью-Йорку вважає, що йому безглуздо голосувати. Ні, ні і ні: ми не зупиняємося і не зупинимося, поки праведний суд не кинеться вниз подібно до гірської річки, поки не рушить праведність немов річка рівнинна.
Я пам'ятаю, що серед вас є люди, які прийшли сюди, здолавши великі знегоди і випробування. Серед вас є люди, які вирвалися з тісних тюремних застінків. Серед вас є люди, які прийшли звідти, де тих, що шукають свободи, зустрічають бурі переслідувань і штормові вітри поліцейської жорстокості. Ви стали ветеранами творчого страждання. Продовжуйте свою працю з вірою, що незаслужене страждання є спокутою. Повертайтеся в Міссісіпі, повертайтеся в Алабаму, повертайтеся в Південну Кароліну, повертайтеся в Джорджію, повертайтеся в Луїзіану, повертайтеся в трущоби і гетто наших північних міст, знаючи, що ситуацію можна змінити і вона буде змінена. Друзі мої, я говорю вам сьогодні: не бродитимемо по долині відчаю. Ми бачимо труднощі сьогодні, ми зіткнемося з ними завтра, та все ж я вірую в мрію, і ця мрія росте з американської мрії.
Я маю мрію, що одного разу ця нація повстане і житиме згідно із справжнім значенням її кредо: "Ми вважаємо самоочевидною істиною, що усі люди створені рівними".
Я маю мрію, як одного разу на рудих пагорбах Джорджії нащадки колишніх рабів і нащадки колишніх рабовласників зможуть сісти разом за трапезою братерства.
Я маю мрію, як одного разу навіть штат Міссісіпі, пропахлий потім несправедливості, якій пашить жаром пригноблення, перетвориться в оазис свободи і справедливості.
Я маю мрію, як четверо моїх діточок житимуть в країні, де їх судитимуть не за кольором шкіри, а по характерах. Я мрію про це сьогодні!
Я маю мрію, як одного разу там внизу, в Алабамі, де зараз правлять порочні расисти, де з вуст губернатора стікають слова самовластя і самодурства, в цій самій Алабамі одного разу чорні хлопчики і дівчатка зможуть взятися за руки з білими хлопчиками і дівчатками немов сестри і брати. Я мрію про це сьогодні!
Я бачу день, коли всяка долина підніметься, всякий пагорб і гора змиряться, горбисті дороги стануть рівними і криві шляхи випрямляться, і слава господня явиться людям, і усі творіння Божі побачать її, з'єднавшись.
Ось в чому наша надія. Ось в чому віра, з якою я повернуся на Південь. Цією вірою ми вирубаємо з гори відчаю камінь надії. Цією вірою ми перетворимо скрегучу какофонію розбратів нашої нації в прекрасну симфонію братерства. Цією вірою ми зможемо йти разом, молитися разом, битися разом, йти до в'язницю разом, стояти за свободу разом, знаючи, що настане день звільнення. І це буде день, це буде день, коли усі діти Божі зможуть наповнити новим сенсом гімн: "Це країна моя, країна свободи, країна, де померли мої предки, країна, якою гордилися пілігрими, і з кожного пагорба цієї країни нехай дзвонить свобода"! Якщо Америка хоче стати великою нацією, це повинно стати правдою.
Нехай же дзвонить свобода з величних пагорбів Нового Гемпшира.
Нехай дзвонить свобода з могутніх гір Нью-Йорка.
Нехай дзвонить свобода з високих гір Пенсильванії.
Нехай дзвонить свобода із засніжених скель Колорадо.
Нехай дзвонить свобода з жіночних відрогів Каліфорнії.
Але не лише звідти.
Нехай дзвонить свобода з кам'яних гір Джорджії.
Нехай дзвонить свобода з найвищого піку Теннесі.
Нехай дзвонить свобода з кожного пагорба, з кожного кротового горбка Міссісіпі, з кожного схилу нехай лунає набат свободи!
Коли це буде, коли ми дозволимо свободі дзвеніти, коли ми змусимо її дзвонити в кожному селі і в кожному селищі, в кожному штаті і в кожному місті, ми зможемо наблизити день, коли усі Божі діти, чорні і білі, іудеї і язичники, протестанти і католики зможуть взятися за руки і проспівати слова древнього негритянського гімну:
"Ми вільні нарешті, ми вільні нарешті
Слава Богу за свободу, ми вільні нарешті".

понеділок, 26 серпня 2019 р.

