Аббуд аль-Джабірі, Згасання

 Іракський поет і перекладач Аббуд аль-Джабірі, член Спілки письменників Іраку та Спілки арабських письменників, народився в Наджафі в 1963, є одним із засновників форуму іракської молодіжної літератури, видав п'ять поетичних збірок, з 1993 він живе і працює в Аммані, Йорданія.

 

Згасання

 

Уявіть собі

куди полетить ця голубка

коли крила її посивіють

коли її голос заглухне.

Чи звернеться вона до молодих горобців

сковзаючи в оману чужих дзеркал,

чи закрите вікно стане їй місцем для співу?

Як вона вибачиться перед мандрівником,

який забажає погладити її пір'я,

коли зграя розлітається?

Як вона буде шкутильгати подвір’ям

хитаючи траву?

Чи буде вона шукати доброго хлопчика,

що подрібнить для неї зернятка пшениці,

або напівзгасле полум'я,

щоб розпалити старі пристрасті?

Можливо, вона поділить свій смуток

з вікном з металевою ґраткою.

Можливо, вона стане професійною скорботницею

на похоронах птахів.

Уявіть собі

куди полетить ця голубка,

коли дерева подарують їй свою нижню гілку,

і коли сусіди збайдужіють до її минулого.

 

 

ول

 

تُرى أين

ستذهب هذه الحمامة....؟

حين يشيب ناحاها

ويشيخ منها الهديل

هل تلوذ بمرايا العصافير الفتية

لتسقط في الوهم

م

سن نافذة مالة مالة

يف ستعتذر

لسائح يفلح في تمشيط ريشها

حين يفرّ السرب

كيف لها

أن تتهادى في

الساحة او تتمادلى ي وب

ستفتش Ъд هل ولد صالح

يطحن لها حبة القمح

لتأكل

او عاشق قديم

يطارحها ماتقادم من وله

ربما

ستقاسم أرملة

حزنها

والقفص المعدني

وقد تمتهن النواح

في مآتم الطيور

ترى

اين تذهب هذه الحمامة ...?

حين يمنحها الشجر

عشاّ خفيضا

وجيران لايحفلون بتأريخها

 

Рахман Шах Сайєль: Кабул і Пешавар

 

афганський поет Рахман Шах Сайєль, пуштунський громадський діяч та захисник прав пуштунських громад, швець за професією, більшу частину життя працював у власній майстерні на базарі містечка Даргаї в прикордонній пакистанський провінції Хайбер-Пахтунхва. Вірші, за власними словами, він багато років складав, щоб відпочити після виснажливої праці. Тепер поет працює в літературному журналі в пуштунському дослідницькому центрі університету Бача-Хан в місті Чарсадда.

 

Кабул і Пешавар – найближчі друзі

 

Кабул і Пешавар - двоє друзів,

Близькі, як очі на обличчі коханої.

 

Краса місцевих жінок перевертає душу,

Вони вбивають мене пристрастю, але живлять молодістю.

 

Пуштуни - це криваві знаки на сторінках таємної книги,

Аромат пригод, що втрачає у мандрах своє джерело.

 

Поступ людства не має значення,

Якщо будинки пуштунів зруйновані.

 

Чорні, злі, хижі очі навколо,

Багато вбивць оточило мене.

 

Небесні зірки хочуть бути схожими

На яскраві вбрання пуштунських дівчат.

 

Але милі пуштунські дівчата плачуть,

І сльози зірками спалахують на їхніх віях.

 

Горе і сльози наповнюють пустелю розлуки,

А завтрашня зустріч наповнить серця радістю.

 

Наші мрії про щасливе життя

Майорять світлинами квіткових пелюсток.

 

І хай нарциси ще не розкрилися,

Метелики вже цілують вуста бутонів.

 

Сумна пісня кігтями скребе душу,

Ятраючи серце полоненої мрії.

 

Кожен крок обпікає коханням,

Чи пекельним вогнем туги, чи то полум'ям розлуки.

 

Кожен полудень ти розплітаєш в пустелі своє волосся,

Щоб дати прихисток тіні стражденним від спраги.

