Хазім аль-Темімі «Одного дня»

 

Хазім аль-Темімі (Hazim Al-Temimi) – сучасний іракський поет з південно-іракського міста Ен-Насирія, що розташоване поблизу давнього славетного шумерського міста-держави Ур, зараз поет мешкає в ОАЕ, його тексти характеризуються художньою та стилістичною гостротою, насиченістю і унікальністю метафор, ґрунтованих на особливо глибокому усвідомленні іракських традицій, історії та природи, що робить його поезію приголомшливою.

 

«Одного дня»

 

Одного дня

дитина зірок

виросте

посеред річкового очерету.

вона буде лити воду, як світло

на спраглі губи.

 

Одного дня

він буде декламувати

все, що він може

з болісних віршів,

а потім він піде, одягнений в одяг пророка.

Одного дня

він буде співати

мавваль

римуючи

Південь і воду,

месію та золото.

 

Одного дня

ні сонце, ні місяць не зійдуть -

тільки той, хто жартома затьмарює

планети і комети.

 

Одного дня

він дмухне на вітер:

«сховайся в моїй руці».

Бо що там?

Не треба боятися руху лози.

 

Одного дня

він буде бігати на всі боки

не звертаючи уваги на дощ

не намагаючись уникнути води.

 

Одного дня

він прокинеться до світанку,

щоб навчити світ, що навіть пил душі

є золотом.

 

Одного дня

він буде кричати в кожне обличчя:«Я!»,

(«Я той, чиї слова просвітлюють сліпих».)

 

Одного дня

він ляже в Близнюках

там,

на небі,

поміж святих.

 

Я кажу: «Одного разу» -

але правда в тому,

що деякі пророцтва тут у мене в кишені,

а інші є лише в книгах.

 

Пророцтво схоже на дитину:

чиї метелики кружляють навколо гніту,

що все ще тліє, коли виснажені поснули.

 

Я, мої діти і нервуємося,

моя дружина переживає -

куди мені тікати,

до кого мені бігти

від себе

в мою годину нещастя.

 

Ми замикаємо уявні двері,

а потім ми відчиняємо їх,

знаючи, що двері ілюзії

дерев’яні.

 

يوماً

 

يوماً

سيكبرُ

طفلُ النجمِ

في القَصَـبِ

ويسْكبُ الماءَ ضوءا

في فَمِ الرطـبِ

 

يوماً

سَيَتْلو عليكـم

ما تَيَسَّـرَ مـن

آي الجراحِ

ويخطو في ثِيـَابِ نبـي

يومـاً

سيلبـسُ

مـوالاً

وقافـيـةً

فيها الجنوبُ

مسيحُ الماءِ والذهـب ِ

 

يومـا

سيطلـع لا شمـس ولا قمـر

الاه يهـزأ

بالأفلاك والشـهـب

 

يوما

سيوميء للريح

احتمي بيـدي

فما هنالك

من خوف علـى العنـب

 

يوما

سيركض في كل الدروب وما عليه

ان كانت الامطار

من جرب

 

يوما

سيصحو على دنيا

يعلمها ان التراب الذي في الروح

من ذهب

 

يوما سيصرخ في كل الوجوه انا

( انا الذي نظر الاعمى الى ادبي)

 

يوما

سيفترش الجوزاء منبسطا

هناك

في الافق الاعلى

دنو نبي

 

أقول: يومـا

ولـي عرافـة صدقـت

بعض النبوءات

في جيبي وفي الكتب

 

نبـوءة

طفـلـة

دارت يمامتـهـا

على فوانيس من ناموا

على التعـب

 

أنا ولقلـق أطفالي

وصاحـبـة

افرُّ

منهـا

إليها

ساعـة الكـرب

 

نغلّـق البـاب وهمـا

ثـم نفتحـه

لعلمنا أنّ باب الوهـم

مـن خشـب

 

П’ять кроків

Після четвертої операції консиліум лікарів, що зібрався одного січневого ранку прямо біля мого лякаюче високотехнологічного ліжка в реанімації, де я перебував вже більше двох тижнів, уважно вдивлявся в результати моїх аналізів, переводив погляд на мене, потім знову на листки з аналізами, і врешті вирішив остаточно зашити моє понівечене черево і перевести у відділення.

На другий день, сприйнявши це як звістку про те, що безпосередня загроза моєму життю минула і я маю за будь-яку ціну почати видужувати, я вирішив встати з ліжка. Для людини, яка за два тижні нерухомості втратила більше п’ятнадцяти кілограмів, пережила важкий токсичний шок, сепсис і запалення легенів, це виявилося непростим завданням. Щоб полегшити його розв’язання, моя дружина знайшла десь в незбагненних нетрях відділення ходунки, спираюсь на які я почав виповзати в коридор.

