Коротка поема «Затишшя після
бурі» написана Леопарді у вересні 1829, а опублікована вперше в 1831.
Технічно, вона ненормовано
складена з трьох вільної форми героїчних віршів у метриці гендекасиллабів, та семискладових
італійських віршів. У віршах поет спочатку описує, зі святковим тріумфом, найактивніше
життя та щастя, які породжені втім лише насильством грози. Ця конотація є яскравим
проявом характерного для Леопарді «космічного песимізму». Проте друга частина
пісні - це чиста болісна медитація невблаганно страждання людства, чия єдина
радість полягає тільки в миттєвому припиненні болю…
Маю зазначити, що Леопарді
є, мабуть, найбільш поліритмічним поетом з усіх мені відомих. Власне, в тому
його цікавість. Крім первинної, як правило, класичної античної метрики, в його
творах присутні вторинні і третинні ритми, які раптово – в залежності від
домінуючої в даній частині твору емоції - стають основними. Отже, це, якщо так
можна сказати, перший джазовий поет.
В цьому і полягає цікавість,
і виклик для перекладу – знайти ці ритми, відокремити і коректно передати їхню симетрію
і синергію, не порушуючи змісту і сенсу твору…
«La quiete dopo la tempesta»
Passata è la tempesta:
Odo augelli far festa,
e la gallina,
Tornata in su la via,
Che ripete il suo
verso. Ecco il sereno
Rompe là da ponente,
alla montagna;
Sgombrasi la campagna,
E chiaro nella valle
il fiume appare.
Ogni cor si rallegra,
in ogni lato
Risorge il romorio
Torna il lavoro usato.
L'artigiano a mirar
l'umido cielo,
Con l'opra in man,
cantando,
Fassi in su l'uscio; a
prova
Vien fuor la
femminetta a còr dell'acqua
Della novella piova;
E l'erbaiuol rinnova
Di sentiero in
sentiero
Il grido giornaliero.
Ecco il Sol che
ritorna, ecco sorride
Per li poggi e le
ville. Apre i balconi,
Apre terrazzi e logge
la famiglia:
E, dalla via corrente,
odi lontano
Tintinnio di sonagli;
il carro stride
Del passegger che il
suo cammin ripiglia.
Si rallegra ogni core.
Sì dolce, sì gradita
Quand'è, com'or, la
vita?
Quando con tanto amore
L'uomo a' suoi studi
intende?
O torna all'opre? o
cosa nova imprende?
Quando de' mali suoi
men si ricorda?
Piacer figlio
d'affanno;
Gioia vana, ch'è
frutto
Del passato timore,
onde si scosse
E paventò la morte
Chi la vita abborria;
Onde in lungo
tormento,
Fredde, tacite,
smorte,
Sudàr le genti e
palpitàr, vedendo
Mossi alle nostre
offese
Folgori, nembi e
vento.
O natura cortese,
Son questi i doni
tuoi,
Questi i diletti sono
Che tu porgi ai
mortali. Uscir di pena
E' diletto fra noi.
Pene tu spargi a larga
mano; il duolo
Spontaneo sorge: e di
piacer, quel tanto
Che per mostro e
miracolo talvolta
Nasce d'affanno, è
gran guadagno. Umana
Prole cara agli
eterni! assai felice
Se respirar ti lice
D'alcun dolor: beata
Se te d'ogni dolor
morte risana.
«Затишшя після бурі»
Вже закінчилася буря:
Птахи радіють, я чую, що
навіть курка
Виходить на вулицю знову
І радісно квокче. Ясніє небо
На заході поміж горами;
Знову квітне полонина,
I грається весело річка в
долині.
Радіє у кожного серце; і з
кожного боку
Чути повернення
Гомону праці щоденной.
На небо вологе глядить
ремісник,
З реманентом в руці, мугикає,
В дверях зупинившись,
набрати
Нової води із діжці
Біжить двором жінка;
З городиной знов продавець
Кружляє поміж домами
Із призовом звичним.
Ось сонце радіє, сміються
Назустріч горби і будинки, і
вікна
У домах відкриті, прибрані
тераси:
І вулиці гомін несеться,
чути
Худоба дзенькає; рипучі карети
Продовжили шлях свій опісля
бурі.
Так, серце кожне радіє.
Чи знову таке солодке,
приємне,
Ясне для нас життя?
Коли ще з такою надієй
Прагне праці своєї людина?
Що стару закінчить? Візьметься
за нову?
Немає зла, що люди згадають,
Радість - дитя недолі;
Мінлива радість, що буде
плодом
Страху минулого, жаху, з
якого тремтів,
І боявся смерті, той
Хто в житті страждає;
Чиї тортури безмежні,
Холодний, тихий, і зблідлий,
Здригається в пітьмі від
хвиль, які
Несли нам загибель,
Дощ, буревій і вітер.
О милостива природа,
Навіщо твої дарунки,
Безцінні і нескінченні
Якщо їх приймають смертні? І
подолання болю
Є для нас найсолодшим.
Муки ти щедро сієш. Страждання
ж
Само вистигає. А радість,
Яка немов диво родиться із
болю
І є нашим щастям. Людина прямує
Дорогой у вічність! І радістю
повна
Як дихає вільно
Посеред нещастя: блаженна
Коли її муку смерть залікує.
