Mr. Dickbrain, Mr. Textrovert та інші друзі др. Shrink’а

В розвиток мови і, зокрема, появу нових слів та нових значень старих слів, свій внесок робить розвиток нових комунікативних інструментів (наприклад, Інтернету та мобільного зв'язку), а також міської субкультури, яка змінюється разом з демографічною, економічною та культурною динамікою.

Ми спостерігаємо приплив слів «з мережі», виразів зі шкіл для бідних та граматичних конструкцій, притаманних мігрантам. І якщо ще 10-15 років тому ця лексика залишалася своєрідним сленгом, «надбанням» хлопців з нетрів, то за кілька років цей код перекочував в середовище студентське, а сьогодні це можна почути в цілком елітних колах.

При цьому, очевидно, постійно відбувається взаємодія різних соціальних груп - носіїв різних словників, отже на виході ми отримуємо цілком органічну лексику, вписану в материнську культуру і традицію, знати яку є сенс для того, щоб орієнтуватися в сучасній англомовній культурі.

Книга Псалмів на мові Геєз - літургічній мові Ефіопської Церкви, 14 століття

Act up – вередувати, дошкуляти всім, поводитися як засранець;

Afters – десерти;

Algebra – нудний, нецікавий, «безпонтовий»;

All that jazz – і все таке інше;

Angry Drunk – п’яниця-буян;

Ankle-biter – дитина (в принизливому контексті – спиногриз);

Antistalking – детально вивчити людину (звички, порядок денний, маршрути), щоб в ніякому разі не зустрітися з ним;

Arctic fever – сексуальний потяг до світлошкірих дівчат;

Armpit – діра, хрущоба;

ASelfie – селфі, отримане з повітря (наприклад, за допомогою дрона);

At the eleventh hour – в останню мить;

Bad beat – розчарування, втрата сподівань;

Badass – задирака, крутий чувак, хуліган;

Bail – піти, звалити, кинути;

Balled up – ошелешений, у стані повного здивування;

Bangover – неприємні відчуття в шийному відділі після того, як рухав головою в так музиці на концерті популярної групи;

Banjax – руйнувати щось, гамселити когось з люттю;

Behaving British – робити щось таке, про що вочевидь незабаром сильно пошкодуєш;

Best friend whore – особа, яка заради вигоди ладна імітувати дружбу з будь-ким;

Bitch around – виставлятися напоказ, видрючюватися;

Bitchplosion – потужний прояв стервозності (безвідносно статі);

Blow me – варіант пропозиції «пішов ти…»;

Blow off – зірватися, злетіти з котушок;

Boner killer (buzzkill) – неприємна особа (чи негарна ситуація), яка псує всім настрій;

Boregasm – абсолютний ступінь нудьги;

Boyfriend credit – право на чоловічі розваги, заслужене гарною сімейною поведінкою;

Breastie – близька подружка з таким самим розміром грудей;

Brogetit – намагання скоріше забути про прикру помилку свого друга;

Bufflehead – ідіот, придурок;

Bum (Hobo) – бомж, безхатченко, бродяга;

Bumbershoot – парасолька;

Burritoing – загортатися «ковбаскою» в купу пледів та ковдр;

Call it a day – закінчити денну роботу раніше, кинути працювати;

Саn of worms – неприємності, проблеми;

Canoodle – цьомки-обнімашки;

Catfishing – схильність до перебільшень у розповідях про життя;

Chicken livered – боягуз;

Chillin' – мистецтво не нудьгувати, нічого не роблячи;

Chintzy – дешевий;

Cinderfella – чоловік, якій має бути вдома до півночі, інакше в нього будуть серйозні неприємності;

Congressing – ухилятися від справ під час напруженої ситуації;

cool it – заспокойся;

Coolin' – розслаблятися, гуляти, прохолоджуватися;

Couch potato – диванний воїн, безініціативна і неактивна людина;

Crappy ending – гівняний кінець;

Cruisin’ – робити щось не напружуючись, розслаблено;

Datenapping – зустріч, яка є просто вбивством часу, коли співрозмовник не є ані цікавим, ані корисним;

dbymose (від «Dont blame your misery on someone else») – ти сам винен у своїх невдачах;

Deadbeat – нероба, халявник;

Deadpan – кам’яне обличчя;

Dejabrew – поступове епізодичне повернення пам’яті після бурної ночі;

Dickbrains – мудак, абсолютний примурок;

Dickini – чоловічі стрінги;

Didn't Do List – «прокрастінаційний список», перелік важливих справ, які не виконуються;

Digital hangover – фото скандального характеру, які з’являються в соціальних мережах після вечірки;

Disco biscuits – екстазі;

Don't touch my balls – не лізь в мої справи, відвали;

Doogee – героїн;

Douchebag – гімнюк, смердюче лайно;

Down in the dumps – перебувати в смутку, в депресії;

Dreamathon – послідовний перегляд снів під час засинання при періодичному виключенні і переведенні будильника вранці;

Drop the ball – припуститися помилки, накосячити;

Dudevorce – молодики,які посварилися через дівчину;

Duds – лахиття;

Emoji tennis – обмін повідомленнями за допомогою лише самих смайликів;

Emotional whore – людина, що відверто розповідає іншим про подробиці власного життя та свої переживання;

Eye cabbage – мерзенне, неприємне видовище (антонім до eye candy);

Face the music – понести покарання за визнану провину;

Fake Bake – штучна засмага;

Fat/phat cat – самозакохана пафосна особа;

Finna yack – різка реакція на щось дуже неприємне, «мене зараз знудить»;

Flying high – у стані ейфорії, радісний;

Fortnight – два тижні;

Fresh Air Break – перерва під час роботи з виходом на вулицю, яка зазвичай використовується для паління в закладах, де паління під забороною;

Friendship cuddle – дружні обійми, без жодного підтексту;

Frumpty dumpty – негарна особа, вдягнена без почуття міри і стилю;

Fucunt – тупа дурепа, «ТП»;

Fugly (від «fucking ugly») – кошмарне страшило;

Garmz – лахи;

Get cold feet – передумати в останню мить, злякатися і відмовитися від попередніх намірів;

Get lost – відвали, загубися;

Get your balls wet – працювати на повну, не жаліти себе;

Give a ring – зателефонувати (комусь, кудись);

Give up the ghost – померти, відкинути копита, випустити духа;

Gloatgram – спільнота чи профіль в Інстаграм з хвалькуватими фото;

Go ape/ doing ape shit – дико буянити, влаштовувати пекельний безлад;

Gobbledygook – незрозуміла маячня, бла-бла-бла, мова гоблінів;

Gobsmacked – вкрай здивований, приголомшений;

Gonch – трусики;

Goodie – гарнесенько;

Goofball – йолоп;

Google proved – підтвердження аргументів за допомогою пошукової системи Інтернету;

Goombah – старший товариш, якій наглядає за кимось;

Half-Day Tony – працівник, що влаштувався на нову роботу, першого дня вийшов на обідню перерву і не повернувся;

Handufactured – зібраний вручну з готових промислових компонентів, продукт найнижчого способу промислового виробництва – кустарного збирання;

Harassenger – особа, що коментує дії водія і дає поради щодо керування;

Helicopter parent – батьки з гіперопікою, батьки-насідки;

Homie fund – компрометуючі документи на близьких людей, які можна використати для майбутньої вигоди;

Homies – свої хлопці, «чуваки з району», також – «пацанське слово»;

Honeydude – багатий коханець;

Hoochie Mama – мисливиця за капіталом без моральних обмежень із бідних кварталів;

Hunky dory – видатний, чудовий;

I’m Off to Bedfordshire – мені час спати;

Icicle Fingers – «змерзлі пальці», коли смартфон не реагує на натискання;

idfka (від I dont fucking know anymore) – я вже ніц не розумію;

Indoorsman – інтроверт;

Ivaginary Friend – вигадана подружка, особа, про яку хтось постійно розповідає, але її ніхто не бачив;

Jack of all trades – майстер на всі руки;

Jackintosh – окремий комп’ютер для перегляду порносайтів;

Jaywalk – систематичне злісне нехтування правилами дорожнього руху, дурнувате поводження на дорозі;

Jiggaboo – найчорніший африканець;

Joe Sixpack – пересічна, середньостатистична людина;

Johnny-come-lately – новачок;

Kick the bucket – зіграти в ящик, померти;

Kidcessory – діти відомих осіб, яких ті використовують в якості аксесуарів, тягають з собою для підняття рейтингу;

Klutz - незграбний дурень, опудало;

Knackered – виснажений, втомлений, вичавлений;

Kooky – психічно неврівноважений, божевільний;

Labourhood – район, де розташовано місце роботи;