Два рази на добу я робив по п’ять кроків лікарняним коридором, зсудомленими пальцями стискаючи поручні ходунків. Я намагався не дивитися на свої руки – шкіра на них висохла, потріскалася і осипалася дрібним лахміттям, нігті змінили колір, покривилися, полопалися і відшаровувалися шматками, м’язи перетворилися на нитки, боліли і судомили за найменшого навантаження. Утиканий дренажами і стомами, що та людина-павук, непевно пересуваючи слабкі, онімілі, ніби чужі ноги, я дивися у підлогу, на старий і потертий лінолеум з дурнуватим візерунком, я вивчив цей орнамент, я запам’ятав всі вищербини і вм'ятини на цій підлозі короткого коридору, я запам’ятав всі запахи і звуки, що лунали з дверей палат – відлуння розмов пацієнтів, стогони, звуки болісного сну і хворобливого безсоння, запахи лікарняної їжі, ліків, ран в різних стадіях загоєння, відкритих дренажів і невинесених суден– все те, чим сповнений простір життя і смерті онкологічної лікарні.

Відновлення моє йшло не дуже легко: температура стрибала кілька разів на день, неможливість самостійно засвоювати їжу та кількість і різноманіття моїх ліків призводило до того, що я непевно відрізняв сон і галюцинації від реальності, уявне від справжнього, думки від дій.

В такому напівпритомному стані я робив чи не єдину справжню і реальну річ, за яку я міг відповідати - свої п’ять кроків крізь все навколишнє пекло два рази на день, щодня намагаюсь зробити хоча б на один крок більше. Навряд чи я зміг би зв’язно пояснити тоді навіщо я це робив з такою впертістю.

На вулиці йшов і знову танув сніг, старі дуби сонно височіли трагічними вишуканими чорними силуетами на тлі зимового неба, хмари розчинялися в нескінченних сутінках, птахи діловито дзьобали зморщені ягоди минулорічної рябини і калини з кущів в лікарняному парку, і я теж намагався жити, наслідувати прості патерни життя, яке вирувало навколо.

Мені було важко, страшно і дуже боляче, коли я це робив. Так само мені важко і боляче згадувати це зараз. Але я тримаю це в пам’яті. Щоб кожного разу, коли мені здається, що стає нестерпно важко, я витягав це відчуття, я нагадував собі про ті, на перший погляд ані раціонально, ані етично немотивовані зусилля, що врятували мені життя, про ті бісові п’ять кроків…

Присвячення

 

Ю.С.

крокуючи шляхом до пекла я намалював тобі сад

де сонячні промені грали в джерельних струмках,

де птахи гойдали безсоння на гарячих яблуках

і сипали співи зернятком блакитним метеликам.

і я залишив той малюнок в своїх схолоднілих руках,

поміж візерунків повітря і тіні на листяних дзвонах,

омріяним прихистком спраглим мандрівникам

закоханим в небо і сміх надвечірніх цикад…

Румі: Поза межами ідей

 

Поза стінами наших ідей про хибні і правильні вчинки є пустеля,

Пустеля вабить нас так, ніби це оазис.

Ми прагнемо тримати один одного в обіймах квітучих трав

Та пити з ясного джерела, сповненого мовчанням,

Місяць шепоче мені на вухо:

У мене одна нога в тій пустелі

Але не проси мене перетнути поріг світів,

Бо за відчиненими дверима цієї пустелі лише розчарування порожніх снів,

Так само, як з хибним і вірним,

З тобою і мною, з ідеями, мовою, єдністю,

З усім, що втрачає свій сенс і вже не існує.

از کفر و ز اسلام برون صحرائی است

ما را به میان آن فضا سودائی است

عارف چو بدان رسید سر را بنهد

نه کفر و نه اسلام و نه آنجا جائی است

Пам’яті друга: Ділавар Карадагі «Полуденний снігопад»

 

…сьогодні із сумом довелося дізнатися про передчасну смерть свого багаторічного товариша, професора РДГУ, видатного фахівця з середньовічної філології Андрія Квравашкіна- людини чесної, принципової, напрочуд свідомої і сумлінної, з непохитною науковою та громадянською позицією. Він пішов з життя ще 15 січня у віці 56 років. З ним було цікаво. Нам його не вистачатиме.

Хай переклад сучасного курдського поета Ділавар Карадагі буде йому останньою присвятою. Спочивай з миром, колего.

 

«Полуденний снігопад»

 

Я не тут.

Який жаль, завтра день перерветься

і мене тут більше не буде.