 

 

پېښور او کابل دواړه دوه ياران دي

 

پېښور او کابل دواړه دوه ياران دي

لکه دوې سترګې په يو مخ د جانان دي

 

ما چې ووژني ځواني او ژوندون راکړي

که د دغه که د هغه ښار خوبان دي

 

پښتانه په خپلو ټکو کې معنا دي

خوشبويۍ دي په ولاړه کې روان دي

 

د دنيا د ابادۍ دعوې دروغ دي

چې تر څو د پښتنو کورونه وران دي

 

زرکې زرکې تورې تورې بلا سترګې

چارچاپېره رانه څومره قاتلان دي

 

ګوټ پېرونه د مکېشو لوپټې کړئ

تماشې ته ولاړ ستوري د اسمان دي

 

په بڼو يې اوښکې ستوري ستوري کيږي

ژړېدلي ښاپيري د روهستان دي

 

د بېلتون په غولي وير دى او ژړا ده

سبا بيا لوبې د زړونو په دامان دي

 

پېغامونه د خالونو د خوبونو

تصويرونه د ګلونو د باران دي

 

لا پرې نه دي نرګسى غوټۍ ګل شوي

لولکۍ يې بڼېدلې په ګرېوان دي

 

د غمجنې نغمې خوږ زړه د کتو دى

چې خوبان يې د خوبونو بنديوان دي

 

محبت نه دی قدم په قدم اور دى

څه لمبې د انتظار څه د هجران دي

 

ستا د زلفو د سايې په ارمان پايي

د سايل د ژوند غرمې په بيابان دي

 

Реза Мохаммаді, переклади

 

Реза Мохаммаді - афганський поет, уродженець Кандагару, лауреат літературної премії Міністерства культури Афганістану 2004, вивчав ісламське право та філософію в Тегерані, політичні науки в Лондоні

 

Дощ

 

Якщо піде дощ

Мої друзі залишаться вдома

У чобітті мерців.

Брами міста зачинені,

А стовпи і підвали

Хрупотять і стогнуть,

Мов кістки на зубах хижака.

  

Ми сховали мерців

До дня помсти

В холодильнику, в погребі,

Поховали під ящиком з порохом,

І лють предків сховали в своєм родоводі.

Якщо піде дощ, то день помсти

Знов доведеться відкласти.

 

Дощ - це злочин,

Бо він людські мрії руйнує.

І якщо піде дощ,

Хай він змиє  мою кров з бруківки.

 

باران

 

باران

باران اگر بیاید

یاران من به خانه زمینگیر می شوند

با کفش های پینه ای مردگانشان

دروازه های شهر بسته

پایه به پایه کهنگی شهر

می شکند در دهانشان

…

ما کشتگان خود را

در انتظار روز جزا

در سرداب

در زیر خانه

در جعبه های باروت

در زیر خشم کهنه اجدادی پنهان کردیم

باران اگر بیاید روز جزا دوباره به تعویق می افتد

 

باران جنایتی است

امید های خلقی را خاک می کند

باران اگر ببارد

از کوچه رد خون مرا پاک می کند

 

 

Слово

 

Я був словом,

Залишеним у старій потертій книзі,

Словом, забутим політиками,

Коханими та балакучим світом.

 

Поети тікали від мене.

Листи дивилися не мене з огидою,

Кинувши мене заради інших слів,

Не озираючись жодного разу.

 

Я був один, слово-привид,

Якому не вистачало літер,

Самотній, єдиний голос жахливих, шалених століть

Голос рабів,

Голос мертвих,

Звук стріли часу, що летить повз століття.

 

Ти, моє справжнє кохання,

Прийшов зі своїми скривавленими вустами,

Ти знайшов мене десятьма сліпими пальцями,

І тоді весь світ так голосно вигукнув мене.

 

لمه ی متروکی بودم من

 کلمه ی متروکی بودم من

در کتابی کهنه

کلمه ی فراموش شده بودم

از عشق از سیاست از دنیا

شاعران از من می گریختند

حروفم از من متنفر بودند

به کلمات دیگر می رفتند و باز نمی گشتند

کلمه ای تنها بودم

بی حرفی

تنها صدای قرن هابا من بود

بردگان صدای

صدای مردگان

صدای جهات دوار زمان

 

تو آمدی با لب های خونینت

باانگشتان غمگینت

تو آمدی و مرا پیدا کردی

و تمام جهان از من پرشده

 

Хазім аль-Темімі «Одного дня»

 

Хазім аль-Темімі (Hazim Al-Temimi) – сучасний іракський поет з південно-іракського міста Ен-Насирія, що розташоване поблизу давнього славетного шумерського міста-держави Ур, зараз поет мешкає в ОАЕ, його тексти характеризуються художньою та стилістичною гостротою, насиченістю і унікальністю метафор, ґрунтованих на особливо глибокому усвідомленні іракських традицій, історії та природи, що робить його поезію приголомшливою.