Laughback – постійно сміятися над старим жартом;

Libertine – людина з сумнівними моральними принципами, розпусник;

Lie-Fi – сигнал Wi-Fi, якій фіксується, але обмін даними неможливий через низьку якість каналу;

Loafer – ледар;

Mantrum – неконтрольована агресія;

Me time – особистий час, час для себе;

Monoecious – дуже крутий (офігітельний);

Munchies – напад жаги до неконтрольованого споживання шкідливої їжі;

My two cents – «мої п’ять копійок», додаткова думка в дискусії;

Name is mud – справи кепські, ми в лайні;

Name Shame – стан сорому, коли забув ім’я людини, з якою спілкуєшся, а запитати ще раз незручно;

Nerd – асоціальна особа;

Nexterday – післязавтра;

No-brainer – тривіальна задача, для рішення якої не потрібно докладати розумових зусиль;

Not my cup of tea (not my pair of shoes) – «це не моє», щось, ще не приваблює, не цікавить;

On a jag – «запійна», фанатична, на межі одержимості зацікавленість кимось або чимось;

On my mama – присягаюся мамою;

One reply bitch – прихильник та майстер коротких відповідей (так, ні, окей);

Out of the woods – викрутитися з небезпечного становища, опинитися поза небезпекою;

Overreactress – особа, яка заради уваги до себе постійно все драматизує;

Pancake people – «професор Вікіпедії», людина, що нахапалася поверхневих знань, найчастіше з Інтернету, і не має глибокого розуміння;

Paragraph texter – особа, що любить писати дуже довгі повідомлення (СМС, або в соціальних мережах);

Party pooper – людина, яка ходить на всі вечірки і псує їх своїм поганим настроєм;

Petextrian – пішоходи, які призводять до небезпечних ситуацій через те, що постійно набирають тексти на телефонах;

Phat – крутий, фартовий;

Phone-yawn – епідемія занурення у власні смартфони, яка починається, коли хтось в компанії випадково витягне свій телефон (наприклад, щоб подивитися котра година);

Pissy – нервова особа, яка легко збуджується, злобна, вередлива;

Polish the apple – лестити, вилизувати комусь задницю;

Poormouthing – той, хто постійно і безпідставно скаржиться на життя, в кого ниття є способом спілкування;

Pour the tea – пліткувати;

Preclapulation – завчасні оплески, які лунають ще до з’ясування приводу світкування;

Procaffenating – кавова прокрастінація, неможливість працювати до того, як вип’єш кави;

Pull an all-nighter – той, хто не спить заради виконання термінових справ, які довго відкладав перед тим;

Queer Fish – дивак, чудила;

Romantic hate – пристрасті за сценарієм бразильських серіалів: коханці ненавидять один одного, але не можуть прожити один без одного;

Scratch – залишки кишенькових грошей;

Scrub – нещасливчик, лузер;

See a man about a dog – не твоя справа;

Selfiecidal – прихильник екстремальних селфі в умовах, небезпечних для життя і здоров’я;

Sexorcism – секс з метою вигнання спогадів про колишніх коханців;

Shit street – уявне місце, ціль або шлях, яким прямує людина, коли її справи зазнають фіаско;

Shit the Fuck Yeah – емоційне виявлення крайнього ступеню захвату, абсолютної радості з неочікуваного приводу;

Shit Ticket – паперовий рушник;

Shitbird – людина, від якої немає ніякої користі в жодній справі;

Shoddy – зроблений з лайна, нікчемний;

Shrink – психотерапевт, мозгоправ;

Silly ass – дурник, тупиця;

Singletasker – однозадачна людина, особа, що може роботи лише щось одне в певний проміжок часу, антонім багатозадачності;

Sizzler – гарна, приваблива особа, від якої закипає кров, спопеляюча поглядом;

Slave away – багато працювати, батрачити;

Slouch – невдаха;

Smartassism – властивість характеру завжди бути зарозумілим занудою;

Snakemeal – порція їжі велетенського обсягу, достатня, щоб не відчувати голоду цілий день;

Snoop Around – пхати носа не в свої справи;

Sod off – відвали, йди геть;

Sorry dude, im not into pokemon – вибач, чувак, я зовсім не врубаюсь про що ти;

Starfish – стан виснаження, що символізований позою морської зірки, яку нема сил змінити;

Staycation – відпустка, проведена вдома;

Sticky fingers – «липки пальчики», дрібний крадій;

Textrovert – людина, якій комфортніше спілкуватися за допомогою текстових повідомлень, ніж вживу чи телефоном;

That's the ticket – це те, що треба;

There is no question about – не питання, без сумнівів;

Throwing pillows – битися як дівчинка;

Thug life – навмисно ризиковане життя;

To hell with that – кінчай це, досить;

To scare the pants off (to scare shitless) of someone – налякати когось до всрачки;

Trap queen – крута дівчина з поганого району;

Trashed – п’яний в дупель;

Trifling bitch – людина, якій не можна довіряти в жодному разі;

U got no jams – ти якість похмурий, нема в тобі веселощів;

Underthink – легковажність, звичка не додумувати нічого до кінця;

Wabbit – виснажений, втомлений;

Walk blocker – людина, що йдучи попереду, раптово зупинилася і перегородила шлях;

Wash the cat – спосіб повідомити людині, що ти не бажаєш з ним зустрічатися, відмовка;

Whipped – підкаблучник, особа контрольована своєю другою половиною;

Wrecked – обдовбаний, під дією наркотиків;

Yakky - тріпло, безвідповідальна базіка;

You don't pour my cereal – «ти нічого про мене не знаєш»;

You’re fucking with the wrong one – не з тим ти зв’язався, не на того натрапив;

Zizebots – сліди від окулярів на переніссі;

Zonked – надзвичайно втомлений до втрати розуму і почуттів;

... 

Пам’яті професора Курта Людвига Комарека (1926 – 2016)

Kurt L. Komarek, Prof. Dr.

June 23, 1926 – May 18, 2016

Старість має свої переваги: ти отримуєш право сказати те, що соромився, вважав невчасним, чи недоречним раніше, ти отримуєш, нарешті, право на останнє слово.

Забагато людей, втомлених тягарем життя, розчарованих та зневірених, із полегшенням відмовляються від цього важкого права, справедливо вважаючи його суворою відповідальністю. Не менша кількість бездумно розтрачує це право, цей безцінний дар старості у легковажності і марнославстві беззмістовних балачок. І лише люди, обдаровані мудрістю та любов’ю, вміють закривати рахунки з життям таким чином, щоб піти не в смерть, але – в безсмертя. Саме таким був наш друг, якого ми щойно втратили.

18 травня 2016, за місяць та п’ять днів до свого дев’яносторічного ювілею, пішов з життя професор Курт Людвиг Комарек, видатний австрійський вчений, відомий організатор науки та науковий дипломат, великий друг України, наш добрий колега та товариш.

Він був мудрою, легкою, невимушено вишуканою людиною, справжнім джентльменом, блискуче ерудованим, обізнаним і освіченим.

Довгий, немов жердина, і такий же худий, він нахиляв в бік співрозмовника свою голову з довгим пташиним носом, струшуючи пасма білявого волосся, і протягував свою видовжену долоню з жилястими, витонченими пальцями. Він лагідно вдивлявся в тебе своїми блакитними, прозорими як весняне небо очима і, посміхаючись, промовляв разом із привітанням якісь зі своїх неймовірних, парадоксальних жартів.

Він любив людей, він любив науку, він любив життя. Те життя, яке за 90 років ХХ і ХХІ століть із залишком відсипало йому подій, пригод і небезпек – разом з усіма, кого він зустрів на своєму довгому шляху.

Народжений 23 червня 1926 у бурхливому культурним і науковим життям Відні, Курт Комарек готував себе до наукової кар’єри в Європі, яка нарешті оговтувалася після жаху Першої Світової та руйнації імперій. Але сталося інакше. Нова війна зруйнувала плани цілого покоління. Багато хто не вижив в цьому безумстві, але декому пощастило. Серед них – тих, кому доля посміхнулася – був і професор Комарек.

Вже на самому кінці Другої Світової, уникнувши багатьох фатальних м’ясорубок, у 1944 молодий студент Курт Комарек був призваний до лав німецької армії, і на щастя потрапив до Кріґсмаріне (Військово-морських сил Третього Рейху). Війна швидко закінчувалася, повоювати він не встиг, і потрапив в полон. Доля йому знову посміхнулася – він опинився в американський зоні окупації. Завдяки цьому він не лише вижив, але й зміг продовжити навчання:в Університеті Відня на курсі професора Ханса Новотни та в Університеті Нью-Йорку, де вивчав хімію. Його дипломна робота, захищена 21 грудня 1950, мала назву «Дослідження алюмінієвого кута в трійчастий системі алюмінію-кремнію-заліза при 15% кремнію».