шкода, завтра мене не буде

коли хтось відкриє вікно,

коли хтось напише ім’я

на вологому склі,

коли хтось поливатиме квіти у горщику

і зосередженим поглядом,

спостерігатиме за метушнею клопітких горобців.

 

Я не тут.

який жаль, завтра мене не буде

коли хтось,

все ще просякнутий блакиттю снів,

повільно рушить до дзеркала,

запускаючи воду із крану,

і промовить самотній людині у дзеркалі -

людині, яка обернулась туманом,

піщинкою,

дзвоном роси:

Нерозумне створіння, який дивний сон я побачив про тебе!

Клянусь, ти ввійшов в мої мрії

минулої ночі приходив ти сотні разів.

 

я не тут

який жаль, що мене тут не буде

коли, за нерясного снігу цим ранком,

його серце рвалося з грудей,

а хтось раптом почав хвилюватися без причини,

бажаючи, щоб хтось,

хто більше не ходить вулицями,

той, хто більше не виходить за двері,

більше не дивиться у вікно,

щоб він пройшов повз

і сказав:

Я так давно не бачив тебе, друже!

 

Я не тут.

жаль, завтра мене не буде

коли хтось у швидкісному потязі

проїздить повз невелику замріяну хмаринку

над скорботною станцією

і, раптово передчуваючи щось,

звертається до хмари,

здіймаючи руку,

обертаючись, щоб побачити

як та зникає з поля зору,

бурмочучи під ніс:

Може, це він?

можливо, це той, кого вже не існує,

той, хто ніколи не зможе зупинитися

на якісь станції в якомусь місці.

 

Я не тут.

жаль, мене тут не буде

коли в морозну годину одного ранку

в бібліотеці -

бібліотеці, одягненій в шапку

і костюм,

бібліотеці, що заповнена старими книгами -

де ніби сумний вірш, він сидить

на самотньому горищі -

вірш, який досі дивиться в очікуванні

і говорить чітко, як дзвін -

хай він забере мене,

наймиліша людина у світі,

хай візьме мене за руку

і допоможе зійти з полиці.

разом вони уходять

в бесідку біля бібліотеки

щоб там засмагати на сонці

і сміятися під дощем,

і засунувши руки в кишені,

вони свистять на снігу.

коли світ проходить повз них,

вони думають про життя, рахуючи

всі важливі речі

всі прості речі

і нові.

вони спонукають речі

що вони були приховані,

що вони були зникли

і які відсунули вбік.

вони вважають вірш

тим, що не живе.

вони рахують немовля

загорнуте в ковдру з візерунком з метеликами.

вони рахують продавця апельсинів.

вони рахують повітряного змія, прив'язаного до дитинства.

вони вважають свій ранковий чай солодким.

вони рахують травинку.

вони рахують маленького горобця

що ризикує зробити свій перший політ під дощем.

вони рахують розчавлену бляшанку

яка дзеленчить в камені на березі.

 

Я не тут.

жаль, що тут я не буду

коли двері відчинені

але ніхто не проходить.

коли вікно відкрито

але не заносить вечірнього пилу.

коли сходи вмирають в очікуванні

щоб хтось піднявся на них

несучи виноградні грона

на дах в теплу літню ніч.

коли дорога знемагає в самотності

і ніхто не обіймає її.

коли дерево падає

і ніхто не пам’ятає його цвітіння.

коли сад заростає

і більше ніколи не квітне.

 

Я не тут.

жаль, що тут я не буду

коли одного вечора ви вийдете на подвір’я

і це не я

чий палець тисне на дзвінок,

хто чекає біля дверей

із серцем, сповненим сумнівів, як зелений виноград.

 

Я не тут.

жаль, що тут я не буду

коли в холодну годину одного зимового дня

ви виходите всі стурбовані

і це буде не я

хто дивиться, як дитина, на вітер, що піднімається

і на дощ, що падає.

я не тут.

жаль, що тут я не буду

коли одного дня в снігопад

ти гуляєш містом і шукаєш мене.

ти шукаєш мене під крилом кажана.

ти стукаєш в двері мого мурашиного друга;

стурбований, ти запитаєш, чи його ти сьогодні не бачив?

 

ти зупиниш вантажівку п’яної білки.

ти заходиш в квітковий салон до сови.

воркуватимеш разом із сумним голубом-пліткарем.

ти заїдеш до саду, де все нагадає про мене

щоб дивитися крізь стиснуті кулаки квітів.

ти шукаєш в соломі і хмизі в гнізді у лелеки,

у дзьобах новонароджених горобців,

і у пазурах їжака.