 

«Одного дня»

 

Одного дня

дитина зірок

виросте

посеред річкового очерету.

вона буде лити воду, як світло

на спраглі губи.

 

Одного дня

він буде декламувати

все, що він може

з болісних віршів,

а потім він піде, одягнений в одяг пророка.

Одного дня

він буде співати

мавваль

римуючи

Південь і воду,

месію та золото.

 

Одного дня

ні сонце, ні місяць не зійдуть -

тільки той, хто жартома затьмарює

планети і комети.

 

Одного дня

він дмухне на вітер:

«сховайся в моїй руці».

Бо що там?

Не треба боятися руху лози.

 

Одного дня

він буде бігати на всі боки

не звертаючи уваги на дощ

не намагаючись уникнути води.

 

Одного дня

він прокинеться до світанку,

щоб навчити світ, що навіть пил душі

є золотом.

 

Одного дня

він буде кричати в кожне обличчя:«Я!»,

(«Я той, чиї слова просвітлюють сліпих».)

 

Одного дня

він ляже в Близнюках

там,

на небі,

поміж святих.

 

Я кажу: «Одного разу» -

але правда в тому,

що деякі пророцтва тут у мене в кишені,

а інші є лише в книгах.

 

Пророцтво схоже на дитину:

чиї метелики кружляють навколо гніту,

що все ще тліє, коли виснажені поснули.

 

Я, мої діти і нервуємося,

моя дружина переживає -

куди мені тікати,

до кого мені бігти

від себе

в мою годину нещастя.

 

Ми замикаємо уявні двері,

а потім ми відчиняємо їх,

знаючи, що двері ілюзії

дерев’яні.

 

يوماً

 

يوماً

سيكبرُ

طفلُ النجمِ

في القَصَـبِ

ويسْكبُ الماءَ ضوءا

في فَمِ الرطـبِ

 

يوماً

سَيَتْلو عليكـم

ما تَيَسَّـرَ مـن

آي الجراحِ

ويخطو في ثِيـَابِ نبـي

يومـاً

سيلبـسُ

مـوالاً

وقافـيـةً

فيها الجنوبُ

مسيحُ الماءِ والذهـب ِ

 

يومـا

سيطلـع لا شمـس ولا قمـر

الاه يهـزأ

بالأفلاك والشـهـب

 

يوما

سيوميء للريح

احتمي بيـدي

فما هنالك

من خوف علـى العنـب

 

يوما

سيركض في كل الدروب وما عليه

ان كانت الامطار

من جرب

 

يوما

سيصحو على دنيا

يعلمها ان التراب الذي في الروح

من ذهب

 

يوما سيصرخ في كل الوجوه انا

( انا الذي نظر الاعمى الى ادبي)

 

يوما

سيفترش الجوزاء منبسطا

هناك

في الافق الاعلى

دنو نبي

 

أقول: يومـا

ولـي عرافـة صدقـت

بعض النبوءات

في جيبي وفي الكتب

 

نبـوءة

طفـلـة

دارت يمامتـهـا

على فوانيس من ناموا

على التعـب

 

أنا ولقلـق أطفالي

وصاحـبـة

افرُّ

منهـا

إليها

ساعـة الكـرب

 

نغلّـق البـاب وهمـا

ثـم نفتحـه

لعلمنا أنّ باب الوهـم

مـن خشـب

 

П’ять кроків

Після четвертої операції консиліум лікарів, що зібрався одного січневого ранку прямо біля мого лякаюче високотехнологічного ліжка в реанімації, де я перебував вже більше двох тижнів, уважно вдивлявся в результати моїх аналізів, переводив погляд на мене, потім знову на листки з аналізами, і врешті вирішив остаточно зашити моє понівечене черево і перевести у відділення.