Після навчання в 1950-53 він працював в Австрії, в дослідницькому відділі хімічної компанії Treibacher Industrie AG в Карінтії, на півдні країни. Життя в Австрії, де-факто окупованій радянськими військами, здавалося йому безперспективним, і в 1953 він поїхав до Америки, де до 1966 викладав в Університеті Нью-Йорку.

Нарешті, в 1966 він остаточно повернувся до рідного Відня, де отримав кафедру професора в Університеті Відня та посаду керівника Інституту неорганічної хімії. В 1974 та 1975 він обирався деканом свого факультету, а 1977-1979 – на посаду ректора Університету Відня.

Він став дійсним членом відділення математики та природних наук Австрійської академії наук, а з 1982 до 1991 очолював Австрійський науковий Фонд (FWF).

В 1991 він прийшов, як представник австрійської Національної членської організації, в Міжнародний інститут прикладного системного аналізу (IIASA). З 1991 до 2009 він був членом Ради IIASA, в 2001-2002 – заступником директора цього Інституту. Власне, історія стосунків Курта Комарека з Україною нерозривно пов’язана з його діяльністю в IIASA.

Він займав чітку і однозначну позицію щодо підтримки нашої участі як незалежного члена в IIASA, всупереч тодішній позиції Росії, він підтримував надання нам особливого статусу та впровадження спеціального режиму членства, він допомагав своїм українським колегам з консультаціями, забезпечував беззаперечну підтримку з боку свого уряду та академії наук.

Я був близько знайомий з професором Комареком більше 15 років, вважав його своїм старшим товаришем і вчителем. Він навчив мене кільком важливим речам. Наприклад тому, що наукова співпраця базується в першу чергу на довірі і чесності, на співробітництві, а не на інтересах і бажаних вигодах. Що взаємоузгоджені процедури ухвалення рішень важливіші за кон’юнктурні інтереси, якщо ці процедури відображають універсальні спільні цінності. Що вміння знаходити компроміс – це головна перевага розуму і основа стратегічної перемоги. Зрештою, що є речі важливіші за сьогодення.

Не в останню чергу завдяки йому я почав вчитися любити життя і людей, я перестав соромитися просто любити науку.

Я любив слухати його, а він чомусь любив говорити зі мною. Вже відчуваючи подих вічності та користуючись привілеєм старості, за останні 2 роки він тричі зі мною прощався - готувався до вічного мовчання, поспішав сказати щось важливе, що я недочув, не зрозумів у поточній метушні.

Зараз я розумію, що це свідчить в першу чергу про те, що він не зневірився, не втратив ані смаку до життя, ані любові до людей. Інакше б він давно полишив спроби переконати нас в чомусь. Але він продовжував говорити, повторювати такі банальні і гуманні істини, продовжував парадоксально жартувати.

За останній рік, під впливом його прощальних слів, я двічі намагався складати його життєпис, щось на кшталт чернетки некрологу, але не міг закінчити, не міг підібрати вірної тональності. Після кожної зустрічі ми, ті хто мав привілей і честь давно знати професора Комарека і близько спілкуватися з ним, важко переживали розлучення і не могли позбавитися від сумнівів у ймовірності наступної зустрічі. Тому будь-які слова, присвячені його пам’яті, невідворотно скочувалися в такий непритаманний йому пафос.

Але за кілька місяців до смерті він утнув абсолютно характерний для себе жарт, який зруйнував весь можливий пафос майбутніх некрологів - він одружився. Безмежний оптимізм цього кроку важко, але варто осягнути. Він любив, він вірив. Він, власне, і помер під час медового місяця, відійшовши тихо, уві сні, щасливим і умиротвореним.

Більше того, він, можна сказати, спланував свої поминки. Приблизно за півроку до смерті він організував дебати з питання кругообігу вуглецю в екосистемах, на яких постало кілька питань, що були досліджені буквально протягом останніх років, і які дозволяють переглянути засади сучасних поглядів на деякі доктрини. Курт Комарек запропонував запросити автора цих нових досліджень до Відня з публічною лекцією для науковців австрійської академії та IIASA. Організувати це нарешті вдалося за кілька днів після звістки про його смерть. Але, пам’ятаючи про любов професора Комарека до науки, колеги вирішили не скасовувати і не переносити лекцію.

Запланована ним лекція «Про вуглець в рослинах» була прочитана 6 червня 2016 професором Університету Базеля Крістіаном Кернером на вечері пам’яті в австрійській Академії наук, організованому IIASA, якій пройшов під головуванням Президента академії, у присутності більш як 200 науковців з 25 країн, провідних наукових та освітніх закладів Австрії та світу. Мабуть, саме так і мають виглядати поминки за науковцем…

Ми любили Курта Комарека і сказали багато важливих і розумних слів про нього і його життя. Але набагато важливіше зрозуміти те, що він хотів сказати нам про нас самих. Сказати своїми працями, дослідженнями, роботою, життям, нарешті, своїми жартами.

Ми маємо зрозуміти себе, зробити наш світ зручнішим, безпечнішим і гуманнішим. Ми маємо багато думати. Навіть про важки і небезпечні речі.

Зокрема, нам значно легше і комфортніше думати, що це був його останній – такий вишукано оптимістичний і напрочуд повчальний - жарт, ніж уявляти, як людина на межі кінцевої холодної самотності небуття відчайдушно потребує останньої близькості і останнього людського тепла. Ні, про це нам несила навіть подумати, бо ми – такі живі і теплі – потребуємо того ж, тут і зараз, поки ще не зовсім пізно…

Чому чоловіки люблять війну (by William Broyles Jr.)

Це знамените есе було опубліковано в журналі Esquire в листопаді 1984. Невдовзі воно було перекладено російською. Принаймні я читав його вже на початку 90-х. Зараз, коли цей текст знову потрапив до мене, я зміг поглянути на нього з іншої точки зору, з іншого досвіду.

На мій погляд російський переклад не є достатньо коректним і адекватним: в ньому пропущено кілька важливих речень, є неточні (а іноді і зворотні за сенсом) переклади кількох важливих фраз, а головне – немає потрапляння в ціннісний простір автора.

Це призводить до того, що у російськомовного читача складається враження, що це есе є апологією війни, хоча насправді, це – потужний антивоєнний текст.

Втім, пропоную просто прочитати. Воно того варте.

  

Чому чоловіки люблять війну (Why Men Love War)

Вільям Бройлз - молодший (by William Broyles Jr.)

(вперше опубліковано в Esquire, November 1984)

Востаннє я бачив Хайерса на рисовому полі у В'єтнамі. Йому тоді було дев'ятнадцять, він був чудово навченим і напрочуд недисциплінованим радистом в моєму полку. Місяцями ми перебували з ним наодинці, не більше як в трьох футах один від одного. Одного дня він відправився додому, і пройшло п'ятнадцять років, перш, ніж ми випадково зустрілися минулої зими біля меморіалу Ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні. А за кілька місяців я завітав в гості до Хайерса та його дружині Сьюзен в Вермонт, де вони тримають пансіон. Першого ж ранку ми підхопилися на світанку, намагаючись врятувати п'ятьох новонароджених кроликів. Хайерс спорудив в сараї гніздо з соломи і кролячого пуху і пристосував лампу, щоб обігріти дитинчат.

«Чого люди не можуть зрозуміти», - говорив Хайерс, ніжно піднімаючи кроленят і по одному пересаджуючи їх в гніздо, - «це наскільки круто було у В'єтнамі. Я любив це. Я любив це, і я не можу нікому про це сказати».

Хайерс любив війну. Я їхав з Вермонту крізь буран, мої діти спали на задньому сидінні, і я зізнався собі, що тоді, багато років тому, я теж любив війну, і набагато більше, ніж я усвідомлював. Також я ненавидів війну. Запитайте мене, запитайте будь-якого, хто був на війні про їхній досвід, і скоріш за все ви почуєте, що ми не хочемо про це говорити - як би тому, що ці спогади такі жахливі, такі ненависні нам, що ми хочемо поховати їх назавжди. Немає загадки чому люди ненавидять війну. Війна потворна, жахлива, жорстока, і це логічно для людини ненавидіти все це. Але я припускаю, що більшості чоловіків, які пройшли війну, якщо вони не стануть собі брехати, доведеться визнати, що десь глибоко всередині вони любили війну, любили найбільше за все, що їм довелося пережити до або після. Але як ви поясните це вашій дружині, вашим дітям, вашим батькам, або вашим друзям?

