«…як би тобі не подобалася моя конячка, але далі ми на ній не поїдемо», - Азіз звернув з дороги і зупинив свою Мазду на імпровізованій парковці біля кав’ярні в сотні метрів від прикордонного КПП, - «пішли каву пити, поки за тобою з того боку приїдуть».
Троє турецьких прикордонників неквапливо пили каву під металевим навісом, поки двоє їхніх колег з показною байдужістю спостерігали за жвавим потоком людей, тварин, машин, мопедів та візків через цей, занедбаний у глушині КПП. При цьому з іранської сторони чомусь ніхто нічого не контролював, тільки два якісь молодики в темному однострої стояли неподалік, дивлячись в бік кордону.
«Щось тут якісь занадто жвавий трафік, як на такий заслабкий контроль, нє?» - «та ну, зазвичай тут ходять лише мешканці навколишніх сіл, тож контролювати, за великим рахунком, нема кого, - всі один одного знають, звикли. Але ж зараз там», - Азіз хитнув головою в інший бік кордону, - «тривають заворушення, тож бачиш, яке нечуване пожвавлення».
Ми увійшли в тісне приміщення кав’ярні, ретельно перероблене з вантажних контейнерів, щільно заставлене різноманітним крамом: «Вітаємо, Вазгене! Хай тобі бог допомагає! Як справи, як йде бізнес?», - «Вітаю, хлопці. Нема на шо скаржитися, хай бог милує. Радий вас бачити, заходьте, чекав на вас. Ось, навіть тістечка вітальні приготував – солодкі, як поцілунок, скоштуй!», - «хай тебе бог береже, Вазгене, добра ти людина, але скажи мені, чому на них написано «вітаємо ювіляра»?», - «слухай, ну не будь таким прискіпливим, просто не їж ті літери, що тобі не подобаються!».
Азіз примурижив очі, сьорбаючи каву і дивлячись на дорогу, де в зимовій куряві йшли люди, їхали машини і брички: «мені тутешня кава більше подобається за нашу домашню. Але не переказуй цього моїм братам, бо вони мене живцем зжеруть, позаяк вони дуже пишаються саудівськими кавовими традиціями».
Вантажівка, до краю заповнена килимами, зупинилася біля прикордонника. Водій простягнув прикордонникові якісь папери. Той довго роздивлявся, потім повернувся до колеги, що сидів на узбіччі. Той відкинув недопалка: «що там?» - «каже - яблука везе» - «смачні?» - «красиві» - «яблука – це добре». Прикордонник повернув папери, махнув рукою, вантажівка з килимами здригнулася і попрямувала на захід.
Я повернувся до Азіза, той лише похитав головою: «навіть не запитуй, це складні місцеві стосунки, нам цього не збагнути».
До кордону під’їхав автобус, з якого вивантажилося з два десятки осіб з рюкзаками і лахмітними торбами. Вони по-дружньому попрощалися з водієм і попрямували на турецький бік кордону. Водій викинув недопалок, подивився їм у слід, заскочив в автобус, хвацько розвернув його на вузькій дорозі і зник за поворотом.
Прикордонники вдвох стали перед юрбою і красномовно перекинули свої автомати на груди, демонструючи войовничість і серйозність намірів. Втім, це нікого чомусь не налякало: люди оточили прикордонників, почали тицяти їм в обличчя якісь папери, голосно щось доводити і динамічно жестикулювати.
«Афганські біженці», - пояснив Азіз, - «скоріш за все, з іранських таборів. Тепер, коли ситуація в країні стає нестабільною, вони вирішили шукати кращої долі десь в Європі». Попри натиск прикордонники не знітилися, загнали всіх біженців під навіс на іншому узбіччі, роздали якісь бланки і примусили їх заповнювати.
Тим часом до кордону стрімко наближався мотоцикліст. Він хвацьке промайнув кордон і зупинився біля офіцера: «дуже прошу, скажи чесно, тут повз тебе яблука не провозили? В мене з саду три тони яблук вкрали. І якби ж щось гарне було, а то геть непотріб, я його запланував перечавити на сік, зсипав під стіною, але, бач, знайшовся якісь злодій, негідник, що не погребував. Думаю, не наш… вибач, не хотів образити… так шо, провозили яблука, скажи». Прикордонник мляво похитав головою: «ні, вибач, сьогодні ще яблук не було. Шукай десь в іншому місці».
Мотоцикліст в розпачі розвернувся і зник у звивах дороги.
Тепер кордон перетинала кавалькада бусів, автівок та автобусів, заповнених різноманітним хатнім приладдям та людьми. Прикордонник перекинувся парою слів з водієм першої машини, махнув рукою і колонна попрямувала далі. «Що це за балаган?», - «це Лорі-кочівники, давній народ, що мігрує цими шляхами кілька тисяч років. Колись тут не було жодних держав чи кордонів, а Лорі вже мандрували тутешніми стежками на своїх віслюках. Хто їх зупинить?».
«Я чого не розумію - чому б біженцям не приєднатися до кочівників, принаймні для перетину кордону?», - «Гарне запитання, але дурне, вибач друже. По-перше, Лорі не дуже схвально приймають до себе чужинців, хоча і трапляється. А по-друге, немає сенсу: хоча кочівники вічно в дорозі, вони насправді нікуди не йдуть, на відміну від біженців, у яких є мета. Розумієш, про що я?».
Дорожня курява повільно розчинялася в холодному зимовому повітрі…