На другий день, сприйнявши це як звістку про те, що безпосередня загроза моєму життю минула і я маю за будь-яку ціну почати видужувати, я вирішив встати з ліжка. Для людини, яка за два тижні нерухомості втратила більше п’ятнадцяти кілограмів, пережила важкий токсичний шок, сепсис і запалення легенів, це виявилося непростим завданням. Щоб полегшити його розв’язання, моя дружина знайшла десь в незбагненних нетрях відділення ходунки, спираюсь на які я почав виповзати в коридор.

Два рази на добу я робив по п’ять кроків лікарняним коридором, зсудомленими пальцями стискаючи поручні ходунків. Я намагався не дивитися на свої руки – шкіра на них висохла, потріскалася і осипалася дрібним лахміттям, нігті змінили колір, покривилися, полопалися і відшаровувалися шматками, м’язи перетворилися на нитки, боліли і судомили за найменшого навантаження. Утиканий дренажами і стомами, що та людина-павук, непевно пересуваючи слабкі, онімілі, ніби чужі ноги, я дивися у підлогу, на старий і потертий лінолеум з дурнуватим візерунком, я вивчив цей орнамент, я запам’ятав всі вищербини і вм'ятини на цій підлозі короткого коридору, я запам’ятав всі запахи і звуки, що лунали з дверей палат – відлуння розмов пацієнтів, стогони, звуки болісного сну і хворобливого безсоння, запахи лікарняної їжі, ліків, ран в різних стадіях загоєння, відкритих дренажів і невинесених суден– все те, чим сповнений простір життя і смерті онкологічної лікарні.

Відновлення моє йшло не дуже легко: температура стрибала кілька разів на день, неможливість самостійно засвоювати їжу та кількість і різноманіття моїх ліків призводило до того, що я непевно відрізняв сон і галюцинації від реальності, уявне від справжнього, думки від дій.

В такому напівпритомному стані я робив чи не єдину справжню і реальну річ, за яку я міг відповідати - свої п’ять кроків крізь все навколишнє пекло два рази на день, щодня намагаюсь зробити хоча б на один крок більше. Навряд чи я зміг би зв’язно пояснити тоді навіщо я це робив з такою впертістю.

На вулиці йшов і знову танув сніг, старі дуби сонно височіли трагічними вишуканими чорними силуетами на тлі зимового неба, хмари розчинялися в нескінченних сутінках, птахи діловито дзьобали зморщені ягоди минулорічної рябини і калини з кущів в лікарняному парку, і я теж намагався жити, наслідувати прості патерни життя, яке вирувало навколо.

Мені було важко, страшно і дуже боляче, коли я це робив. Так само мені важко і боляче згадувати це зараз. Але я тримаю це в пам’яті. Щоб кожного разу, коли мені здається, що стає нестерпно важко, я витягав це відчуття, я нагадував собі про ті, на перший погляд ані раціонально, ані етично немотивовані зусилля, що врятували мені життя, про ті бісові п’ять кроків…

Присвячення

 

Ю.С.

крокуючи шляхом до пекла я намалював тобі сад

де сонячні промені грали в джерельних струмках,

де птахи гойдали безсоння на гарячих яблуках

і сипали співи зернятком блакитним метеликам.

і я залишив той малюнок в своїх схолоднілих руках,

поміж візерунків повітря і тіні на листяних дзвонах,

омріяним прихистком спраглим мандрівникам

закоханим в небо і сміх надвечірніх цикад…

Румі: Поза межами ідей

 

Поза стінами наших ідей про хибні і правильні вчинки є пустеля,

Пустеля вабить нас так, ніби це оазис.

Ми прагнемо тримати один одного в обіймах квітучих трав

Та пити з ясного джерела, сповненого мовчанням,

Місяць шепоче мені на вухо:

У мене одна нога в тій пустелі

Але не проси мене перетнути поріг світів,

Бо за відчиненими дверима цієї пустелі лише розчарування порожніх снів,

Так само, як з хибним і вірним,

З тобою і мною, з ідеями, мовою, єдністю,

З усім, що втрачає свій сенс і вже не існує.

از کفر و ز اسلام برون صحرائی است

ما را به میان آن فضا سودائی است

عارف چو بدان رسید سر را بنهد

نه کفر و نه اسلام و نه آنجا جائی است