Ось чому чоловіки, у свої шістдесят або сімдесят, сидять в своїх гаражах і більярдних по всій Америці і думають, що не було в їхньому житті нічого кращого за день десантування в Сен-Ло або штурму бункерів на Окінаві. Ось чому ветерани на своїх зустрічах зазвичай під зав’язку накачуються спиртним і вимучено зображують почуття єдності, поступово занурюючись у тугу і ховаючи сльози: ви знову разом, це ті люди, які були тобі братами, але це вже не те, і ніколи не буде тим самим. Ось чому, коли ми повернулися з В'єтнаму, ми розгублено тинялися, не знаючи, чим себе зайняти, не відчуваючи інтересу ні до кого і ні до чого. Щось назавжди пішло з нашого життя, і наша поведінка була незрозумілою, за винятком того, що ми поводили себе як люди, що втратили щось велике, мабуть, найбільшу любов свого життя, і не мають можливості нікому сказати про це.

Частково ми не могли висловити своїх почуттів тому, що мова зрадила нас: цивільні прикметники, іменники, дієслова і прислівники створені ніби для іншого всесвіту. Не існує ніяких метафор, які могли б зв'язати війну з повсякденним життям. Але крім того, ми мовчали, як я підозрюю, бо соромилися. Ніщо з того, на чому нас виховували, не припускало можливості любити війну. У кращому випадку війна - неминуче зло, патріотичний обов'язок, який треба виконати і залишити в минулому. Любити війну означало знецінити, висміяти ті цінності, за які ми нібито боролися. Стати байдужою скотиною, реакціонером.

Але може бути більш небезпечним, як для окремих людей, так і для цілих націй, приховувати та задавлювати причини, з яких чоловіки люблять війну, ніж визнавати їх. У фільмі «Апокаліпсис сьогодні» Роберт Дюваль, який грає командира «повітряної кавалерії», сумно зауважує, спостерігаючи особливо криваву батальну сцену: «Знаєш, колись ця війна закінчиться». Звичайно, нам показують психопата, який прикрашає трупи ворогів гральними картами і мчить по полю бою під вагнеровський рев. Ми сміємося з нього: га! ніхто не може бути схожим на нього. Але минулого року в Гренаді американські хлопчики йшли в бій під музику Вагнера - нове покоління наслідує фільмам про В'єтнам у спосіб, в який ми наслідували фільмам про Другу світову, нічому не навчившись, нічого не пам'ятаючи.

Альфред Кейзін писав, що війна - перманентний стан людини двадцятого століття. Він має рацію лише частково. Війна – невід’ємний стан людини, завжди. Чоловіки йдуть на війну будь за що від Олени Троянської до вуха капітана Дженкінса. Два мільйони французів і англійців загинули в брудних окопах Першої світової тільки тому, що студент застрелив ерцгерцога. Насправді причини не мають значення. У кожної війні є своя причина, і в кожної причини - своя війна.

Протягом століть люди сподівалися, що з часом прийде прогрес, а з прогресом - мир. Але прогрес просто дав людям засоби зробити війну ще жахливішою; жодна війна в нашому дикому минулому навіть не наближається до тих жахливих війн, які були розв'язані в двадцятому столітті, на впорядкованому, цивілізованому ландшафті Європи, де всі вміють читати, а класична музика грає в кожному сільському кафе. Війна не аберація, вона є членом сім'ї, такий собі божевільний дядечко, якого ми - намарно - намагаємося тримати замкненим у підвалі.

Розглянемо мій власний приклад. Я не жорстока людина. Я не бився мало не з початкової школи. Якщо не зважати на те, що я безтурботний м'ясоїд, у мене немає ніякої спраги крові, і мені не подобається вбивати тварин, риб або навіть комах. Мої дні проходять у розумному достатку, наповнюючись роботою та побутовими клопотами. До того ж я тепер батько, а людська особина, що взяла участь у створенні нового життя є природним ворогом війни. Я бачив, що війна творить з дітьми, як вона робить їх вбивцями або жертвами, забирає у них батьків, будинки, невинність - краде їх дитинство, залишає слід на їхніх тілах, розумі, і душах.

Більшу частину своєї служби у В'єтнамі я провів, продираючись крізь джунглі і тягнучись повз рисові поля без особливих пригод, але я бачив досить, щоб знати, що ніколи більше не захочу воювати і зроблю все що в моїх силах, щоб тримати мого сина подалі від війни. Так чому ж в самі невідповідні моменти - коли я сиджу на діловій зустрічі, коли бігаю по справах, тихими літніми вечорами серед граючих дітей - мої думки повертаються на п'ятнадцять років тому, до війни, в яку я не вірив і в якій не хотів брати участь? Чому я сумую за нею?

Я сумую, бо я любив її, любив дивною і болісної любов'ю. Коли я говорю про любов до війни, я не маю на увазі романтичне уявлення про неї, яке так зачаровувало покоління, що виросло на романах Вальтера Скотта. Те, що залишилося від цієї романтики, було посічено і змішано з брудом під Верденом і Пашендейле: честь і слава не виживають під кулеметами. І це не бездумне блаженство мучеництва, яке змушує іранських підлітків йти з палицями на іракські танки. Я також не маю на увазі істерію, яка може охоплювати цілі країни, - як того разу, коли під час війни за Фолклендські острови англійська преса запалила пристрасті, що ховалися під прохолодним фасадом Британії. Це була замісна війна, азарт участі без жодного ризику, хіть публіки до крові. Цю хіть легко роздмухати, навіть вторгнення на такий маленький острів як Гренада, буде достатньо для цього. Як будь-яка пристрасть, поки вона триває, вона домінує над усім іншим, затьмарює будь-які національні проблеми, і цей ефект завжди експлуатують диктатори, королі і президенти, з тих пір як існує цивілізація.

І я не маю на увазі любов до війни як наркотичну залежність, постійний кайф, який безумці отримують, коли надсилають поштою своїм коханим відрізані вуха ворогів, чи коли у пілотів встає виключно, якщо вони врубають повний форсаж на F-4. І, нарешті, я не кажу про те почуття, яке охоплює сьогодні деяких чоловіків мого віку, чоловіків, які не пішли на війну і тепер відчувають ностальгічну тугу за тим, що втрачено, за класичним чоловічим досвідом, подібно до того, як жінки, які не народили дітей, турбуються, що пропустили щось важливе з жіночого життя, чого не цінували, коли воно було їм доступно.

Я кажу про те, чому дбайливі і люблячі люди можуть любити війну, навіть знаючи і ненавидячи її. Як будь-яка любов, любов до війни будується на складному комплексі причин, які часто суперечать одна одній. Деякі з них можна обговорювати порівняно безболісно; інші занадто глибокі і змушують зайти надто далеко. Давайте спочатку розберемося з більш поважними причинами.

Частина любові до війни походить від того, що це досвід великої інтенсивності; вона корениться у фундаментальному прагненні людини бути свідком, пристрасті споглядання подій, яку Біблія називає «пожадливість очам», а морпіхи у В'єтнамі називали «трахати очима». Війна зупиняє час, концентрує досвід до відчуття жахливого екстазу. Темна протилежність цієї миті пристрасті відображена в «Оді до грецькій урни» Джона Кітса: «Навіки теплий і завжди недоторканний, / Ти вічно дихаєш, і вічно молодий». Війна пропонує нескінченну низку екзотичних вражень, про кожне з яких ти подумки вигукує «цього ніхєра не може бути!» - І їх вистачає на все життя.

Більшість людей боїться свободи, а війна усуває цей страх. Подібно племінному вождю, вона встановлює порядок і дисципліну, а разом з ними приходить і почуття безпеки, і нездоланна жага бунту, постійне бажання зірватися з ланцюга, пролетіти над гніздом зозулі. Прекрасний приклад - нічні рейди. Я пам'ятаю один такий ретельно спланований і виконаний наліт на нашого головного ворога - я маю на увазі армію США, а не північних в'єтнамців - з метою видобутку легких ковдр і рідкого засобу для чищення гвинтівок; пізніше, відзначаючи підвищення в званні, я повторив такий наліт, метою стали холодильник і кондиціонер для нашого офісу. Щоб уникнути в'єтнамської поліції, ми зв'язали простирадла і спустилися з верхнього поверху складу. Якось мій друг, нині шановний член дипломатичного корпусу, сховався в згорнутому східному килимі, а решта поїхала на вантажівці, і йому довелося повертатися на базу, за шість миль, голяка. Війна краде нашу молодість, але натомість дозволяє грати в хлопчачі ігри.

