пʼятниця, 25 грудня 2020 р.

романтичний блюз

 

романтизм, це коли в 1996 тебе намагаються пограбувати пара лівійських авантюристів-безхатченків, а за двадцять п’ять років ти про це згадуєш мало як не про кохання…

 

Лейла

цієї найдовшої зимової ночі,

коли я танцював один в темряві,

я нарешті згадав твої темно-оливкові пальці,

що ти їх ховала в кишенях мого пальта

від глевкого римського туману,

і срібну рибку кривого ножа твого брата,

що виблиснув на мості Ангелів,

як він обійняв мене, коли ти втекла, сміючись,

і ми пішли до кантіни –

пити солодке вино забуття…


той, хто не зміг вбити

 


...зараз йому здавалося, що він не зміг би достеменно відповісти на питання, чому і навіщо він опинився в цьому підвалі на околицях охопленої безладами Урмії, поруч із тілами двох агентів спецслужб.

Важкий автоматичний Браунінг 911 іранського виробництва лежав поруч з ним, а в куті кімнати валялася гвинтівка Хайбар, з якої, очевидно, і було розстріляно агентів.

На вулиці панував безлад: у вузькі підвальні віконця доносилися вигуки протестувальників, вибухи пострілів, запах диму та заклики поліції.

Кілька, судячи з голосів – ймовірно до чотирьох – проурядових парамілітаріїв обшукували будинок. І саме це приводило його в стан, близький до паніки. Він бачив цих агентів в дії – вони не шкодували нікого і не дотримувалися жодних законів. Якщо б вони знайшли його в цьому підвалі поруч із трупами спецагентів – його долі могли б позаздрити шибеники.

Він подивився на пістолет. Вибору в нього, власне, не було: або він – або його. Він – чужинець, що випадково опинився у вирі незнайомих подій, щоб передати документи незнайомій людині і зникнути назавжди, але раптом потрапив у непередбачувану ситуацію, яка вимагає фатального вибору. Вони – хижаки, що не впускають своєї здобичі, ким би вона не була.

«Вони – хижаки» - подумав він, і ще раз уважно подивився на пістолет, прислуховуючись до того, як агенти повільно наближаються до підвалу. До його підвалу, в якому він ховався.

Раптом його тіло почало трансформуватися: він відчув, як він став величезним, як його руки і ноги почали зростати, як його голова набула монструозних розмірів, як пальці стали метровими, а серце почало працювати як двигун пекельної машини. Шкіра стоншилася і стала чутливішою, суглоби запульсували болем, очі налилися кров’ю і заплющилися, чутливість до запахів та смаків неймовірно підвищилася, слух загострився, рот пересохнув, світ завмер в ритмі його гарячкового пульсу…

Він спробував вдихнути, але це було фізично боляче. Нарешті, коли це вдалося, світ повернувся до своїх звичних масштабів. Він знову подивився на пістолет, і його руки знову заклякли. Агенти наближалися до дверей підвалу. «Ти знаєш, що зараз буде. Або вони, або ти. Ти знаєш, що робити. Просто зроби, що маєш». Він просто сидів і дивився на двері, не ворушячись – «буде, як буде, - схоже, я не зможу цього зробити» - він розслабив руку, яка лежала на пістолеті і відкинувся назад, заплющивши очі...

…Агенти просто пройшли повз двері підвалу, в якому він ховався, і піднялися наверх, не помітивши його. Він просидів ще з півгодини і виліз через вікно, пройшов вулицею і розчинився в навколишньому безладі. Назавтра він вже був далеко, сидів в кафе в столиці далекої мирної столиці, їв найсмачнішу в світі смажену рибу , пив каву з чашок з синіми візерунками, і згадував лише музику шаленого вуличного протесту на вулицях провінційного іранського містечка, на околиці якого, в закинутому домі, в темному, прикрашеному спалахами вуличних безладів підвалі, колись, в іншому житті - він такі виявився неспроможним на вбивство…