Годинниковий блюз

 …бачиш, мій Томмі, коли я залишу цей світ, мій улюблений годинник не спинить відліку часу;

Світло зірок, на які я любив дивитися, що було випроміненим за моє життя, досягне землі, коли мене тут вже не буде;

Пряний вітер доріг, якими пройдуть інші, вічно гратиме волоссям чужих коханих;

Густий аромат свіжої кави завжди наповнюватиме улюблені вулиці;

Дзвінкий дитячий сміх лунатиме в повітрі;

За чиїмось вікном завжди буде чутно гуркіт залізниці;

Муха битиметься о скло, олівець ковзатиме папером, скрипітимуть сусідські двері;

Теплий дощ крокуватиме спраглими землями на південь;

Червонобокі яблука лежатимуть в росистій траві;

П’янкий запах абрикосів литиметься садами, сповненими піснями цикад;

Яскраві зірки квітів завжди вкриватимуть смарагдові пагорби;

Ніхто не має жити вічно;

Все, що ми любимо і сповнюємо сенсом і змістом, залишиться назавжди;

Втішайся цією думкою, коли сумуватимеш за мною посеред світу,

Що його я залишив для тебе…

Дарвеш Дюррані про делегування насильства

Професор Обайдулла Дарвеш Дуррані є одним з найвідоміших сучасних поетів пушту, який у літературному світі відомий як Дарвеш Дуррані. Його родина походить з південноафганської провінції Кандагар, зараз він мешкає в Кветті, Пакистан, де викладає англійську літературу. Він опублікував вісім поетичних збірок, більшість з яких отримала літературні нагороди.
Вірш «Воїни моєї священної землі» був написаний Дуррані 6 грудня 2001, за кілька тижнів після вступу сил західної коаліції в Афганістан у відповідь на події 11 вересня. Формально, поетичне послання Дюррані полягає у заклику припинити насильство, визнавши, що війна є наслідком зовнішньої маніпуляції, за допомогою якої фізично недосяжні вороги розпалюють заворушення і наповнюють країну смертоносною зброєю.
При цьому, Дюррані застосовує традиційний прийом, характерний для всіх людських спільнот – персоналізацію зброї (див., наприклад, «This is my rifle. There are many like it, but this one is mine. My rifle is my best friend. It is my life. I must master it, as I must master my life. Without me my rifle is useless. Without my rifle, I am useless...»). Технічно, персоналізація зброї дозволяє делегувати насильство відокремленому від особи предмету, і таким чином зняти з себе частину відповідальності за насильство.
Втім, у Дюррані ситуація інвертована: зброя, ці неживі предмети (будучи агентами ворожої злої волі) крадуть людські дії, привласнюють частини тіла людей, фактично примушуючи людей використовувати себе, сіяти хаос, вбивати та калічити своїх братів, перекладаючи на них відповідальність за наслідки. В традиційному суспільстві це виглядає як потужне послання.

***
О воїне моєї священної землі,
Зброя, що її ти несеш на своєму плечі
Не має ані очей, ані ніг.
Вона вкрала твої очі, щоб слідкувати за моїми рухами,
Вони вкрала твої ноги, щоб відстежити мене,
Щоб пробити діру в моїх грудях,
Щоб почути мій передсмертний крик твоїми вухами.

О воїне моєї священної землі
Ця рушниця, що лежить на твоєму плучі,
Це просто каліка, глухий і сліпий?
Що розтратив свої очі, вуха і ноги,
Та забрав твої органи на їхнє місце?

Ти можеш не знати багато про свою зброю -
Але я знаю, що наш спільний ворог
Будує свої плани в далекій землі.
Він хоче, щоб ми вбивали один одного,
Розбивати один одному обличчя з жорстокою силою,
Поки він недосяжний для нашого гніву.
Він хоче змішати нашу кров з ґрунтом
Поки його кров спокійно тече в його жилах.
Він хоче, щоб ми щоночі мерзли на фронті,
Поки він гріється у затишного вогнища.
Саме так наш ворог будує свої плани:
Залишаючи своє тіло вдома, немов сорочку,
Він приходить на нашу землю у вигляді зброї.