Війна заміщує складні сірі зони повсякденного життя моторошнуватою незворушною ясністю. На війні ти зазвичай знаєш, хто твій друг, а хто ворог, і знаєш схвалені способи боротьби з ними обома. (Це, до речі, була одна з наших головних проблем у В'єтнамі: там відрізнити друга від ворога було нелегко, прямо як в звичайному житті.)

Війна - це втеча з повсякденності в особливий світ, де зобов’язання, які прив'язують нас до щоденного життя, - узи роботи, суспільства, сім'ї - зникають. На війні все ставки зроблені. Це межа за останнім поселенням, це Лас-Вегас. Люди, що досягли успіхів у мирному житті, не завжди досягають успіху на війні, водночас під вогнем на коні опиняються відщепенці і невдахи. Генерал армії США У. С. Грант, який продавав дрова на вулицях Сент-Луїса, а за чотири роки по тому вже командував армією конфедератів є найкращим прикладом, хоча я і сам знав багатьох морпіхів, які були великими воїнами, але їхня здатність пристосуватися до цивільного життя виявилася мінімальною.

Я пам'ятаю Кірбі, худого хлопця з татуюванням «Тільки ти і мій Господь» на плечі. Кірбі двічі продовжував термін своєї служби у В'єтнамі. Коли його зв'язки з офіційними організаціями будь-якого роду перервалися, він жив один в найнебезпечніших районах, бродив там вдень і вночі, вдягнений лише в пошарпані армійські штани із заткнутим за пояс «кольтом» 45 калібру, а його худі руки і плечі були чорними, як у карбонарія.

Одного разу на патрулюванні ми знайшли його на підлозі якоїсь хатини з кульовим пораненням в руку, дівчина в чорній піжамі доглядала його.

Він попросив сигарету, а потім окинув мене поглядом, немов вирішуючи, чи вартий я того, щоб розповісти мені свою історію. «Я хотів з'їсти манго, серед білого дня, а тут, чорти їх забирай, три в’єтконгівьскі офіцери в своїх піжонських формах. Карта у них на столі розкладена, розглядають її, розташувалися як вдома. Вони дивляться на мене, я - на них. Вони за свої дев’ятиміліметрові, я - за свій кольт».

«Та ну?» - відповів я, - «І що далі?»

«Я знешкодив їх», - відповів він і затягнувся сигаретою. Ще один звичайний робочий день, вбив трьох по дорозі, бо хотів з'їсти манго.

«Як ти коли-небудь збираєшся повертатися до нормального світу?» - запитав я його. (Він не зробив цього. За кілька місяців десятирічне в’єтконгівьске дівчисько підірвало його за допомогою керованої міни-пастки.)

Війна - це жахлива, смертельна гра, але гра, найкраща з усіх. А чоловіки люблять ігри. Ви можете повернутися з війни з покаліченим тілом або розумом, чи можете не повернутися взагалі. Але якщо ви повернетеся цілим, то будете носити в собі такі знання, мати дослідженими такі куточки душі, які у більшості людей назавжди залишаться ненанесеними на карту. Ніщо з того, що я коли-небудь вивчав, не було таким складним, і настільки творчим, як тактика дрібних підрозділів у В'єтнамі. Жоден вид спорту, яким я коли-небудь займався, не змушував мене так чітко відчувати межи моїх фізичних і емоційних можливостей.

Одного разу вночі, незабаром після того, як я потрапив до В'єтнаму, сторожові на посту мого взводу почули, що десь поруч рухається ворог. У мене пересохло в роті, я не міг говорити, мої губи не могли вимовити ані звуку. Мозок вимкнувся, ніби його висмикнули з розетки, я відчував лише глухе гудіння у всьому тілі, якийсь потік проходив крізь мене, немов електрика дротом. За хвилину я зміг хоча б хрюкнуть, що і зробив, поки Хайерс віддавав накази командирам відділень, викликав артилерію і підтримку з повітря. Я був шокований. Я згорав від сорому, і я не міг чекати, коли все це повториться знову.

Стала емоція війни, коли всі інші емоції вже втрачено, - це почуття товариства. Товариш на війні – це людина, кому можна довірити що завгодно, тому що ви довіряєте йому своє життя. «Це,» - писав Філіп Капуто у «Чутках війни» - «на відміну від шлюбу, зв'язок, який не можна розірвати словом, нудьгою або розлученням, нічим, крім смерті». Незважаючи на ультраправу репутацію, війна – це єдиний утопічний досвід, доступний більшості з нас коли-небудь. Не мають значення особисті багатства і титули: важлива тільки група і те, що ви разом з друзями. Тут немає особливого процесу відбору, просто любов, яка не має причин, яка виходить за межі раси, особистості, освіти - все те, що так важливо в цивільному світі. Це просто братська любов.

Все це робить цю любов настільки сильною, що в неї немає обмежень, навіть смерть не межа. Джон Уілер в книзі «Ті, що доторкнулися до вогню» цитує текст нагородження Гектора Сантьяго-Колона Почесною медаллю Конгресу: «Через високу інтенсивність ворожого вогню і вибухи гранат, північнов'єтнамський солдат зміг проповзти непоміченим на їхні позиції. Раптово ворожий солдат підкинув ручну гранату в стрілецький окоп, де знаходився рядовий 4 кл. Сантьяго-Колон. Усвідомивши, що у нього немає часу на те, щоб викинути гранату зі своєї позиції, рядовий 4 кл. Сантьяго-Колон схопив гранату, притиснув її до живота, і, відвернувшись від товаришів, прийняв на себе всю силу вибуху». Це випадок класичного героїзму, граничний доказ того, наскільки бойові товариші можуть покластися один на одного. Про що думав Сантьяго-Колон в ту частку секунди, коли міг би врятуватися сам, пірнувши в небезпечне місце? Мабуть, ось про що: мої товариші важливіші, ніж найдорожче, що у мене є, ніж моє власне життя.

Ізоляція є найстрашнішим на війні. Військовий історик С. Л. А. Маршалл проводив великі дослідження на матеріалі Другої світової війни і війни в Кореї і виявив, що тільки 25% людей, що потрапили під ворожий вогонь, самі стріляли у відповідь. Решта сховалися за укриттям, зніяковілі і безпорадні – ламаючи всі тактичні системи. Незмінно виявлялося, що ці люди відчували себе самотніми, а людина, яка відчуває себе самотньо в бою, перестає функціонувати: це страшна прелюдія до остаточної самотності смерті. Тільки ті, хто відчував свій зв'язок з іншими, зберігали холоднокровність, вони відчували себе частиною цілого, як ніби товариство стало колективною життєвою силою і дозволяло зберегти свідомість перед лицем смерті. Але коли ці люди прийшли додому з війни, страх ізоляції залишився назавжди з багатьма з них, гірчичне зерно впало на благодатний ґрунт.

Коли я повернувся з В'єтнаму, я намагався підтримувати зв'язок зі своїми бойовими товаришами. Ми писали листи, планували зустрічі, але що-небудь завжди заважало нам зібратися. Кілька років ми обмінювалися листівками до Різдва, потім настала тиша. Той особливий світ, на якому трималося наше братство, зник. Ми знову належали своєму повсякденному життю: роботі, сім'ї, друзям, і ми дорослішали.

У цьому було щось неправильне. У В'єтнамі я був ближче до Хайерса, ніж до когось до того або після. Ми були пов'язані рацією, від неї залежали наші життя - від неї і один від одного. Ми разом їли, спали, сміялися, і боялися разом. Коли я тільки-но потрапив до В'єтнаму, я намагався змусити Хайерса віддавати мені честь, але він просто не став цього робити, в кращому випадку киваючи, проходячи повз: «Здоровенькі були, лейтенанте, як справи молоді?» Я сказав йому, що за кожне порушення субординації він буде наповнювати піском по сто мішків.

Ми дорахувалися до кількох тисяч мішків, коли Хайерс відвів мене в сторону і сказав: «Слухай, лейтенант, я б з радістю віддавав тобі честь, насправді. Але якщо я тут, в тилу, до цього звикну, я ж можу і при вузькооких так зробити. А вони тільки того і чекають, щоб дізнатися, хто лейтенант. Тебе ж першого і покладуть». Ми забули і про мішки, і про вітання. Через кілька місяців, коли Хайерсу прийшла пора летіти додому, він повернувся до мене і зобразив самий витончений салют, який я коли-небудь бачив. Я показав йому середній палець, і це було останнє, що я пам’ятав про нього ті п'ятнадцять років, які ми не бачилися. Коли ми випадково зустрілися біля меморіалу, це було як знак; минуло багато часу, ми досить подорослішали, щоб попрощатися з собою колишніми і подружитися як люди, якими ми стали тепер.