St James’ Infirmary, або про культурний символізм будови спільнот

...насправді, блюзові тексти мають специфічну стилістику і структуру наративу, зазвичай сконцентровану навколо емоцій, що їх переживає ліричний герой «тут і зараз». Інша структура зазвичай вказує або на специфічну будову спільнот (переважно, ієрархічну), які народили конкретні блюзи, або на вплив інших (зазвичай європейських баладних) традицій. І цей сплав народжує неперевершені шедеври, як наприклад «House of the Rising Sun», 1929, чи ось - «St James’ Infirmary», 1927, якій найімовірніше походить від народної ірландської пісні XVIII століття «The Unfortunate Lad/Rake» (про передчасну смерть молодої людини внаслідок сумнівної поведінки), розповсюдженій всією Європою в середині ХІХ століття:

Я шпитальним коридором вештався, мов привід,
Я прийшов до тебе, друже, з останнім вітанням.
Я побачив тебе, ніби простягнуту руку,
Як і завжди непохитну, але вже холодну.

Йди з миром, любий друже, куди забажаєш,
Обійди весь всесвіт наскрізь і ще раз по колу,
Але пам’ятай, мій любий, що ти не зустрінеш
Того ж вірного друзяку, як я був для тебе.

Як помру, то поховайте мене у могилі…
У моїх недільних штанях і піжонських шкарах,
У крутій фірмовій куртці і у капелюсі,
Та з печаткой золотою – жив, мовляв, красиво.

Хай труну несуть повільно шість друзяків чемних,
Хай дівчатка-янголятка виспівують тихо,
Хай попереду заграє відривна джаз-банда,
Щоб зустрічні на узбіччі всі перехристились…

Заповіту не складаю, бо все, що я маю -
Це байки, що за чарчину вам розповідаю.
Якщо хтось про мою долю вас перепитає,
Заспівайте йому блюза, хай мене згадає.

https://www.youtube.com/watch?v=c4CGQnSfRWk

субота, 23 березня 2019 р.

Щелепа

«Припини розмовляти зі мною італійською, я іспанець, чуєш, бісова душа? Втім, краще взагалі мовчи і слухай. Отже, ми тоді патрулювали берег річки, давно звільнені від терористів місцини. Кілька курдських бійців, я та один молодий іспанський доброволець, якій нещодавно до нас приєднався.

Щелепа лежала на піску поміж чахлими кущиками дикого шафрану. Вона лежала прямо під ногами, і Віктор ледве не наступив на неї. Він зупинився, вдивився у знахідку і почав ошелешено придивлятися навколо. «Не бійся, мін тут вже нема», - заспокоїв його Нурі, - «цю територію звільнили майже рік тому, тут вже чисто». «А це що таке?» - «Тут терористи страчували заручників і полонених, за два роки їхнього панування тут накопичилося багато залишків». Віктор знову озирнувся – «Хто вони? Ти знаєш, хто це був?» - «Ти про кого?» - «Про тих, чиї залишки тут розкидано» - «Ніхто не знає, і навряд чи дізнається. Про що ти кажеш взагалі…». Віктор на мить задумався, а потім раптом посунувся на Нурі: «Ти здурів? Що ти верзеш? Ти геть здурів? Хто вони? Хто були ці люди, я тебе питаю?» Він вхопив Нурі за куртку і потягнув до себе. Нурі не одразу зрозумів, що це серйозно - «Леемгаре, куза кере! Дастм ле мада! Відчепися, нарешті, дурню!». Але Віктор не жартував, в його очах були відчай і рішучість. Махмуд повернувся до мене – «Рамон, зупини його негайно, поки ніхто його не застрелив, цього істеричного новачка». Ми разом відтягли оскаженілого Віктора в сторону. Він ще довго повторював щось про те, що це були люди, «люди, ви що геть не розумієте?!», і не можна їх просто так кинути, забути і змиритися з тим, що їх не можна впізнати, що ми теж можемо опинитися ось так, посеред пустелі, у вигляді забутих кісток, про які ніхто не згадає. А я переконував його, що тут, серед друзів і товаришів по боротьбі ми приречені на перемогу – якщо не свою особисту, то на перемогу над забуттям. Ти розумієш про що я?»

Віктор і Рамон загинули в травні 2018 в провінції Дейр-ез-Зор. Віктор загинув на місці, а Рамон помер у шпиталі внаслідок отриманого важкого поранення. Обох поховали з почестями на військовому цвинтарі в північній Сирії.

вівторок, 12 березня 2019 р.

аль-Багуз Факані. Останній плацдарм ІД

17-тисячні сили SDF нарешті завершили почату 9 лютого операцію з розгрому останнього анклаву ІД на території Сирії, і зараз закінчують зачистку території навколо містечка аль-Багуз Факані неподалік від абу Камалю в провінції Дейр-ез-Зор. В полон до SDF здалися близько 400 бойовиків ІД та кілька сотень членів їх родин – за умови не переслідування їхніх родин, надання допомоги пораненим та депортації іноземних громадян.
Перс-служба SDF та численні іноземні журналісти публікують світлини з місця подій, зокрема полонених терористів.
Фото насправді напрочуд показові, їх є сенс роздивитися, щоб зрозуміти антропологічні типи і характери бойовиків…