О воїне моєї священної землі,
Коли це чорне вороже безмежжя
Приходить на нашу землю у вигляді зброї,
То це не одиниці ворогів, але несчислимі орди,
Що перевищують кількість мешканців цієї землі,
І кожна рушниця блукає й стріляє невпинно,
В них немає кісток, що могли б поламатися,
В них немає шкіри, яка може обпектися,
В них немає жил, які можуть розірватися,
В них немає крові, яка може пролитися,
Всі кінцівки ворога вдома, в безпеці,
Бо замість своїх він позичає наші кінцівки.
Одна рушниці женеться за мною твоїми ногами,
Інша слідкує за тобою моїми очима,
Третя лежить на плечі сусідського хлопця -
Так само, як ця спочиває на твоєму плечі.
Усі кінцівки ворога залишилися вдома,
він прийшов сюди тільки ротом.
Плече твоє, але рот тут -
беззубий рот, який говорить кулями.
Але коли куля пронизує людину
Жертва не дивиться на беззубий рот,
Людина бачить твоє плече і твою руку, яка її вбиває,
Людина вважає ворогом тебе, а не рушницю,
Людина буде мститися тобі засвою кров.

О воїне моєї священної землі,
Рушниця, яку ти носиш на плечі -
Скільки крові через неї пролилося на нашій землі?
Але ніхто і ніколи не закликав зброю до відповідальності.
Ти один винен в цій крові,
І помста чекає на того,
Хто взяв до своїх рук зброю,
Інший спрямує з беззубого рота кулю в його серце своїми руками.

О, ти, хто жадає влади,
Одного дня ця куля розіб’є і твоє серце,
Ти прямуєш до труни швидше, ніж до престолу -
Будь уважним і подумай ще раз
Перед тим, як ворог кине тебе в темну могилу.
Щоб врятувати себе від цієї сумної долі
Тобі варто знати, хто твій справжній ворог, який штовхає тебе до могили.
Я не ворог тобі, я твій брат, наш спільний ворог
Він лежить на наших плечах, мов каліка, глуха і сліпа.
Він чатує на мої кроки твоїми очима,
Він женеться вузькою стежиною твоїми ногами
Щоб пробити смертельну діру у моїх грудях,
Щоб почути мої передсмертні крики твоїми вухами.

Дарвеш Дюррані, 6 грудня 2001

Поезії Іраджа Зіайї

Ірадж Зіайї (Iraj Ziayi) – сучасний іранський поет (1949 р.н.), народився в Рашті, мешкає в Ісфахані, автор 6 поетичних збірок.

***
Раптовий рух предметів

Коли ви думаєте про речі, вони мовчки формують навколишній простір
Звук падіння ґудзика від пальта
Призводить до цвітіння вишневих дерев
Коли ви витрушуєте дрібнички з кишені вашого жилета
Ви згадуєте, що літо - це можливість відшукати загубленого ґудзика


حرکت ناگهانی اشیا

که فکر زمانی می کنی اشیا سکوت شان شکل می گیرد
صدای افتادن دکمه ی پالتویت
درختان گیلاس را به شکوفه می نشاند
خرده ریز جیب جلیقه ات را می تکانی
و می دانی تابستان فرصتی ست تا دنبال دکمه ی گم شده بگردی

***
В орендованих будинках

Повертаючись до орендованих помешкань
ти знімаєш пальто
і вішаєш його на іржавий гак
вдягаєш старі шкіряні капці
повільно робиш паузу і потім
заповнюєш очікування дерев'яного стільця
заплющуєш очі й відкриваєш
ти не знаєш, в якому домі ти тепер сидиш
і пишеш вірш про зношення предметів


در خانه‏های اجاره‏ای

در خانه‏های اجاره‏ای
لباست را می‏کَنی
بر رخت‏آویز فلزیِ زنگ زده‏‏ای می‏آویزی
سرپایی‏های چرمیِ نخ‏نما را می‏پوشی
مکثی می‏کنی و بعد
صندلیِ چوبی انتظارش پُر می‏شود
چشم‏هایت را می‏بندی  باز می‏کنی
نمی‏دانی در کدام خانه نشسته‏ای
شعری گفته‏ای از فرسایش تحمیلی اشیا