Для нас і для тисяч інших ветеранів меморіал є особливою територією. Війна є театром, але у В'єтнамської війни не було третього акту. Декорації розібрані, герої п'єси безцільно бродять по сцені і не можуть покинути її зовсім, у них скінчилися репліки. І тому, приходячи до меморіалу ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні, ми писали власні кінцівки, дивилися на імена на стіні, простягали руки і торкалися до них, омивали їх сльозами, прощалися. Ми тепер старші, деякі з нас стали дідусями, деякі досягли успіху, але меморіал здатний розбудити ту частину кожного з нас, яка все ще там, під вогнем, на самоті. Коли ми прийшли туди, згадали своїх товаришів, віддали їм все, що належало, витягли їх з забутих могил і упокоїли з ними нашу любов, ми нарешті опинилися вдома.

З усіх цих причин чоловіки люблять війну. Але це найпростіші причини, перше їхнє коло, то, про що ми можемо говорити, без ризику несхвалення, і не занадто глибоко занурюючись в істину і в самих себе. Але є інші, більш тривожні причини, чому чоловіки люблять війну. Любов до війни виникає із захованого в глибині наших душ союзу сексу з руйнуванням, краси з жахом, любові зі смертю. Війна для більшості чоловіків, можливо, є єдиним способом торкнутися таємних закутків власної душі. Чоловікам в якомусь моторошному сенсі війна дарує максимальну близькість до жіночої таємниці дітонародження, посвяту в таємницю життя і смерті. Наче ми відриваємо куточок всесвіту і дивимося, що там під ним. Бачити війну – це означає подивитися в чорну серцевину речей, в ніким не зайнятий простір між життям і смертю, а може бути, і за його межі.

Цим пояснюється головна особливість всіх військових спогадів. Кожна хороша військова історія брехлива, принаймні в багатьох важливих деталях. Чим краще історія про війну, тим менше шансів, що вона трапилася насправді. Роберт Грейвз писав, що для нього головним наслідком Першої світової стала «неможливість говорити правду». Я ніколи в житті не чув, щоб морпех розповів репортерові якусь військову байку і не збрехав. Так само і деякі історій про війну з тих, що я сам розповідаю, теж є брехнею. Не можна сказати, що брехня не є правдою на певному рівні. В них є моральна і навіть міфологічна правда, але не буквальна. Вони звернені до оповідача не менш ніж до слухачів, і нагадують про їхнє місце в світі. Це прості історії, які розповідають у багаття в продимлена вігвамах після того, як трубка зробила повне коло. За великим рахунком всі вони однакові.

Деякі з найкращих військових байок про В'єтнам зібрані в «Депешах» Майкла Герра. Одна з найбільш цитованих виглядає наступним чином: «Ось яку історію він мені розповів, глибоку і тонку, як рідко буває. Пройшов рік, перш ніж я її зрозумів. "Патруль піднявся на пагорб. Назад повернувся одна людина. Він помер, не встигнувши розповісти нам, що сталося ".

Я чекав, що буде далі, але продовження, судячи з усього, не передбачалося; коли я запитав, що ж сталося, він подивився на мене з жалем – не варто було розповідати байки такому мудаку, як я».

Це велика історія, бойове хайку, цілком сплетене з пустот і темряви, що гудить похмурим передчуттям. Здається, що таке могло народитися тільки у В'єтнамі. Але тепер послухайте ось це:

«Всі ми вирушили в Геттисберг влітку шістдесят третього, і деякі з нас звідти повернулися; ось і все, решта - подробиці». Так розповів про битву при Геттисберзі якийсь Праксітелес Суон, колишній капітан армії конфедератів. Стиль інший, але історія та ж. І розповідають її, я підозрюю, з тих пір, як існує війна. Її ціль не просвітити, а створити бар'єр; її зміст полягає не в тому, щоб передати, що трапилося, а поставити слухача на його місце. Я страждав, я там був, а ти ні. Тільки це і важливо. Все інше не передати словами. Після найстрашніших в'єтнамських трагедій говорили: «Це нічого не означає». Але насправді мали на увазі: «Це значить все, це означає дуже багато». Мова перевантажується.

Воєнні історії існують в міфологічному просторі, тому що кожна така історія розповідає про смерть. І одна з найнеприємніших причин нашої любові до війни, це наша пристрасть до руйнування, азарт вбивства. У своїй чудовій книзі про Другу світову «Воїни» Гленн Грей писав: «Тисячі молодих людей, які ніколи не підозрювали в собі такого імпульсу, привчилися у військовому житті до шаленого азарту руйнування». Це те, що мав на увазі Хемінгуей, коли писав: «Зізнайся, що тобі подобалося вбивати, це подобається всім добровольцям, визнають вони це чи ні».

Мій взвод разом зі мною пройшов по В'єтнаму, спалюючи халупи (зверніть увагу, як мова намагалася звільнити США: ми не спалювали будинки і не стріляли в людей - ми спалювали халупи і стріляли в вузькооких), вбиваючи собак, і свиней, і курей, знищуючи, тому що, як сказав Хайерс, «тоді нам здавалося, що це круто». Будь-хто, хто стріляв з гранатомета або з кулемета М-60 знає, що в тій силі, яка на мить знаходить твій палець на спусковому гачку, є щось спокусливо непереборне. Це чарівний меч, Екскалібур морпіха: все, що потрібно, - це ворухнути пальцем майже непомітно, зі швидкістю бажання, що прокотилося через ваш мозок мов тінь, навіть не перетворившись на повноцінний сінапсичний імпульс, але в ту ж секунду вибух звуку і енергії виривається назовні, і цього досить, щоб спалахнула вантажівка чи будинок, або навіть щоб якісь люди перестали існувати, все летить, і перетворюється на прах.

Існує зв'язок між цим зачаруванням і іграми, в які ми грали дітьми, всіма цими «індіанцями і ковбоями», «війнушками», всіма цими «піф-паф, ти вбитий», коли кожен вбитий вставав і грав наново. Це фантазійна війна, це те, що ми відчуваємо при знайомстві з фільмами і книжками про неї, де смерть не має наслідків, де в неї немає тієї моторошної остаточності, як у крові, що витікає з наших безнадійно тендітних тіл на брудну землю. Не тільки хлопчики схильні до цієї фантазії; іноді вона охоплює старих, які ніколи не бували на війні, коли вони вимовляють урочисті промови на наших похоронах і проливають такі ж сльози, як над солдатами в кіно, - сльози фантазії, дешеві сльози. Любов до руйнування і вбивства під час війни виростає з цієї фантазії про війну як про гру, але оскільки така гра смертельно небезпечна, вона здається ще більш привабливою. Це гра, в яку грають ті, хто вижили, які бачили смерть поблизу і в глибині душі усвідомили, як вона повсюдна, яка звичайна і яка неминуча.

Не знаю, чи вбив я когось у В'єтнамі, але я намагався щосили, я міг. Я цілився в сторону нічних рушничних спалахів, жбурляв гранати із засідки, направляв артилерійський вогонь і бомбардувальники в місця ймовірного розташування противника. Кожного разу, коли інший взвод знищував більше ворогів, я відчував розчарування, наче, екіпірувавшись перед футбольним матчем, я не зміг вийти на поле. Якось раз після чергової засідки мої підлеглі притягли труп північнов'єтнамського солдата. Трохи пізніше я виявив мерця біля ящиків з-під провізії: на нього наділи темні окуляри, на коліна поклали розгорнутий «Плейбой», в рот вставили сигарету, а на голову наклали здорову, ідеальної форми купку лайна.

Я показово висловив обурення: знущання над трупами вважалося справою неамериканською і контрпродуктивною. Але ніякого обурення я не відчував. Я витримував обличчя доброчесного офіцера, але в душі я …таємно реготав. Я реготав, як мені здається тепер, тому що підсвідомо радів цьому непристойному колажу з сексу, екскрементів і смерті; а почасти тому, що він - хто б він не був - мертвий, а я, неповторний і особливий, я - живий. Грань між життям та смертю тонка, як павутина, тому просто бути живим то є справжня радість, коли так багато людей навколо вмирають кожного дня. А від радості бути живим в присутності смерті до радості вбивства, на жаль, не такий вже великий крок.