ти дивишся на мене крізь глибину краплини води,

ти шукаєш між лапками сонечка,

під крихтою глини,

всередині теплого стебла пшениці,

в гіркоті глоду,

під синім листом базиліка,

під крилом замовклої цикади,

у кутку вогкої кишені байки,

в райдужній оболонці намистини,

в рукаві стебла ревіню,

у запаху теплого даху,

посеред купки мрій,

поміж крил сніжинки,

в ритмі зерняток гранату -

в усьому.

ти шукатимеш мене в усьому.

який сором, що в ту сумну годину дня

ти будеш мене шукати

але мене тут не буде,

який же це жаль

сьогодні вдень, коли випаде сніг

Я

не

тут

більше.

 

Амір Альхусейн та фантастичний світ його поезії

 

Амір Альхусейн – сучасний сирійський поет курдського походження, який пише арабською та курманджі. Він виріс в Сирії за режиму, який утискав його рідну мову, тому вивчав її самостійно. Зараз він живе в Ербілі, Ірак, в Іракському Курдистані, на правах біжен0я, де пише та перекладає тексти для міжнародних видань арабською. Його тексти є напрочуд складними, характеризуються незвичною структурою, ритмкою і гармонією, постійною грою з різними значеннями слів, невизначеностями займенників та використанням традиційним метафор в незвичному контексті (інакше кажучи – це вибух мізків перекладача).

 

Рясність метеликів

 

там

де є дерево

непотрібне у якості сходів…

якісь чоловік. що він здається знайомим.

я бачу її у нього в руках….

він зриває з неї пелюстки

повільно один

за одним

ніби дає їй можливість зізнатися

або даючи іншим шанс заплакати.

я не кажу «пелюстки це недобрі крила»

він не каже «це лише роз’ятрені рани».

 

там

де недбало заплутані нитки дощу…

він не здається таким, що чекає чи завмер у розпачі.

схожий на бога.

я не кажу «шнурки розв'язалися».

він не говорить «мої туфлі занадто тісні».

 

я бачу її у нього в руках мовчазною, маленькою…

і я,

якщо б я був горлом

вона б гойдалася на моїх голосових зв'язках!

він не на якомусь далекому безлюдному острові

де я міг би вважати, що він рахує дні.

я не кажу «зірки - наші самотні матері

що бояться наклепів проти нас».

він не говорить «кожна зірка знерухомлена».

 

та людина

там

з довгим волоссям

з темними пронизливими очима

пішла…

тоді як троянда не забуває

залишити свій аромат там, де

росте її невеликий кущ

хай це не стосується жодних птахів…

чи людини, що підсумовує всесвіт.

 

 

الفراشة بغزارة

 

هناك

حيث شجرةٌ

لا تصلح أن تكون سُلّماً..

رجلٌ ما. يبدو مألوفاً.

أراها في يديه..

يَسُلُّ بَتَلاتها

رويداً

رويداً

كأنما يمنحُها فرصةً للاعتراف

أو يمنحُ الأُخرياتِ فرصةً للبكاء.

لا أقول (البَتَلاتُ أجنحةٌ عقيمةٌ).

لا يقول (إنما أحكُّ جرحاً).

 

هناك

حيث المطرُ حبالٌ معقودةٌ بإهمال..

لا يبدو عليه ارتباكٌ أو انتظارٌ؛

كإله.

لا أقول (محلولٌ رباطُ حذائكَ).

لا يقول (ضيّقٌ حذائي).

 

أراها في يديه صامتةً، صاغرةً..

وأنا،

كأني حنجرةٌ

شُنِقَتْ بحبالها الصوتية!.

هو ليس على جزيرة مهجورة ونائية

لأخمّن بأنه يحصي ما تمضي من الأيام.

لا أقول (النجومُ أمّهاتُنا المطلَّقاتُ

يخشين علينا من جهةٍ كائدةٍ).

لا يقول (كلُّ نجمةٍ مشلولةٌ).

 

الرجلُ

هناك

بشعره الطويل

بعينيه / المظلّتين المثقوبتين

مضى...

فيما الوردةُ لا تنسى

أن تفوح هناك، حيث

شجرةٌ صغيرةٌ

لا تشي بأيّ طائر..

ورجلٌ كان يوجزُ العالم.

 

романтичний блюз

 

романтизм, це коли в 1996 тебе намагаються пограбувати пара лівійських авантюристів-безхатченків, а за двадцять п’ять років ти про це згадуєш мало як не про кохання…

 

Лейла

цієї найдовшої зимової ночі,

коли я танцював один в темряві,

я нарешті згадав твої темно-оливкові пальці,

що ти їх ховала в кишенях мого пальта

від глевкого римського туману,

і срібну рибку кривого ножа твого брата,

що виблиснув на мості Ангелів,

як він обійняв мене, коли ти втекла, сміючись,

і ми пішли до кантіни –

пити солодке вино забуття…