***
Центр Всесвіту

Щоранку, коли ви розплющуєте очі
об’єкти
прокидаються
це вікно
ця книга
цей чайник
цей стіл, олівець і коробка сірників
вони і є
центром Всесвіту
зібралися в будинку, який не належить вам


مرکز جهان

هر بامداد که چشم می‏گشایی
اشیا
بیدارند
این چراغ
این کتاب
این چایدان
این میز و مداد و کبریت
اینان
مرکز جهانند
گرد آمده در خانه‏ای که از آنِ تو نیست


***
Тегеранський лист

цей листоноша пішов
трохи неба, кілька зірок і скупе привітання
в моїй долоні
неодноразово повертався на номер 49
щоб побачити, де тече річка якої нема
звідки вливається
і наповнює кімнату зсередини
голос птаха, що сидить за вікном
якщо ви відкриєте вікно
ви побачите другий рядок
в одному з листів я забув написати
вони прийшли і вбили, і спалили
вони стерли той другий рядок
листоноша написав на конверті
нема новин на Західному Андішеху

1380.12.25
Тегеран, Північний Сохреварді, Андішех 2 Гарбі


نامه ی تهران

این نامه رسان هم
اندکی آسمان و چند ستاره و کمی احوال پرسی
گذاشت کف دستم و
پلاک چهل و نه را هی رفت و هی برگشت
تا ببیند رودخانه ای که نیست
کجا می ریزد
ریخت وسط اتاق
صدای پرنده ای که پشت پنجره نشست
پنجره را باز کنی
سطر دوم را می بینی
در یکی از نامه ها یادم رفت بنویسم
آمدند و کشتند و سوختند
همان سطر دوم را برداشتند
نامه رسان هم روی پاکت نوشت
در اندیشه ی دوی غربی خبری نیست

۱۳۸۰.۱۲.۲۵
تهران، سهروردی شمالی، اندیشه ی ۲ غربی

Поезії Мохамада Ахарі

Мохаммад Багер Колахі Ахарі (Mohammad Bagher Kolahi Ahari), сучасний іранський поет, шкільний вчитель з міста Мешхед, наслідувач суфійської містичної поетичної традиції:

***
Я бродив по пустелі і ящірка поруч ходила,
І щокроку просила шмат хліба з моєї торбини.
Моя торба велика, я сказав жартома:
Не шкодуй, мій запас нескінченний!...

Я пройшов цю пустелю і хліб мій нарешті скінчився.
Я його розміняв на ті дні, що провів у дорозі.
Але що я отримав натомість:
Лиш монстрів, що хиже чатують мене на порозі.


در بادیه سوسماری با من راه می سپرد
و به هر قدم نانی از من می طلبید
و من که انبانی فراخ داشتم
به مزاح به او می گفتم که انبان من بی پایان است، بیا!...

بادیه را پیمودم
انبان های نان را به پایان بردم
و انبان روزها را پرداختم
و چه پرورانیدم
مگر هیولایی که هم اینک بر درگاه خفته است.


***
Я знову відправлюся в подорож
Я зав'яжу взуття,
Я відпущу нігті і волосся -
Хай ростуть вільно і нестримно,
Як наступає цей ранок,
Що відділяє мене від майбутньої смерті.

Я прямуватиму назустріч своїй прекрасній смерті
Ніби зачарований паломник,
Загублений серед інших облич,
Ніби птах, що всю ніч проспівав на останньому дереві в світі,
І разом з останньою зіркою
Падає на світанку
В кошик з яблуками.


دوباره مرد سفر خواهم شد
گره کفش ها را خواهم بست
خواهم گذاشت ناخن ها بروید به آوارگی
و موی زنخدانم انبوه شود
چون انبوهی این بامدادها
که در میان من و مرگی زیبا قرار گرفته است.

به مرگ زیبای خویش نزدیک خواهم شد؛
چون زایری غریب،
در میان صورت ها خواهم گردید
چون پرنده ای که روی چندمین درخت جهان غروب می کند
هنگامی که آخرین ستاره
در یک سبد سیب می افتد
آنجا در یک بامداد.

Його життя. Некролог незнайомій людині.