Я знав одного підполковника, справжнього інтелектуала, якій керував стосунками з місцевим населенням, тобто допомагав в'єтнамцям вирощувати рис і всіляко покращував умови їхнього життя. Він був людиною з витонченими почуттями, вів щоденник, і взагалі, здавалося, мав з більшою легкістю завойовувати розуми і серця, ніж командувати в бою. Але його послали на передову, і я одного разу прилетів на його командний пункт наступної ночі після того, як його позиції атакував вьетконгівскій інженерно-саперний батальйон. Більшість моїх хлопців вже були задіяні в інших бойових операціях, тому підполковнику довелося зібрати команду зі штабних і кухарів і відтіснити саперів, переслідуючи їх по рисових полях і знищуючи цих загартованих, досвідчених вояків десятками під спалахами освітлювальних ракет. На ранок, оглядаючи поле бою, коли вони завантажували мертвих в'єтконгівців, - голих, змазаних жиром і брудом, щоб пробиратися крізь колючий дріт, на механічних мулів, - як пакунки зі сміттям, на обличчі підполковника сяяла така усмішка блаженства, яку мені доводилося бачити хіба що на богослужіннях харизматів. Це був вигляд людини, охопленої екстазом.

А я - як я відреагував на цю звірячу виставу? Я посміхнувся у відповідь. Я був охоплений таким самим блаженством, як і він. Це був черговий раз, коли я опинився на границі своєї людяності, коли зазирнув у безодню і відчув любов до того, що побачив там. Я капітулював перед естетичним почуттям, нескінченно далеким від емпатії, тієї незамінної властивості, яка дозволяє нам відчувати страждання інших людей. І я побачив моторошну красу. Війна - це не тільки дух каліцтва, хоча і це теж, тому що вона справа рук диявола. Але віддамо дияволу належне: війна прекрасна величною і спокусливою красою.

Мистецтво протягом століть було пов'язано з війною так само міцно, як і з релігією. Художники Середньовіччя та Відродження подарували нам собори, але вони також подарували нам скульптурні обладунки війни, мечі, мушкети, гармати дивовижної краси - мистецтво, пропоноване богу війни з тією ж трепетною повагою, з якою різьблені вівтарі присвячували богу кохання. Війна була публічним ритуалом найвищого ґатунку, те, як прикрашені гармати в паризькому «Домі інвалідів» або колісниці із зображеннями богів в музеї «Метрополітен», без сумнівів свідчить, що чоловіки люблять зброю, і не тільки тому, що вона допомагає нам вижити, є більш глибокі причини. Вони люблять свої гвинтівки і ножі з тієї ж причини, з якої середньовічні воїни любили свої обладунки та мечі: вони є інструментами краси.

Війна красива. Є якась краса в нічному стрілецькому бої, якась механічна елегантність в кулеметі М-60. Коли ви стріляєте в нічну темряву, червоні трассери прокреслюють темряву, ніби ви малюєте світловим пером. Потім маленькі світлові точки починають підморгувати у відповідь, і зелені трассери АК-47 сплітаються з червоними. Все це відбувається на величезній швидкості, але здається завмерлим в часі, вигравіруваним на тілі ночі. А потім, можливо, підтягуються штурмові батареї на прізвисько Привид і палять зі своїх нелюдських знарядь, ніби злива падає з неба, як міг би зробити Бог, якби дуже сильно розлютився. А потім спалахують сигнальні ракети, і, опускаючись на маленьких парашутах, розкидають навколо химерні тіні, і кожен об'єкт, що рухається в їхньому світлі, здається привидом, що втік з пекла.

Вдень нічого настільки ж вражаючого не побачиш, але все одно відбувається багато цікавого. Багато чоловіків люблять напалм, його тиху міць, його здатність підірвати, миттєво запалити цілий ліс або село, які вибухають буцімто від самозаймання. Мені завжди здавалося, що напалм переоцінюють - ну хіба що вам подобається вигляд палаючих покришок. Я вважав за краще білий фосфор, якій вибухає з надзвичайною елегантністю, укутуючи ціль в щільний білий дим, розкидаючи на всі боки палаючі червоні комети з довгими світлими султанами. Ще більше - не менше - я любив його за те, що він був призначений для вбивства, для знищення. Спокуса війни - в цій концентрованої красі, настільки відокремленої від всіх правил і цінностей цивілізації, але все ж красі.

Більшість чоловіків, які побували на війні, і більшість жінок, що стикалися з війною, пам'ятають, що ніколи в житті їхня сексуальність не була настільки сильною. Коротко кажучи, війна збуджує. Війна огортає чоловіків військовою формою як флером, який приховує обмеженість і недоліки окремих натур. Вона дарує їм всім якийсь ореол, об'єднану міць, майже тваринну силу. Вони вже не просто збіговисько хлопців на ім'я Біллі, або Джонні, або Боббі - вони солдати! Але за це доводиться платити болісною військовою самотністю, відрізаністю солдата від усього, що робить його особистістю – він насправді безрідна людина.

Уніформа зробила це, але вся ця розпалена сексуальність анітрохи не втішає пізно вночі, коли приходить порожнеча.

Багатьох чоловіків цей стан спонукав на важливі рішення. У В'єтнамі я знав одного морського піхотинця, який при цьому, що було рідкістю, був випускником Ліги Плюща. В нього була дружина, теж з Ліги Плюща, але він примудрився закохатися у дівчину з в'єтнамського бару, яка ледве говорила англійською. Привабливої зовнішності вона теж не мала, була звичайною селянською дівчинкою, яка намагалася підтримати свою родину, але він увесь свій вільний час проводив з нею, він закохався в неї, абсолютно нерозумно, по вуха. Коли його дванадцятимісячна в'єтнамська служба закінчилася, він повернувся додому, розлучився зі своєю красивою, розумною і соціально прийнятною дружиною, а потім повернувся до В'єтнаму і зробив пропозицію барменші, на яку та погодилася. Це був шлюб, що об’єднав людей, роз'єднаних гігантською мовною, культурною, расовою, соціальною прірвою, шлюб з тих, які можливі лише на війні. Я не знаю, що з ними сталося далі, але не здивуюся, якщо дізнаюся, що вони й досі разом, незважаючи на всі перепони.

Звичайно, на кожну таку історію припадають сотні і тисячі випадкових зв'язків, коли чоловік і жінка міцно хапаються один за одного і шукають в сексі якийсь вихід з моторошної реальності війни. Яскравість, яку війна додає сексу - «давай любити один одного зараз, бо завтра може не настати» - базується на постійній близькості смерті. Якою б не була наша зброя на полі бою, любов, зрештою, не є нашим єдиним захистом від смерті. Секс - це зброя життя, згусток сперми, посланий як диверсійний загін, що має підірвати захист яйцеклітини; і це єдина перемога, яка чогось варта. Війна жбурляє вас в колодязь самотності, смерть дихає вам у вухо. Секс – це гак, який витягає вас, прориває вашу самотність, знову зводить вас на побачення з життям.

Не те, щоб такі міркування походили зі сфери поруч зі свідомим. Я пам’ятаю, що пішов на війну з томами «Війни і миру» і «Пармської обителі» в рюкзаку. Незабаром вони були замінені на «Історію О». Війна загострює всі апетити. Я не можу описати, як я мріяв про цукерку, про щось смачне; я хотів батончик Mars більше за щось у моєму житті, але і голод тьмянів в порівнянні з тією силою, яка кидала нас до жінок, будь-яких жінок, жінок, на яких у мирний час ми б навіть не глянули, а тепер вони владно впливали у наші фантазії і оселялися там. Занадто часто ми втілювали свої фантазії в життя, через що завжди розчаровувалися і відчували ще більший голод. Найбільш потворні повії, які спеціалізувалися на груповому сексі, догоджали кільком чоловікам, а то й цілим ротам, дарували почуття спільності, яке було більшим за сексуальне. У сексі навіть більше, ніж у вбивстві, я міг побачити звіра; він сидів навприсідки, пускаючи слину, глузуючи з моїх слабкостей, знаючи, що я ненавиджу себе за них, але не можу зупинитися, що я буду повертатися знову і знову.

Коли термін моєї бойової служби добіг кінця, я пішов працювати в штаб дивізіону і зголосився один вечір на тиждень викладати англійську дорослим в'єтнамцям. Серед моїх учнів була красива дівчина, чиї батьки загинули в Хьюе під час Новорічного наступу 1968. Вона закохалася в американця з цивільних, який працював в консульстві в Данангу. Він відбув до чергового місця служби, пообіцявши, що викличе її до себе. Більше вона про нього не чула. Її туга за ним була спокусливою. Якось так вийшло, що ми стали зустрічатися після занять, а потім я почав потайки позичати вантажівку з моторного відділу і їздити в Дананг ночами до неї на побачення. Вона жила в маленькому будинку неподалік від консульства разом з дідусем і бабусею, з братами і сестрами. Там була одна кімната, поділена фіранкою. Коли я приїжджав, інші члени сімейства віддалялися за фіранку. Під їхні приглушені розмови, під запах кухонного масла і гнилої риби ми шепотілися і пестили один одного; мені це було потрібно більше ніж їй.

Я хотів її відчайдушно. Але її ніжність і ранимість, її тендітна краса зірваної квітки не могли задовольнити мою одержимість смертю. Я бачив в ній не конкретну в'єтнамку, я бачив в ній весь В'єтнам. Вона була стражденною душею війни, а я був солдатом, який завдав їй рану, але тепер все виправить. Моя самотність затягувала мене в той самий вир, який забрав мого товариша, того, що одружився на дівчині з бару. Я все бачив і розумів, але, здавалося, не міг зупинитися. Я писав їй довгі вірші, дізнавався, чи не можна буде залишитися в Данангу, придумував для нас з нею казкове майбутнє. Ні, я не збирався зраджувати її, як той інший американець, як роблять всі американці, як всі чоловіки зраджують жінок, які допомогли їм пережити війну. Я не хотів цього. Але потім прийшов наказ, за яким мені належало відправитися додому на два тижні раніше терміну. Я відправився в Дананг, щоб поговорити з нею, я розробив певні плани. На півдорозі я розгорнувся і поїхав назад.

На аеродромі я викинув вірші в сміттєвий бак. Коли шасі літака відірвалося від в'єтнамської землі, я радісно зареготав разом з усіма. Притиснувши обличчя до ілюмінатора, я бачив, як В'єтнам перетворюється в далеку зелену пляму, і нарешті, зникає з поля зору, я відчував печаль і провину - перед нею, перед моїми загиблими і пораненими товаришами, перед усім на світі. Але це почуття вражаюче перекривалося величезним полегшенням. Я вижив. І я йшов додому. Я знову стану собою, або так мені здавалося.

Але ось п'ятнадцять років по тому ця дівчина і війна не виходять у мене з голови, всі ці спогади, з таємними ходами і стежками, з сотнею лабіринтів, ведуть мене до правди - небезпечної, але вкрай необхідної. Йдеться про те, чому ми можемо любити і ненавидіти, чому ми можемо викликати в собі віру і погасити її, чому кожен з нас є полем бою, де добро і зло вічно борються за наші душі.

Сила війни, як і сила любові, зароджується в людському серці. Перша породжує смерть, друга - життя. Але життя без смерті не має ніякого значення, а на якомусь найглибшому рівні любов втрачає зміст без війни. Без війни ми б не знали, з яких глибин піднімається любов, або яку силу вона повинна мати, зоб подолати невимовне зло і спокутувати нас. Не випадково чоловіки люблять війну, бо любов і війна криються в наших потаємних глибинах. Справа не тільки в тому, що ми маємо любити один одного або померти. Ми повинні любити один одного і померти. Війна, як і смерть, є завжди з нами, є нашим вічний супутником, таємний співучасником. Щоб відвернутися від її спокуси, подолати смерть, наша любов до світу, до самого життя повинна бути настільки великою, що цей подвиг майже неможливий, майже неуявний.

Ми з Хайерсом котилися по схилу вермонтських гір, легко ковзаючи над світом, замаскованим в біле, красивим, безневинним, мирним. Сидячи поруч на підйомнику, ми говорили про інший світ - гарячий, зелений, із запахом розпаду і смерті, де кожен крок по брудній рідині забирає всі сили. Ми зупинилися і озирнулися - в холодному чистому повітрі наше дихання виривалося з рота клубами пари. Наші діти котилися нам услід по схилу пагорба, зігнувшись, - маленькі грудочки в гонитві життя по краю небезпеки.

Хайерс повернувся до мене і з посмішкою сказав: «А далеко ми забралися від В'єтнаму, хиба ні?»

Так.

І ні.

Giacomo Leopardi. «Затишшя після бурі»

Коротка поема «Затишшя після бурі» написана Леопарді у вересні 1829, а опублікована вперше в 1831.

Технічно, вона ненормовано складена з трьох вільної форми героїчних віршів у метриці гендекасиллабів, та семискладових італійських віршів. У віршах поет спочатку описує, зі святковим тріумфом, найактивніше життя та щастя, які породжені втім лише насильством грози. Ця конотація є яскравим проявом характерного для Леопарді «космічного песимізму». Проте друга частина пісні - це чиста болісна медитація невблаганно страждання людства, чия єдина радість полягає тільки в миттєвому припиненні болю…

Маю зазначити, що Леопарді є, мабуть, найбільш поліритмічним поетом з усіх мені відомих. Власне, в тому його цікавість. Крім первинної, як правило, класичної античної метрики, в його творах присутні вторинні і третинні ритми, які раптово – в залежності від домінуючої в даній частині твору емоції - стають основними. Отже, це, якщо так можна сказати, перший джазовий поет.

В цьому і полягає цікавість, і виклик для перекладу – знайти ці ритми, відокремити і коректно передати їхню симетрію і синергію, не порушуючи змісту і сенсу твору…

«La quiete dopo la tempesta»

Passata è la tempesta:

Odo augelli far festa, e la gallina,

Tornata in su la via,

Che ripete il suo verso. Ecco il sereno

Rompe là da ponente, alla montagna;

Sgombrasi la campagna,

E chiaro nella valle il fiume appare.

Ogni cor si rallegra, in ogni lato

Risorge il romorio

Torna il lavoro usato.

L'artigiano a mirar l'umido cielo,

Con l'opra in man, cantando,

Fassi in su l'uscio; a prova

Vien fuor la femminetta a còr dell'acqua

Della novella piova;

E l'erbaiuol rinnova

Di sentiero in sentiero

Il grido giornaliero.

Ecco il Sol che ritorna, ecco sorride

Per li poggi e le ville. Apre i balconi,

Apre terrazzi e logge la famiglia:

E, dalla via corrente, odi lontano

Tintinnio di sonagli; il carro stride

Del passegger che il suo cammin ripiglia.

Si rallegra ogni core.

Sì dolce, sì gradita

Quand'è, com'or, la vita?

Quando con tanto amore

L'uomo a' suoi studi intende?

O torna all'opre? o cosa nova imprende?

Quando de' mali suoi men si ricorda?

Piacer figlio d'affanno;

Gioia vana, ch'è frutto

Del passato timore, onde si scosse

E paventò la morte

Chi la vita abborria;

Onde in lungo tormento,

Fredde, tacite, smorte,

Sudàr le genti e palpitàr, vedendo

Mossi alle nostre offese

Folgori, nembi e vento.

O natura cortese,

Son questi i doni tuoi,

Questi i diletti sono

Che tu porgi ai mortali. Uscir di pena

E' diletto fra noi.

Pene tu spargi a larga mano; il duolo

Spontaneo sorge: e di piacer, quel tanto

Che per mostro e miracolo talvolta

Nasce d'affanno, è gran guadagno. Umana

Prole cara agli eterni! assai felice

Se respirar ti lice

D'alcun dolor: beata

Se te d'ogni dolor morte risana.

«Затишшя після бурі»

Вже закінчилася буря:

Птахи радіють, я чую, що навіть курка

Виходить на вулицю знову

І радісно квокче. Ясніє небо

На заході поміж горами;

Знову квітне полонина,

I грається весело річка в долині.

Радіє у кожного серце; і з кожного боку

Чути повернення

Гомону праці щоденной.

На небо вологе глядить ремісник,

З реманентом в руці, мугикає,

В дверях зупинившись, набрати

Нової води із діжці

Біжить двором жінка;

З городиной знов продавець

Кружляє поміж домами

Із призовом звичним.

Ось сонце радіє, сміються

Назустріч горби і будинки, і вікна

У домах відкриті, прибрані тераси:

І вулиці гомін несеться, чути

Худоба дзенькає; рипучі карети

Продовжили шлях свій опісля бурі.

Так, серце кожне радіє.

Чи знову таке солодке, приємне,

Ясне для нас життя?

Коли ще з такою надієй

Прагне праці своєї людина?

Що стару закінчить? Візьметься за нову?

Немає зла, що люди згадають,

Радість - дитя недолі;

Мінлива радість, що буде плодом

Страху минулого, жаху, з якого тремтів,

І боявся смерті, той

Хто в житті страждає;

Чиї тортури безмежні,

Холодний, тихий, і зблідлий,

Здригається в пітьмі від хвиль, які

Несли нам загибель,

Дощ, буревій і вітер.

О милостива природа,

Навіщо твої дарунки,

Безцінні і нескінченні

Якщо їх приймають смертні? І подолання болю

Є для нас найсолодшим.

Муки ти щедро сієш. Страждання ж

Само вистигає. А радість,

Яка немов диво родиться із болю

І є нашим щастям. Людина прямує

Дорогой у вічність! І радістю повна

Як дихає вільно

Посеред нещастя: блаженна

Коли її муку смерть залікує.