Світ є набагато меншим, ніж ми уявляємо. Щоб це зрозуміти, іноді варто лише простягнути руку, відкрити найближчі двері, чи просто визирнути у вікно…

В маленьких провінційних містечках, де пройшло його дитинство, а особливо у замкнених спільнотах віддалених військових гарнізонів, що розташовані на околицях таких містечок, і де служили його батьки, різноманіття не віталося. Отже, єдине, чим від виділявся серед однолітків-школярів, було те, з якою серйозною затятістю він грав у футбол – ніби від цього залежала його доля, та те, як він відчайдушно та запекло кидався битися з тими, хто за тодішньою звичкою пробував жартувати з його татарського прізвища. В усьому іншому він був звичайною дитиною, може трохи менш бешкетною, менш балакучою, дещо замкненою та трохи більш серйозною за інших.

Його майбутнє, як і життя більшості таких як він в тій країні, уявлялося цілком визначеним, і він в середині 1980-х пішов до військового училища. Вже незабаром йому, як багатьом іншим таким як він, довелося замість військової кар’єри думати про виживання, зайнятися тим, що тоді називалося «бізнесом», почати возити товари і перепродавати їх на ринках. Кажуть, справи ніби пішли, допомогли зв’язки у військових колах, колишні колеги та друзі-земляки. Одного разу, кажуть, «авторитетні люди з військових кіл» порадили йому приєднатися до «спільної справи». І вже за кілька місяців він виринув на африканському ринку зброї.

Потім були роки, протягом яких він возив зброю у різноманітні конфліктні регіони – від Афганістану до Ємену. Одного разу він зник. Кілька років його ніхто не бачив. А потім він знову приїхав до бойовиків, яким колись постачав автомати та набої. Але цього разу не в якості продавця, а як солдат - він вирішив приєднатися до загонів аль-Каїди. Важко сказати, що сталося з ним, що відбулося в його житті за той час, поки його ніхто не бачив, але він змінився. Чотири роки він провів серед повстанців Ансар аль-Шарія на півдні Ємену. На початку цього тижня він загинув.

Коли мені сказали про це, я згадав, як сорок років тому на шкільному стадіоні в маленькому білоруському містечку він кидався з кулаками на суддю та суперників, вимагаючи пенальті в аматорському футбольному матчі. Тоді була весна, біля школи розквітали яблуні, за стадіоном, на болоті співали жаби, а ми глузували, намагаючись вгамувати його припадок справедливості, що призвів до вибуху люті: «та заспокойся ти, не на корову ж граємо!». Виявилося, що він грав на життя…

Кава на узбіччі

Кілька років тому – за кілька років до війни, ховаючись в затінку в очікуванні автобусу до найближчої залізничної станції від виснажливої післяполудневої спеки, ми сиділи на сходах закинутого буддистського храму посеред джунглів десь на півдні Індокитаю і пили каву.

В нас був синій китайський п’ятилітровий термос, пошарпаний і розмальований біленькими квіточками, в середині якого посеред окропу бовталася капронова панчоха, наповнена подрібненими кофейними зернами. Позаяк я чітко усвідомлював, що до найближчої пристойної еспресо-машини мені плутатися місцевими дорогами близько двох сотень кілометрів, а я не бачив кави більше доби, я мужньо примушував себе не думати, чи належала ця панчоха комусь до того, як стати частиною місцевої кавоварки.

Цей інноваційний пристрій мій товариш Рамі – колишній військовий, колишній поліцейський, колишній монах, колишній бозна хто, а тепер журналіст та письменник - взяв в оренду за три долари в місцевого фермера, отримавши в подарунок два шістьсотграмових паперових стакана з написами «Нестле» та «Пепсі». В них ми неквапливо зціджували чорно-брунатну рідину з термосу, вдивлялися у смарагдову імлу навколо і слухали галас тропічного лісу.

-Монахи, що тут колись жили, навряд пили каву, - промимрив я, роздивляючись різьблений візерунок на кам'яних сходах.

-Вони жили в до-колоніальну епоху, тоді кави тут ще не було, - кивнув Рамі, - вони пили чай. Втім, навіть якщо б кава була, навряд чи вона їх зацікавила б. Чай має окремий сенс – він дозволяє досягти гармонії із Всесвітом, розчинити свої почуття і думки в навколишній енергії, наблизитися до бажаного спокою, стану не-буття і не-дії. Розумієш, про що я?

А кава – зрештою погодилися ми, вижлуктавши півтермосу - це спосіб зберегти себе цілісним посеред стихії та опанувати оточуючу енергію, щоб отримати сили для зміни світу. Кава – це інструмент, потрібний щоб почути той безумний джаз, що наповнює світ і завжди звучить навколо і всередині нас. Це джерело сил, щоб продовжити свій нескінченний шлях…

Гафіз Ширазі

Гафіз Ширазі (Мохаммед Шамседдін або Шамс ад-дін Мухаммад, 1325 – 1390)

Нарешті двері таверни відчинені!

Я так чекав, що притиснувся до них обличчям.

Тепер вино потече навколо, а п’яні заревуть навкруги.

Він, той ще чекає на мене всередині - весь пияцтво, гордість і зарозумілість,

А всі ми, що ззовні – у відчаї, слабкості і сповнені потреби.

Це секрет, який я ніколи не розповідав незнайомцю і ніколи не буду цього робити.

Я скажу лише другові, бо він вміє берегти інтимні таємниці.

Опис його хвилястих локонів не може бути коротким, бо це довга історія,

Це тягар серця Мажнуна та вигнутої коси Лейли,

Це обличчя Махмуда і стопа Аяза.

Як яструб, я закрив очі на весь світ,

Відколи я відкрив їх твоєму прекрасному обличчю.

Хто б не ввійшов до Кааби вашої вулиці,

Він стоятиме у молитві перед циблою вашої брови.

О люди зібрання, про агонію серця бідного Гафіза

запитайте свічку, яка горить і тане…

المنة لله که در میکده باز است

زان رو که مرا بر در او روی نیاز است

خم ها همه در جوش و خروشند ز مستی

وان می که در آن جاست حقیقت نه مجاز است

از وی همه مستی و غرور است و تکبر

وز ما همه بیچارگی و عجز و نیاز است

رازی که بر غیر نگفتیم و نگوییم

با دوست بگوییم که او محرم راز است

شرح شکن زلف خم اندر خم جانان

کوته نتوان کرد که این قصه دراز است

بار دل مجنون و خم طره لیلی

رخساره محمود و کف پای ایاز است

بردوخته ام دیده چو باز از همه عالم

تا دیده من بر رخ زیبای تو باز است

در کعبه کوی تو هر آن کس که بیاید

از قبله ابروی تو در عین نماز است

ای مجلسیان سوز دل حافظ مسکین

از شمع بپرسید که در سوز و گداز است

 

Повідом коли прийдеш - я з мертвих повстану для тебе.

Я пташиною з неба до тебе злечу, я зросту мов травина.

Наша дружба настільки сильна, що за покликом першим

Я повернуся з раю для тебе, покинувши вічність.

Хай Господь поверне мене з марева дивних світів,

Хай роздмухає пилом уздовж позабутої стежки –

Якщо ти крокуватимеш стежкою тою до мене,

Я повстану з могили і пилом встелюся під ноги.

Завітай, милий друже, я буду чекати на тебе,

Щоб тебе обійняти, свою я могилу покину,

І хоч я і старий, цілу ніч проведемо в обіймах -

Щоб на ранок відчути себе молодим і бадьорим.

Дай побачити миле обличчя в мить останнього подиху -

Прошу я, ще живий, тут і зараз...

مژده وصل تو کو کز سر جان برخیزم

طایر قدسم و از دام جهان برخیزم

به ولای تو که گر بنده خویشم خوانی

از سر خواجگی کون و مکان برخیزم

یا رب از ابر هدایت برسان بارانی

پیشتر زان که چو گردی ز میان برخیزم

بر سر تربت من با می و مطرب بنشین

تا به بویت ز لحد رقص کنان برخیزم

خیز و بالا بنما ای بت شیرین حرکات

کز سر جان و جهان دست فشان برخیزم

گر چه پیرم تو شبی تنگ در آغوشم کش

تا سحرگه ز کنار تو جوان برخیزم

روز مرگم نفسی مهلت دیدار بده

تا چو حافظ ز سر جان و جهان برخیزم